Ухвала суду № 77161457, 12.10.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/2136/18

Провадження №11-кп/772/947/2018

Категорія: крим.

Головуючий у суді 1-ї інстанції: Шлапак Д. О.

Доповідач: Спринчук В. В.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 жовтня 2018 року м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області в складі:

головуючого судді: Спринчука В.В.,

суддів: Ващук В.П., Бурденюка С.І.,

зі секретарем: Табачук В.О.,

за участю:

прокурора Ведешина О.О.,

адвоката Бевз О.І.,

засудженого ОСОБА_3

розглянув у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_3 на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 14 червня 2018 року, якою в задоволенні заяви засудженого ОСОБА_3 про приведення вироку у відповідність до вимог чинного законодавства відмовлено,

в с т а н о в и в :

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 14 червня 2018 року відмовлено в задоволенні заяви засудженого ОСОБА_3 про приведення вироку у відповідність до вимог чинного законодавства.

Приймаючи рішення суд першої інстанції своє рішення мотивував тим, що Конституційний Суд України зазначає, що альтернативний характер санкцій статей Кримінального Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.

В апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_3 просить звільнити його від подальшого відбування покарання на підставі ст.ст.49, 68, 80 КК України за вироком Херсонського обласного суду від 15.05.2000 року замінивши довічне позбавлення волі на позбавлення волі строком на 15 років, мотивуючи свої вимоги тим, що 07.09.2016 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких актів України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених» №1492-VIII, яким було доповнено ст.68 ч.4 КК України (довічне позбавлення волі за вчинення готування до злочину та вчинення замаху на злочин не застосовується, крім випадків вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у ст.109-114-1, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, передбачених у ст.ст.437-439 ч.1 ст.442 та ст.443 цього Кодексу) та врахувати що вказаний вище вирок не звертався до виконання, а на теперішній час строк давності його звернення до виконання закінчився. Крім того, поза увагою суду залишилось те, що в період з 29.12.1999 по 29.03.2000 санкціями статей ч.1 ст.222, п.«б», «г» ст.93 КК України не було передбачено довічне позбавлення волі.

Заслухавши засудженого ОСОБА_3, адвоката Бевз О.І., які підтримали вимоги викладені в апеляційній скарзі, прокурора, який заперечив проти апеляційної скарги, перевіривши матеріали провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає до задоволення.

Відповідно до ч.4 ст.68 КК України довічне позбавлення волі за вчинення готування до злочину та вчинення замаху на злочин не застосовується, крім випадків, вчинення злочинів проти основ національної безпеки України, передбачених у статтях 109-114-1 проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, передбачених у статтях 437-439, частині першій статті 442 та статті 443 цього Кодексу.

Згідно матеріалів справи, вироком Херсонського обласного суду від 15.05.2000 року ОСОБА_3 визнаний винним за ч.1 ст.222, п.«б», «г» ст.93 КК України та на підставі ст.42 КК України засуджений до довічного позбавлення волі.

Ухвалою Верховного Суду України від 18.07.2000 вирок Херсонського обласного суду від 15.05.2000 року, в частині призначеного ОСОБА_3 довічного позбавлення волі, залишено без змін.

Доводи апелянта про незаконність його засудження за вчинення умисного вбивства, оскільки останній у ньому безпосередньої участі не брав, його необґрунтоване засудження до довічного позбавлення волі та необхідність заміни покарання на позбавлення волі строком 15 років є безпідставним, оскільки вироком Херсонського обласного суду від 15.05.2000 року, який ухвалою Верховного Суду України від 18.07.2000 року залишено без змін, в повній мірі перевірено твердження засудженого ОСОБА_3 щодо перебігу досліджуваної події, участі його та іншої особи у скоєному, ретельно перевірено та оцінено всі докази по справі, встановлено факти та обставини, що мають значення для кримінальної справи і прийнято рішення, згідно якого ОСОБА_3 засуджено за скоєння закінчених злочинів, передбачених ч.1 ст.222, п.«б», «г» ст.93, ст.42 КК України, з огляду на що підстав для приведення вироку Херсонського обласного суду від 15.05.2000 року у відповідність з положеннями ч.4 ст.68 КК України (із змінами внесеними згідно із Законом №270-VI від 15.04.2008, №1492-VIII від 07.09.2016), не має.

