Рішення № 77193229, 10.10.2018, Пирятинський районний суд Полтавської області

Справа № 544/1201/17

№ пров. 2/544/79/2018

Номер рядка звіту 4

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

10 жовтня 2018 року м. Пирятин

Пирятинський районний суд Полтавської області в складі:

головуючого – судді Ощинської Ю.О.,

за участі секретаря судового засідання – Пірогова В.Г.,

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_2 (що діє на підставі договору та ордеру),

представника відповідача ОСОБА_3 сільської ради Пирятинського району Полтавської області – ОСОБА_4 (що діє на підставі договору та ордеру),

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду по вул. Ярмарковій, 17 у м. Пирятин цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 сільської ради Пирятинського району Полтавської області про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю,

У С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 сільської ради Пирятинського району Полтавської області про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю. В позовній заяві зазначив, що з 1990 року постійно проживає та зареєстрований в ІНФОРМАЦІЯ_1. Приблизно на початку 2000-х років за домовленістю з громадянкою ОСОБА_5, яка постійно проживала на той час в ІНФОРМАЦІЯ_2, позивач почав обробляти та утримувати належну їй земельну ділянку площею 5,0409 га. Вищезазначена земельна ділянка належала ОСОБА_5 на підставі Державного акта серія ІІІ-ПЛ №025994, виданого останній 02 липня 2001 року на підставі рішення виконкому ОСОБА_3 сільської Ради народних депутатів від 14 березня 2001 року. 21 липня 2006 року ОСОБА_5 померла. Оскільки жодні спадкоємці чи будь-які інші особи з приводу використання позивачем вказаної земельної ділянки не звертались, він продовжував її обробляти, доглядати та користуватись нею, водночас регулярно та своєчасно сплачуючи всі необхідні платежі та збори. За таких обставин він вважає, що у нього виникло право звернутись до суду з позовними вимогами щодо визнання за ним права власності на вказану земельну ділянку за набувальною давністю.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд визнати за ним право власності за набувальною давністю на земельну ділянку, площею 5,0409 га, з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства, яка розташована на території ОСОБА_3 сільської ради, та належала ОСОБА_5 на підставі державного акта серії ІІІ –ПЛ № 025994.

Представник відповідача за договором ОСОБА_4 направив до суду відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що ОСОБА_3 сільська рада не визнає у повному обсязі позовні вимоги ОСОБА_1 Зауважує, що ОСОБА_1 відповідно до статті 119 Земельного кодексу України не звертався до ОСОБА_3 сільської ради з клопотанням про передачу йому у власність або надання у користування земельної ділянки, площею 5,0409 га, що розташована на території ОСОБА_3 сільської ради, яка належала померлій 21.07.2006 ОСОБА_5. Крім того, позивач не надав доказів відсутності спадкоємців у померлої 21.07.2006 ОСОБА_6, які могли б успадкувати земельну ділянку та доказів про те, що він, добросовісно заволодів земельною ділянкою і продовжує відкрито, безперервно володіти нею та користуватися протягом 15 років. Виходячи з викладеного, представник вважає, що ОСОБА_1 не надав жодного доказу в обґрунтування своїх позовних вимог до ОСОБА_3 сільської ради про визнання за ним права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.

У судовому засіданні позивач та представник позивача позов підтримали, просили його задовольнити з підстав зазначених у позові.

Представник відповідача у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову із підстав, зазначених у його відзиві на позовну заяву.

Свідки ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 у судовому засіданні пояснили, що дійсно ОСОБА_1 обробляв та продовжує обробляти земельну ділянку належну відповідно до державного акту ОСОБА_5, оскільки займається фермерською діяльністю з обробітку земель. З якого саме часу конкретно не пам’ятають.

Статтями 12, 81 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Суд, заслухавши пояснення позивача та його представника, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, оцінивши всі зібрані по справі докази у їх сукупності, приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та не підлягають до задоволення з огляду на наступне.

Судом установлено такі факти та відповідні їм правовідносини:

На підставі рішення ОСОБА_3 сільської Ради народних депутатів від 14 березня 2001 року ОСОБА_5 02.07.2001 було видано Державний акт на право приватної власності серії ІІІ-ПЛ № 025994 на земельну ділянку площею 5,0409 га, цільовим призначенням – ведення особистого підсобного господарства ( а.с.6).

