Постанова № 77128122, 08.10.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2018 р. м. ХарківСправа № 816/1387/18Харківський апеляційний адміністративний суд

колегія суддів у складі:

головуючого судді: Спаскіна О.А.

суддів: Калитки О. М. , Калиновського В.А.

за участю секретаря судового засідання Моісеєвої К.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 01.08.2018, (суддя С.С. Бойко, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039) по справі № 816/1387/18

за позовом ОСОБА_1

до Кременчуцької міської ради Полтавської області

про визнання дії протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 01.08.2018 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Кременчуцької міської ради Полтавської області про визнання дії протиправними та зобов'язання вчинити певні дії –відмовлено.

Позивач, не погодившись з даним рішенням суду, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає, що приймаючи зазначене рішення суд першої інстанції дійшов до помилкових висновків, які призвели до неправильного вирішення справи, неповно з’ясував всі обставини справи, що мають значення при вирішенні спору, невірно застосував до спірних правовідносин вимоги матеріального та процесуального права. Вказує, що незважаючи на наявність у нього довідки про реабілітацію, виданої уповноваженим органом однієї з колишніх союзних республік Союзу РСР, що є підставою для надання пільг, передбачених Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" та статусу реабілітованого, Кременчуцька міська рада Полтавської області безпідставно не видає відповідне посвідчення.

В судове засідання суду апеляційної інстанції сторони не прибули, про дату, час і місце судового засідання повідомлені своєчасно та належним чином.

Відповідач надіслав на адресу суду відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечував проти апеляційної скарги позивача та зазначив, що рішення суду першої інстанції є правомірним та обґрунтованим і підстав для його скасування не вбачає.

Відповідно до ч.2 ст. 313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

У зв'язку з неявкою у судове засідання всіх учасників справи фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог ч.4 ст.229 КАС України не здійснювалось.

Суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ст.308 КАС України та керуючись ст.229 КАС України.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи та вимоги апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 22 грудня 2017 року звернувся до Кременчуцької міської ради з заявою про видачу посвідчення реабілітованого та призначення відповідних пільг.

Не отримавши позитивної відповіді на свої неодноразові звернення, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання протиправними дій по відмові у видачі посвідчення реабілітованого та призначення пільг, передбачених Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в України" та зобов'язання видати посвідчення реабілітованого та призначити пільги, передбачені Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в України".

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для задоволення позовної вимоги про зобов'язання видати посвідчення реабілітованого та призначити пільги, передбачені Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в України", оскільки позивач до регіональні комісії не звертався, а Національною комісією з реабілітації рішення з питань визнання його реабілітованим або потерпілими від репресій не приймалось.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 05 квітня 2018 року відбулось засідання комісії Кременчуцької міської ради з питань поновлення прав реабілітованих громадян, на якому розглянуто питання встановлення позивачу статусу реабілітованої особи.

Рішенням комісії вирішено відкласти розгляд вказаного питання на наступне засідання, яке буде призначено після надходження відповіді з Міністерства соціальної політики України щодо надання роз'яснення чи підпадає ОСОБА_1 під дію статті 1 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні".

05 травня 2018 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", яким внесено зміни до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні".

Частиною першою статті 7 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" встановлено, що прийняття рішень з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій здійснюється Національною комісією з реабілітації (далі - Національна комісія) за поданням регіональних комісій з реабілітації (далі - регіональні комісії).

Відповідно до частини першої статті 7-2 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" регіональні комісії є постійно діючими колегіальними органами, що утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та ОСОБА_2 міністрів Автономної Республіки Крим, головами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Згідно з частиною сьомою статті 6 вказаного Закону реабілітованим, які мають право на передбачені цим Законом пільги, видається посвідчення єдиного зразка, що затверджується Кабінетом Міністрів України.

З системного аналізу вказаний правових норм слідує, що видача посвідчення можлива лише після прийняття Національною комісією з реабілітації рішення з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій.

Разом з тим, матеріалами справи встановлено, що позивач до регіональні комісії не звертався, а Національною комісією з реабілітації рішення з питань визнання його реабілітованим або потерпілими від репресій не приймалось.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною 1 статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 5 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і суб'єктами владних повноважень під час здійснення ними владних управлінських функцій, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.

Разом з тим, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб'єктивне право особи та її юридичний обов'язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб'єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

У Рішенні від 1 грудня 2004 року №18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб'єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об'єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.

Позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права, свободи чи інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Водночас, задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.

Викладені висновки кореспондуються із нормами п. п. 1, 8 частини першої статті 4, статті 5, частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України.

Під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав та інтересів позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства. Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав чи інтересів, то навіть у разі, якщо дії суб'єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.

Звернення до суду є способом захисту порушених суб'єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Правова позиція щодо обов'язкової умови надання правового захисту судом, як от наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду, висловлена Верховним Судом України у постановах від 15 грудня 2015 року у справі №21-5361а15, від 1 грудня 2015 року у справі №21-3222а15, від 08 грудня 2015 року у справі №21-5435а15.

Згідно з частиною другою статті 264 КАС право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть.

Таке ж правило має застосовуватись і до правових актів індивідуальної дії.

Право на захист – це самостійне суб’єктивне право, яке з’являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорювання останнього.

Таким чином, відсутність у будь-кого (крім визначеного цим актом певного кола осіб), в тому числі і позивача, прав чи обов’язків у зв’язку із оскарженим рішенням не породжує для останнього і права на захист, тобто права на звернення із цим адміністративним позовом.

Згідно з ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Судова колегія звертає увагу, що ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Кременчуцької міської ради Полтавської області з вимогою про визнання протиправними дії по відмові у видачі посвідчення реабілітованого та призначення пільг, передбачених Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в України" та зобов'язання видати посвідчення реабілітованого та призначити пільги, передбачені Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в України".

Пороте відповідачем рішення про відмову у видачі посвідчення реабілітованого та призначення відповідних пільг прийнято не було, оскільки взагалі не було розглянуто питання встановлення позивачу статусу реабілітованої особи та прийнято рішення відкласти розгляд вказаного питання на наступне засідання, яке буде призначено після надходження відповіді з Міністерства соціальної політики України щодо надання роз'яснення чи підпадає ОСОБА_1 під дію статті 1 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні".

Отже оскаржувані дії відповідача не порушили жодних прав позивача по справі.

Разом з тим, ані в позові, ані під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, позивачами не було наведено обґрунтованих мотивів щодо того, яким чином оскаржувані дії відповідача порушують права позивача, тобто породжують, змінюють або припиняють його права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.

Враховуючи викладене, судова колегія вважає правомірним висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовної вимоги про визнання протиправною дії, що виразилась у відмові у видачі посвідчення реабілітованого та призначення пільг, передбачених Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в України".

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

Керуючись ч. 4 ст. 241, ч. 2 ст. 243, ст.ст. 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 01.08.2018 по справі № 816/1387/18 залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 01.08.2018 по справі № 816/1387/18 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_3Судді(підпис) (підпис) ОСОБА_4 ОСОБА_5 Повний текст постанови складено та підписано 16.10.2018 р.