Постанова № 77238571, 17.10.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/4471/18

Номер справи місцевого суду: 493/1445/17

Головуючий у першій інстанції Бодашко Л. І.

Доповідач Журавльов О. Г.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.10.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Журавльова О.Г.,

суддів: Комлевої О.С., Кравця Ю.І.,

за участю секретаря Бєляєвої А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Балтської міської ради Одеської області про визнання права власності на торгівельний павільйон, за апеляційною скаргою заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Балтської міської ради Одеської області на рішення Балтського районного суду Одеської області від 23 серпня 2017 року (суддя Бодашко Л.І.),

встановив:

У серпні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом, просив визнати торгівельний павільйон, розташований по АДРЕСА_1, об'єктом нерухомості, визнати за ним право власності на торгівельний павільйон (на плані позначено літ. А) загальною площею 25 м2 відповідно до технічного паспорту, розташований на земельній ділянці площею 25 м2 по АДРЕСА_1, зобов'язати сектор Державної реєстрації юридичного відділу Балтської міської ради Одеської області зареєструвати за ним право власності на вище вказане нерухоме майно та присвоїти юридичну адресу торгівельному павільйону - АДРЕСА_1.

Позов обґрунтовано тим, що у 2012 році Балтською міською радою ОСОБА_2 надано дозвіл на розташування торгівельного павільйону по АДРЕСА_1.

Під час будівництва павільйону був закладений добротний фундамент, конструкція павільйону монтувалася на місці будівництва з послідовним закріпленням до фундаменту таким чином, що торгівельний павільйон неможливо відокремити від фундаменту.

08 грудня 2016 року позивач звернувся до Балтської міської ради із заявою про присвоєння вище вказаному торгівельному павільйону юридичної адреси, на що отримав відповідь, що дане питання не виноситься на розгляд сесії в зв'язку з тим, що торгівельний павільйон є тимчасовою спорудою.

Рішенням Балтського районного суду Одеської області від 23 серпня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_2 до Балтської міської ради Одеської області про визнання права власності на торгівельний павільйон були задоволені в повному обсязі.

Визнано торгівельний павільйон, розташований по АДРЕСА_1, об'єктом нерухомості.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на торгівельний павільйон (на плані позначено літ. А) загальною площею 25 м2 відповідно до технічного паспорту, розташований на земельній ділянці площею 25 м2 по АДРЕСА_1.

Зобов'язано сектор Державної реєстрації юридичного відділу Балтської міської ради Одеської області зареєструвати за ОСОБА_2 право власності на вище вказане нерухоме майно та присвоїти юридичну адресу торгівельному павільйону - АДРЕСА_1.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з його доведеності та обґрунтованості.При цьому посилався на те, що позивач на законних підставах набув право власності на торгівельний павільйон, який не є тимчасовою спорудою, а є об'єктом нерухомого майна, що підтверджується зібраними в матеріалах справи письмовими доказами, а саме технічним паспортом, довідкою КП «Техінвентаризатор» №1039 від 05.12.2016 року, угодою між позивачем та Балтською міською радою про плату за фактичне використання земельної ділянки від 15.02.2016 року та ін.

Зазначене рішення суду оскаржує в апеляційному порядку заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Балтської міської ради Одеської області.

В скарзі з посиланням на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права ставиться питання про скасування судового рішення та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Основні доводи апеляційної скарги зводяться до того, що правових підстав для задоволення позову немає, оскільки будівельні роботи були виконані позивачем без відповідної документації, яка дає право виконувати будівельні роботи, та належно затвердженого проекту, встановлення вищевказаного павільйону вважається самочинним будівництвом, земельна ділянка під будівництво відведена не була.

Відзиву на апеляційну скаргу подано не було.