Відповідно до п.5 ч.1 ст.49 КК України передбачалося, що особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки п'ятнадцять років у разі вчинення особливо тяжкого злочину. Відповідно до ч.1 ст.80 КК України особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в строк, зокрема, п.5 - 15 років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

Наведене свідчить, що головними умовами та підставами для виконання обвинувального вироку суду є набрання ним законної сили, та своєчасність виконання.

З огляду на те, що положення ст.ст.49, 80 КК України застосовуються якщо обвинувальний вирок не виконується, проте вирок Херсонського обласного суду від 15.05.2000 року та ухвала Верховного Суду України від 18.07.2000 року відносно ОСОБА_3 набули законної сили та почали виконуватись з моменту набрання ними чинності, тому колегія суддів приходить до висновку, що підстав для застосування зазначених вищде положень КК України.

Обґрунтовуючи вимоги своєї заяви, ОСОБА_3 посилається на те, що Конституційним Судом України було ухвалене рішення від 29.12.1999 р., яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кодексу 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання. Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України положення Кодексу 1960 року, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення про їх неконституційність.

Заявник вважає, що з дня ухвалення вказаного рішення і до прийняття Верховною Радою України Закону № 1483, яким приведено Кодекс 1960 року у відповідність з Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року, та комплексно вирішені питання, що стосувалися заміни смертної кари як виду кримінального покарання таким видом покарання, як довічне позбавлення волі, існував проміжок часу, на протязі якого максимальною мірою покарання за вчинення злочину, передбаченого ст.93 КК України (в редакції 1960 р.), за який його було засуджено, було позбавлення волі на строк до 15 років.

Таким чином, на думку заявника, за правилами ч.4 ст.5, ч.3 ст.74 КК України призначене йому покарання має бути приведене у відповідність із законом про кримінальну відповідальність та знижене до максимального покарання у виді позбавлення волі на певний строк.

Із такими доводами не можна погодитись, оскільки наведені заявником обставини були предметом розгляду Конституційного Суду України, який у своєму рішенні від 26.01.2011 р. № 1-рп/2011 зазначив зокрема, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом № 1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кодексу 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом № 1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень Кодексу 1960 року щодо 26.01.2011 смертної кари.

Однак наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кодексу 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кодекс 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94). Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 Кодексу 1960 року).

За таких обставин Конституційний Суд України зазначив, що альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.

Крім того, Конституційний Суд України прийшов до висновку, що після Рішення від 29 грудня 1999 року Кодекс 1960 року не став новим законом, що пом'якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів, зважаючи на те, що в частині четвертій статті 5 Кодексу 2001 року йдеться про можливість його зміни тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.

Одночасно Конституційній Суд України зазначив, що новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом № 1483, - довічне позбавлення волі - є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою, а отже положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом № 1483, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та іншим чином поліпшують правове становище осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини до набрання чинності цим законом. На підставі частини першої статті 58 Конституції України, частини другої статті 6 Кодексу 1960 року, частини першої статті 5 Кодексу 2001 року положення Кодексу 1960 року із змінами, внесеними Законом № 1483, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили передбачені Кодексом 1960 року особливо тяжкі злочини до набрання чинності зазначеним законом, у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності Законом № 1483 не було виконано.

Із наведених обставин Конституційний Суд України зробив висновок про те, що в аспекті конституційного подання та конституційного звернення положення Кримінального кодексу України 1960 року із змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" від 22 лютого 2000 року № 1483-III, якими смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбавленням волі, у взаємозв'язку з положеннями статей 3, 8, частини першої статті 58, пункту 22 частини першої статті 92, частини другої статті 152Конституції України, статті 73 Закону України "Про Конституційний Суд України", частини другої статті 6 Кримінального кодексу України 1960 року, частини другої статті 4, частини першої статті 5 Кримінального кодексу України 2001 року треба розуміти як такі, що пом'якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, передбачені Кримінальним кодексом України 1960 року, до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України", у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим законом не було виконано.

Враховуючи вище наведене, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_3 слід залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін.

Керуючись ст.ст. 405, 407, 419 КПК України, суд, -

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 14 червня 2018 року, якою відмовлено в задоволенні заяви засудженого ОСОБА_3 про приведення вироку у відповідність до вимог чинного законодавства - залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді : (підпис)

Згідно з оригіналом