Постанова № 77271148, 02.10.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2225/18

Номер справи місцевого суду: 523/16367/16-ц

Головуючий у першій інстанції Кисельов В. К.

Доповідач Погорєлова С. О.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.10.2018 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Одеської області у складі:

головуючого судді: Погорєлової С.О.

суддів: Заїкіна А.П., Калараш А.А.

за участі секретаря Томашевської К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси, ухвалене під головуванням судді Кисельова В.К. 30 серпня 2017 року в м. Одесі о 12:56 год., -

встановила:

11 листопада 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3, в якому просив стягнути на свою користь заборгованість за договором позики від 28 листопада 2008 року у розмірі 4 500 доларів США, що в гривневому еквіваленті становить 114 737, 50 гривень, заборгованість за договором позики від 13 липня 2009 року у розмірі 27 600 гривень, та судові витрати по справі (а. с. 1-2).

В обґрунтування свого позову посилався на те, що між ним та відповідачкою ОСОБА_3 28 листопада 2008 року було укладено договір позики, згідно з яким позивач передав, а відповідач отримала 4 500 доларів США, та зобов'язалася повернути вказану суму в строк до 30 вересня 2009 року. На підтвердження вчинення вказаного правочину ОСОБА_3 власноручно написала розписку. Проте, у зазначений час ОСОБА_3 гроші не повернула, та в усній формі попросила відстрочку на декілька місяців. Влітку 2009 року відповідач попросила позичити їй ще раз гроші, пообіцявши наприкінці 2010 року повернути усю суму позичених коштів. 13 серпня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, згідно з яким позивач передав, а відповідач отримала 27 600 гривень та зобов'язалася повернути вказану суму в строк до 31 грудня 2010 року, про що склала відповідну розписку. Проте, у визначений час відповідач знову гроші не повернула. Впродовж певного часу ОСОБА_3 обіцяла повернути гроші «наступного місяця», а згодом взагалі зникла, у зв'язку із чим позивач вимушений звернутися до суду з позовною заявою задля захисту своїх порушених прав.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 30 серпня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_2 залишені без задоволення у зв'язку із пропуском строку позовної давності (а.с.117-120).

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на його необґрунтованість, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права (а. с. 123-127).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалюючи судове рішення відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив того, що позивач пропустив строк позовної давності за позовними вимогами до відповідача, а також не надав об'єктивних поважних причин пропуску строку позовної давності.

Однак, колегія суддів не може погодитись зі вказаним висновком суду з наступних підстав.

28 листопада 2008 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір позики, згідно з яким позивач передав, а відповідач отримала 4 500 доларів США (на момент укладення договору курс долара США становив: 1 долар США = 7 гривень 30 копійок), та зобов'язалася повернути вказану суму в строк до 30 березня 2009 року. На підтвердження вчинення вказаного правочину ОСОБА_3 власноручно написала та підписала розписку, яка посвідчує передання їй зазначеної суми грошей.

13 липня 2009 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір позики, згідно з яким позивач передав, а відповідач отримала 27 600 гривень та зобов'язалася повернути вказану суму в строк до 31 грудня 2010 року. На підтвердження вчинення вказаного правочину ОСОБА_3, власноручно написала та підписала розписку, яка посвідчує передання їй зазначеної суми грошей.

Таким чином, між сторонами виникли зобов'язання з приводу укладення договору позики у простій письмовій формі.

Так, відповідно до вимог ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору.

Згідно ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з вимогами ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання чи виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст.1046 Цивільного кодексу України, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст.1047 Цивільного кодексу України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до ст. 1049 Цивільного кодексу України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно ч.1 ст.625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_3 не повернула ОСОБА_2 кошти за договором позики від 28 листопада 2008 року, у розмірі 4 500 доларів США, а також за договором позики від 13 липня 2009 року, у розмірі 27 600 гривень, оскільки доказів протилежного суду не надано.

Дійшовши вірного висновку щодо вищевказаних обставин, суд першої інстанції припустився помилки щодо причин поважності пропуску ОСОБА_2 строку позовної давності за позовними вимогами до відповідача.

Згідно ч. 1 ст. 251 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Згідно ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частинами 3 та 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується

судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ч. 1 ст. 260 ЦК України, позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

У відповідності до ч. 5 ст. 261 ЦК України, за зобов'язаннями із визначеним строком виконання, перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

До правовідносин щодо договору позики застосовується строк тривалістю у три роки.

Згідно розписки від 28 листопада 2008 р. на суму у розмірі 4 500 доларів США, строк повернення був визначений 30 березня 2009 року, таким чином, строк позовної давності сплив 30 березня 2012 р.

Згідно розписки від 13 липня 2009 року на суму у розмірі 27 600 гривень, строк повернення був визначений 31 грудня 2010 року, таким чином, строк позовної давності сплив 31 грудня 2013 р.