ОСОБА_2 та Балтська міська рада Одеської області в судове засідання не з'явилися. Про дату, час і місце розгляду справи в апеляційному суді повідомлялися належним чином.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах позовних вимог, доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Згідно ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції з посиланням на ст. ст. 16, 181, 392 ЦК України виходив із його доведеності.При цьому посилався на те, що позивач на законних підставах набув право власності на торгівельний павільйон, який не є тимчасовою спорудою, а є об'єктом нерухомого майна, що підтверджується зібраними в матеріалах справи письмовими доказами, а саме технічним паспортом, довідкою КП «Техінвентаризатор» №1039 від 05.12.2016 року, угодою між позивачем та Балтською міською радою про плату за фактичне використання земельної ділянки від 15.02.2016 року та ін.

Проте, погодитись з такими висновками районного суду колегія суддів не може, оскільки суд внаслідок порушення норм матеріального та процесуального права дійшов цього висновку без всебічного, повного й обґрунтованого з'ясування дійсних обставин справи, а надані докази по справі оцінені судом першої інстанції односторонньо.

Апеляційним судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що Балтською міською радою у 2012 році ОСОБА_2 надано дозвіл на розташування торгівельного павільйону по АДРЕСА_1, будівництво вказаного павільйону виконувала приватна підрядна організація, під час будівництва був закладений добротний фундамент, конструкція павільйону монтувалася на місці будівництва з послідовним закріпленням до фундаменту таким чином, що торгівельний павільйон неможливо відокремити від фундаменту.

Балтською міською радою позивачу відмовлено у присвоєнні юридичної адреси павільйону, оскільки торгівельний павільйон є тимчасовою спорудою та згідно з п. 1.5 «Порядку присвоєння, зміни, підтвердження (уточнення), об'єднання та авалювання адрес об'єктам нерухомого майна в м. Балті та населених пунктах Балтської об'єднаної територіальної громади», затвердженого рішенням сесії №118 від 03.03.2016 року, тимчасовим спорудам не присвоюються самостійні юридичні адреси.

Згідно «Порядку розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності в м. Балті», затвердженого рішенням Балтської міської ради №331 від 16.03.2012 року, а також відповідно до вимог ч. 2 ст.2 8 Закону України №3038-VІ «Про регулювання містобудівної діяльності» - тимчасовою спорудою є тимчасова споруда торгівельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, та встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Проте, зазначений торгівельний павільйон побудований з добротним фундаментом, тому він не відповідає критеріям тимчасової споруди, оскільки завдяки своїм конструктивним особливостям його переміщення неможливе без його знецінення (стіни даного павільйону міцно скріплені з фундаментом, підлога (кахель) не скріплена зі стінами).

Згідно ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Отже, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що позивач на законних підставах набув право власності на торгівельний павільйон, який не є тимчасовою спорудою, а є об'єктом нерухомого майна, через що безпідставно визнав право власності на нього.

Згідно з ч. 2 ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Відповідно до вимог статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Водночас, судове рішення за загальним правилом не є підставою виникнення права власності. Так, за приписами ч. 5 ст. 11 ЦК цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.

Зокрема, у відповідності до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, або у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Таким чином, передумовою для застосування ст. 392 ЦК є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. При цьому, позивач за такими вимогами - це особа, яка вже є власником, а відповідачем є будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Проте, позивачем у відповідності до вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України (в редакції 2004 року) не доведено, що він є власником спірного нерухомого майна, право на яке порушено, через що суд дійшов необґрунтованого висновку про його захист у відповідності до вимог ст. 15 ЦПК України.

З матеріалів справивбачається, що позивач звернувся до суду з вимогою про визнання торгівельного павільйону об'єктом нерухомості, посилаючись на те, що ним здійснено будівництво, під час якого закладено фундамент, через що вказана споруда не є тимчасовою. При цьому, просив визнати за ним право власності на торгівельний павільйон, розташований на земельній ділянці через відмову Балтської міської ради в присвоєнні юридичної адреси вказаному об'єкту.

Частинами 2, 3 ст. 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Отже, виходячи з системного аналізу ч. 2 ст. 331 ЦК України, ст. 182 ЦК України та частин 2 ст. ст. 3 та 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» всі об'єкти нерухомого майна після завершення будівництва підлягають прийняттю до експлуатації та державній реєстрації, та лише після цього особа набуває право власності на неї.