Відповідно до копії актового запису про смерть №16, складеного 23.07.2006 виконавчим комітетом Володимирівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, ОСОБА_5 померла 22.07.2006 (а.с. 59). Спадкова справа на майно померлої ОСОБА_5 заведена не була та не реєструвалась у Спадковому реєстрі (а.с. 65-66, 68-69, 74-75).

Згідно довідок від 24.02.2016 № 373 та №374, виданих виконавчим комітетом ОСОБА_3 сільської ради Пирятинського району Полтавської області, позивач ОСОБА_1, народження 27.05.1964, дійсно використовує земельну ділянку площею 5,0409 га (розташована на території ОСОБА_3 сільської ради) з 2006 року по даний час, яка належала ОСОБА_5 до дня її смерті, 21.07.2006 (актовий запис № 16 від 22.07.2006). Заборгованість по оплаті за землю відсутня (а.с. 8).

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється статтею 119 ЗК України.

Відповідно до статті 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом п'ятнадцяти років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання в користування.

Аналіз статті 119 ЗК України дає підстави для висновку, що не передбачено жодних переваг для осіб, зазначених у частині першій цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної давності не призводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в користування (статті 118, 123 ЗК України). Ця норма надає лише право звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи користування і не передбачає обов'язкової передачі земельної ділянки у власність чи користування таким особам при дотриманні передбаченої законом процедури звернення та подання необхідних документів.

В той же час, суд зазначає, що застосування статті про набувальну давність є рідкісним у судовій практиці, оскільки потребує ретельного доведення обставин перед судом та спростування заперечень опонентів, особливо якщо такими є органи місцевого самоврядування

Так, судом встановлено, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач звертався до відповідача про передачу йому у власність земельної ділянки на підставі статті 119 ЗК України. Судом не встановлено також, що спадщина ОСОБА_5 визнана відумерлою, а спірна земельна ділянка перейшла у комунальну власність ОСОБА_3 сільської ради Пирятинського району.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на стороні володільця за давністю виникає поза волею та незалежно від волі колишнього власника. При цьому добросовісне володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно.

При цьому слід враховувати, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. Позивач, як незаконний володілець, протягом всього часу володіння майном повинен бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього.

Так, згідно довідки ОСОБА_3 сільської ради Пирятинського району № 293 від 12.03.2018 (а.с. 45-46) з 2001 по 2008 рік копії квитанцій на прийом податкових платежів з фізичних осіб були обревізовані, архів вказані роки не зберігся (термін зберігання 3 роки). Проте, є відомості, що за 2009 рік земельний податок в сумі 63,47 грн одержано від ОСОБА_5. Так, відповідно до копії квитанції на прийом податкових платежів серії МС № 714590 від 16.06.2009 податковий платіж було отримано від ОСОБА_5. Встановити хто саме сплачував вказаний податок, немає можливості, оскільки платник власним підписом у квитанції підтвердив, що податок сплатила ОСОБА_5 (а.с. 47).

Починаючи з 2010 року вказаний земельний податок щороку сплачував ОСОБА_1, вказуючи в квитанціях, що податок сплачується ним в інтересах ОСОБА_5 (а.с. 48-54).

На підставі викладеного суд робить висновок, що добросовісним володінням вказаною земельною ділянкою позивачем можна вважати період з 2010 року, оскільки платників земельного податку до 2009 року включно встановити неможливо. А тому десятирічний термін безперервного володіння повинен обраховуватися з 13.10.2010 – з дня прийому першого податкового платежу від ОСОБА_1 На момент звернення позивачем до суду десятирічний термін з 13.10.2010 володіння майном не минув.

Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

При таких обставинах суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача.

На підставі вищевикладеного та ст.ст. 328, 344 ЦК України, ст. 119 ЗК України, керуючись ст.ст. 12, 81, 263-265 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 сільської ради Пирятинського району Полтавської області про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю – відмовити в повному обсязі.

Рішення суду по справі може бути оскаржено в апеляційному порядку до Полтавського апеляційного суду через Пирятинський районний суд Полтавської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження

Повний текст рішення складено 18 жовтня 2018 року.

Суддя: Ю.О. Ощинська