У матеріалах справи міститься заява ОСОБА_2 про визнання поважною причину пропуску строку позовної давності, із посиланням на те, що позивач тяжко хворіє, повністю втратив зір та змушений був проходити лікування як в Україні так і за її межами (в Німеччині), переніс багато складних операцій, на які витратив усі свої заощадження, був змушений продати квартиру та розрахуватися з боргами, йому постійно потрібна стороння допомога, тому що він не має змоги сам пересуватися. Дані обставини підтверджені картками хворого, позивач є інвалідом першої групи (а.с. 63-64).

Частиною 5 ст. 267 ЦК України встановлено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 28 серпня 1999 року в Німеччині було проведено операцію з приводу катаракти з імплантацією задньокамерної лінзи з лівої сторони та вказано, що пацієнт повинен знову з'явитися, до клініки через 2 місяці. В матеріалах справи є підтвердження для пред'явлення німецькому консульству в Києві від 23 жовтня 2010 року та від 09 лютого 2011 року, в яких вказано, що ОСОБА_2 внаслідок тяжкового захворювання очей з 1999 року неодноразово перебуває у клініці Шаріте Кампус Вірхов-Клініка для амбулаторного та стаціонарного лікування, а також клініка просила надати ОСОБА_2 візу для повторного обстеження, а у разі необхідності - і для лікування. При цьому, судом не було враховано, що позивачу, як інваліду Першої групи, необхідна була стороння допомога, щоб дістатися до лікувального закладу, розташованого у Німеччині, а потім повернутися до місця проживання. Не врахований також реабілітаційний період після проведеного медичного втручання.

Відповідно до виписного епікризу НБ № 6421, позивач проходив лікування в урологічному відділенні Військово-медичного клінічного центру кримського регіону з 24 вересня 2012 р. по 10 жовтня 2012 р. Згідно виписки № 6412, позивач в період з 15 жовтня 2009 р. по 24 жовтня 2012 р. знаходився на стаціонарі в урологічному відділенні Ялтинської місцевої лікарні, також позивач перебував на стаціонарному лікуванні у вказаному закладі в період з 08 жовтня 2013 р. по 14 жовтня 2013 р. (виписка № 6338). Згідно виписки із медичної картки стаціонарного хворого № 2790, ОСОБА_2 перебував на стаціонарному лікуванні в Центрі ендоскопічної лазерної хірургії і літотрипсії з 24 квітня 2013 по 27 квітня 2013 р., а медичний висновок (історія хвороби №580926) має відомості, що позивач знаходився на стаціонарному лікуванні у відділенні №1 глаукоми та патології кришталика з 31 березня по 03 квітні 2014 року.

Таким чином, надані документи підтверджують, що позивач тривалий час знаходився на стаціонарному лікуванні в різних закладах, витрачав час, щоб дістатися до цих закладів та повернутися додому, проходив довготривалі процедури по післяопераційній реабілітації, періодично проходив обстеження. Суд першої інстанції не прийняв вищевказане до уваги та обмежився лише формальним перерахунком днів, протягом яких ОСОБА_2 знаходився на стаціонарному лікуванні.

Колегія суддів також враховує той факт, що ОСОБА_2 визнаний інвалідом Першої групи по зору та потребує постійного стороннього нагляду з 2003 року. При цьому, матеріали справи не містять даних щодо наявності у позивача родини та близьких родичів.

Вказане спростовує висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для поновлення позивачу строку звернення до суду.

В розумінні ч. 5 ст. 267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту, хоча законодавство чітко не встановлює , які саме причини є поважними. Суд на власний розсуд визначає, чи були причини для пропущення позовної давності поважними.

З урахуванням наявних у матеріалах справи доказів, колегія суддів доходить до висновку, що наведені ОСОБА_2 та досліджені судом апеляційної інстанції під час розгляду справи причини пропуску строку позовної давності є поважними, та докази, що їх підтверджують, є поважними, допустимими, достовірними та достатніми, відповідно, необхідним є задоволення вимог позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, та стягнення з останньої на користь позивача суми заборгованості за договором позики від 28 листопада 2008 року у розмірі 114 737, 50 гривень, заборгованості за договором позики від 13 липня 2009 року у розмірі 27 600 гривень, а усього - 145 337, 50 гривень

При вказаних обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не в повній мірі визначився з характером спірних правовідносин, нормами права, які підлягають застосуванню, що, відповідно, призвело до неправильного вирішення справи, у зв'язку із чим рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 серпня 2017 року підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення по суті позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -

постановила:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - задовольнити.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 серпня 2017 року - скасувати.

Ухвалити нове судове рішення.

Позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики - задовольнити.

Стягнути зі ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 суму заборгованості за договором позики від 28 листопада 2008 року у розмірі 114 737, 50 гривень, суму заборгованості за договором позики від 13 липня 2009 року у розмірі 27 600 гривень, а усього - 145 337, 50 гривень.

Стягнути зі ОСОБА_3 в дохід держави 3 558, 33 гривень судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 11 жовтня 2018 року.

Головуючий С.О. Погорєлова

Судді А.П. Заїкін

А.А. Калараш