Проте, суд першої інстанції в порушення наведених норм дійшов необґрунтованого висновку про зобов'язання сектора Державної реєстрації юридичного відділу Балтської міської ради зареєструвати право власності на торгівельний павільйон як нерухоме майно та присвоїти йому юридичну адресу.

Водночас, судом невірно застосовано до виниклих правовідносин положення ст. 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та ст. 181 ЦК України.

Так, рішенням виконавчого комітету Балтської міської ради Одеської області від 26.01.2012 ОСОБА_2 надано згоду на розміщення тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності по АДРЕСА_1.

Проте, доказів набуття відповідно закону права власності на нерухоме майно позивачем в порушення ст. ст. 58-60 ЦПК України не надано, а судом не встановлено.

Доказів звернення ОСОБА_2 до дозвільних та контролюючих органів для врегулювання питання матеріали справи не містять.

Згідно ст. 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» будівництво (реконструкція) об'єкту здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил, місцевих правил забудови населених пунктів.

Відповідно до положень ст. 5 Закону України «Про основи містобудування» від 16.11.1992 року за №2780-12, при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпеченні: розробка містобудівної документації, проектів конкретних об'єктів згідно вихідним даним на проектування, з дотриманням державних стандартів, норм і правил, регіональних і місцевих правил забудови.

Пунктом 4 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про основи містобудування» від 16.11.1992 року за №2780-12, містобудівна документація є основою для вирішення питань щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об'єктів містобудування та упорядкування території.

Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями норм і правил (ч. 1 ст. 376 ЦК України).

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині 1 статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

У п. 12 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» №6 від 30 березня 2012 року роз'яснено, що у справах, пов'язаних із самочинним будівництвом нерухомого майна, суди мають врахувати, що за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває право власності на нього (частина друга статті 376 ЦК України).

Враховуючи, що позивачем було здійснено самочинне будівництва торгівельного павільйону з влаштуванням добротного фундаменту без належного дозволу на проведення будівельних робіт та без затвердженої проектно-технічної документації, правових підстав для задоволення позову ОСОБА_2 не має.

Розглядаючи спір, суд першої інстанції, в порушення вимог ст. 263 ЦПК України на вказані положення закону уваги не звернув, неправильно застосував норми матеріального права, не встановив усіх обставин, які мають значення для вирішення справи, не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає до застосування та не дав їм належної оцінки.

Зазначене вище свідчить про неповне встановлення судом першої інстанції фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, що в свою чергу призвело до поверхневого вирішення спору.

Суди розглядають цивільні справи відповідно до вимог ст. 13 ЦПК України, тобто в межах заявлених вимог та на підставі наданих сторонами доказів.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановленим цим Кодексом.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Виходячи з наведеного судова колегія вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, судом неправильно застосовані норми матеріального права, тому рішення суду першої інстанції на підставі ст. 376 ч. 1 п. 3, 4 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову ОСОБА_2 у задоволенні позову.

Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України, з ОСОБА_2 на користь прокуратури Одеської області підлягає стягненню судовій збір за подачу апеляційної скарги в сумі 1762,00 гривень (а.с.44).

Керуючись ст. ст. 268, п. 1 ч. 1 ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Балтської міської ради Одеської області задовольнити.

Рішення Балтського районного суду Одеської області від 23 серпня 2017 року скасувати.

Ухвалити нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_2 до Балтської міської ради Одеської області про визнання права власності на торгівельний павільйон відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь прокуратури Одеської області судовій збір за подачу апеляційної скарги в сумі 1762,00 гривень за наступними реквізитами: прокуратура Одеської області, 65026, м. Одеса, вул. Пушкінська, 3, р/р 35213085000564 в ДКСУ м. Київ, МФО 820172, ЄДРПОУ 03528552.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Повний текст Постанови складено 18 жовтня 2018 року.

Головуючий О.Г.Журавльов

Судді О.С.Комлева

Ю.І.Кравець