Рішення № 76987575, 09.10.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 1540/4638/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Завальнюка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання наказу неправомірним та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить суд визнати неправомірним наказ № 163 від 28.08.2018 та зобов'язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області не прийняло до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до Індії з боку представників угрупування «Шив Сена» через одруження з християнкою. У випадку повернення життю та свободі позивача буде загрожувати небезпека, що суперечить ст.3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод».

Ухвалою судді від 13.09.2018 відкрито провадження у справі та призначено розгляд в порядку спрощеного провадження на 08.10.2018 о 11:00 год.

02.10.2018 до канцелярії суду надійшов відзив на позовну заяву із копією особистої справи № 2017OD0095, відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зважаючи на очевидно необґрунтований характер звернення ОСОБА_1 за захистом в Україні.

08.10.2018 до канцелярії суду від представника ОСОБА_1 надійшло клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.

08.10.2018 засобами електронного зв'язку до суду надійшло клопотання від представника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про розгляд справи в порядку письмового провадження.

На підставі ч.9 ст.205 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Індії, уродженцем штату АДРЕСА_2. На момент останнього виїзду з країни громадянської належності проживав за адресою: Індія, м. Делі. На території України шукач захисту проживає за адресою: АДРЕСА_1 (є договір оренди в особовій справі). За національністю індус, за кастовою належністю брахман, за віросповіданням індуїст (арк. 1 анкетування від 16.08.2018 року). Рідна мова хінді, особа також вільно володіє урду (писати не вміє), Пенджабі, англійською, а російською мовою на рівні розуміння. За сімейним станом на території країни був неофіційно одружений (релігійний шлюб) на дівчині, яка сповідувала християнство на установчі дані ОСОБА_4 Пенсі, яка зі слів шукача захисту була вбита у червні 2016 року представниками угрупування «Шив Сена». На території України фігурант ні з ким не проживає ані в офіційному, ані в цивільному шлюбі та не має майбутньої нареченої ані в Індії, ані в Україні: статус неодружений, дітей не має, невійськовозобов'язаний. Повну середню освіту здобув у навчальних закладах: школі «Дун Публік» протягом 2000-2013 рр., коледжі «Гуру Наук Халса» протягом 2013-2016 рр., м. Карнал.

На території України по теперішній час позивач працює реалізатором (продавцем) електроніки на промисловому ринку « 7 км».

Позивач вибув з Індії 07.08.2016, легально, авіасполученням Делі (Індія) - Москва (РФ). Державний кордон України перетнув нелегально, поза пунктом пропуску, 26.10.2016, на підставі паспортного документу, який надалі був втрачений на території України (до ОС долучений лист з Приморського відділу поліції у м. Одесі щодо вжиття ряду заходів направлених на встановлення втраченого документу, а саме паспортного документу громадянина Індії). При перетинанні державного кордону Індії у 2016 році у позивача не виникло жодних проблем.

13.08.2018 позивач вдруге звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до міграційної служби, із зволіканням, після моменту закінчення легального строку (терміну) перебування особи на території України з 19.04.2018, у зв'язку з чим на нього було складено протокол та постанову про адміністративне правопорушення, передбачене ст.203 КУпАП.

В якості підстави для звернення за судовим захистом позивач зазначив, що виїхав з Індії 07.08.2016, так як там були проблеми: позивач 01.06.2016 одружився на дівчині на ім'я ОСОБА_6 і вони разом проживали в м. Паніпат. Позивач працював оператором на телеканалі. Батьки ОСОБА_6 відмовили їй у наданні благословління, оскільки були християнами, а позивач - індусом. Аналогічно, батьки позивача були проти їх шлюбу. Позивач та ОСОБА_6 зіграли свадьбу у церкві, про що дізналися ОСОБА_7, які потім прийшли до їх дому та побили їх палками, погрожували вбити. Після кількох днів знепритомніння позивач прийшов до тями в невідомому місті, де спитав друга про свою дружину. Друг повідомив, що її вбили. Через кілька днів позивач звернувся до поліції, яка нічим не допомогла. За порадою друзів, позивач поїхав до м. Бомбей, щоб виготовити візу до Росії. З Росії прибув до України. В Україні дав 1500 доларів США другу, щоб він йому допоміг. 2.11.2016 заявник приїхав до м. Львів без документів, де його затримала поліція, після чого відвезла до м. Чоп, звідки його відправили в табір для біженців на 6 місяців у м. Луцьк. В травні 2017 р. заявник приїхав у м. Одесу, де деякий час перебував на вокзалі. Після цього познайомився із людиною на ім'я Гохар, який забрав його до себе жити.

Раніше заяву позивача про звернення за міжнародним захистом від 10.07.2017 було розглянуто Головним управлінням та прийнято рішення про оформлення документів щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до наказу від 27.07.2017 № 140. Однак через відсутність інформації щодо місця перебування та причин, що стали підставою зникнення, наказом Головного управління від 19.04.2018 № 75 було призупинено розгляд заяви щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Новими обставинами повторного звернення від 13.08.2018 та під час анкетування від 16.08.2018 позивач вказує самостійне звернення до Головного управління без послуг посередників та факт перебування у ПТПІ м. Чоп (арк. 5).

На момент звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач повідомив, що на території Індії залишились проживати всі члени родини: матір, двоє сестер і брат.

За результатами розгляду особової справи заявника, Управління дійшло висновку, що заява ОСОБА_1 є очевидно необґрунтованою і в нього відсутні умови, зазначені п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону для оформлення документів, а саме звернення використовується заявником для отримання легалізації на території України.

Наказом ГУ ДМС в Одеській області № 163 від 28.08.2018 ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначене рішення обґрунтованим, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню у зв'язку з наступним.

З огляду на матеріали справи, перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Так, первинне звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління відбулось 10.07.2017 - після тривалого нелегального перебування на території України з 26.10.2016, що вказує на необґрунтованість побоювань зазнати переслідувань у країні громадянської належності та першочергову потребу саме у міжнародному захисті, що додатково підтверджується призупиненням розгляду особової справи через тривале уникнення позивачем процедурних питань, зникнення, неможливість встановлення місця перебування.

З огляду на матеріали особової справи № 2018OD0125, ОСОБА_1 ніколи не переслідувався за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або наявності певних політичних переконань, клопотання не містить конвенційних ознак визначення статусу біженця (арк. 5 анкетування від 16.08.2018).

Натомість пояснення позивача містять численні розбіжності стосовно обставин здійснення ймовірних погроз, наявності особистих переслідувань на території країни громадянської належності, причин та обставин перебування на території України, що вказують на елемент приховування важливих деталей та суттєво знижують рівень довіри до заяви від 13.08.2018 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, у разі виникнення нових обставин, особи, що шукають захисту, мають право звернутись до органу міграційної служби повторно, натомість чергове звернення позивача від 13.08.2018 не містить нових обставин звернення. Звернення без допомоги посередників до Головного управління та перебування у ПТПІ, на що посилається позивач, не є новими обставинами, які можуть унеможливлювати добровільне повернення до Індії і не мають жодного відношення до аналізу матеріалів особової справи з врахуванням нових обставин повторного звернення 2018 року.

Відповідно до проаналізованої інформації по країні громадянської належності - Індії, не підтверджується можливість переслідування ОСОБА_1 за вищевказаною ознакою.

За конституцією та усними твердженнями ОСОБА_1 Індія є світською державою і в ній дозволяється сповідувати будь-яку релігію, то ж, не зважаючи на всю строкатість представлених в країні релігій і дрібних вірувань, в країні ніколи не виникало великих релігійних конфліктів.

Усні твердження позивача про ймовірні переслідування та погрози з боку представників угрупування «Шив Сена» (санскр. ??? ????, «Армія Шиви») через неофіційне одруження на дівчині християнського віросповідання, як причина небажання повернутись до Індії з позиції існування побоювань зазнати утисків та переслідувань, вбачаються неправдоподібними, оскільки позивач не був офіційним членом жодної політичної, громадської, релігійної, військової чи іншої організації, як у країні громадянської належності так і поза її межами (арк. 5 анкетування від 16.08.2018).

Згідно з актуальною інформацією по країні походження - Індії, Верховний суд Індії заявив, що ніхто не може втручатися в шлюб, укладений двома дорослими людьми за обопільною згодою, попереджаючи при цьому панчаяти і громадські групи, які діють як квазісудові органи і часто виносять рішення про шлюби.

З обставин справи, позивач належить до релігійної групи індуїстів, яка становить більшість населення в Індії та до касти брахманів, що спростовує можливість його переслідування з боку представників органів державної влади країни громадянської належності або недержавних агентів (арк. 7 протоколу співбесіди від 22.08.2018).

Разом з тим, позивач мав можливість вільно дотримуватись канонів Християнства, дотримуватись канонів проживаючи разом зі своєю неофіційною дружиною, не зазнавав проблем чи дискримінацій у зв'язку із сповіданням релігії на території країни громадянської належності, у нього не виникало ніколи конфліктів в Індії за релігійною ознакою (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 28.08.2018).

Позивач ніколи не зазнавав перешкод у відвіданні храмів на території країни громадянської належності, не зазнавав особистих переслідувань на батьківщині (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 28.08.2018). Також позивач ніколи не був членом політичних, громадських, релігійних чи інших організацій в країні громадянської належності (арк. 5 анкетування від 16.08.2018).

В Індії компактно проживають групи осіб, які дотримуються інших віросповідань, представляють інтереси інших релігійних спільнот, зокрема у штаті Карнатака прагнуть надати окремий релігійний статус шайвізму, який сповідують 17% населення (повний тексту додатку № 2 до рекомендаційної позиції).

Відсутня інформація стосовно кримінального переслідування по відношенню до позивача в Індії, а повідомлена інформація щодо ймовірного вбивства кинджалом, побиття палицею, спаління у випадку повернення до країни громадянської належності носить суперечливий характер (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 28.08.2018).

Будь-які побоювання позивача у справі засновані лише на його припущеннях (підозрах), не мають реального обґрунтування відповідним проблемам та погрозам в адресу фігуранта. Як до Головного управління ДМС України в Одеській області, так і до суду позивач не надав жодних документів, які б підтверджували обґрунтованість небезпеки, на яку він посилається у випадку повернення до Індії (арк. 11 протоколу співбесіди від 02.08.2018).

Зокрема, будь-яких доказів його звернення до органів поліції з приводу вбивства його дружини позивач не надав. Зазначена обставина свідчить про вигаданість самого факту вбивства, яке за словами позивача взагалі залишилось не задокументованим.

Крім того, суд враховує, що найближчі родичі, а саме матір, один брат і двоє сестер позивача наразі проживають у м. Карнал, проте позивач не володіє інформацією чи змінювали вони місце постійного проживання, адже протягом останніх 2 років не підтримує з ними зв'язок (арк. 5 протоколу співбесіди від 22.08.2018).

Матеріали справи свідчать, що звернення позивача за захистом обумовлено першочерговою потребою у легалізації та працевлаштуванням на території України, про що свідчить тривале нелегальне перебування на території України та порушення норм українського законодавства. Зазначена інформація підтверджується усними твердженнями, наданими позивачем під час процедури набуття міжнародного захисту (арк.1 додаткового протоколу співбесіди від 28.08.2018).

Отримавши цілеспрямовано візу до Російської Федерації (терміном 27 днів), позивач мав час та можливість для підготовлення необхідних документів, що також свідчить про потенційну можливість вивчення питання про звернення за міжнародним захистом на території Російської Федерації (арк. 5 протоколу співбесіди від 2.08.2018).

Однак позивач відразу не звернувся за міжнародним захистом на території України, мотивуючи це тим, що його друг, який проживав на той момент у Львові, не надав йому такої інформації, що у свою чергу спростовується його усними твердженнями про те, що не володів інформацією про Україну та дізнався по приїзду до Російської Федерації. При цьому згідно п. 2 та п. 3 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка незаконно перетнула кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із відповідною заявою, або до посадової особи Державної прикордонної служби України та надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України.

Позивач також мав право звернутись за міжнародним захистом під час свого перебування в ПТПІ згідно з п.11 Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23.04.2012 № 353/271/150, проте не зробив цього.

Крім того, позивач не відмовляється від користування захистом країни своєї громадянської належності - Індії, оскільки 05.02.2014 в м. Чандігарх безперешкодно оформив паспортний документ гр. Індії терміном дії до 04.02.2024.

Факт затримання особи у м. Чоп та подальше розміщення у ПТПІ свідчить про наявність планів використання України в якості транзитної країни, з метою подальшого нелегального вибуття до країн ЄС, а не про подорож до друга у м. Львів, відповідно до усних тверджень позивача, з урахуванням відстані між населеними пунктами понад 285 км. (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 28.08.2018).

Факт перебування позивача з 09.11.2016 до 02.05.2017 у Волинському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, свідчить про те, що позивач не мав законних підстав для перебування на території України, був затриманий в установленому порядку та підлягав примусовому видворенню за межі України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Вирішуючи спір, суд враховує, що ані під час анкетування, ані при проведенні інтерв'ю, рівно як і в адміністративному позові, позивач не зміг довести існування погроз, небезпеки, переслідування тощо; не було надано жодних додаткових пояснень до управління міграційної служби, які б могли якимось чином вплинути на розгляд його особової справи в площині надання додаткового захисту в Україні.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.

Зважаючи на вищевикладене, позивача можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

Матеріали справи свідчать на користь висновку, що єдиною причиною виїзду позивача з Індії на територію України були пошуки кращого життя, працевлаштування та можливість легалізуватись за кордоном (арк. 1 додаткового протоколу співбесіди від 28.08.2018). Це також підтверджується тим, що під час процедури набуття міжнародного захисту позивач необґрунтовано відповідав на питання, що стосуються ймовірної небезпеки, яка на нього очікує в разі повернення до Індії, що істотно знижує рівень довіри до особистої заяви та свідчить про зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. В той же час відповідач, в силу ч.2 ст.77 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність свого рішення.

Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги відсутність будь-яких доказів існування переслідувань стосовно позивача, з урахуванням покладених в основу звернення побоювань переслідувань з боку радикального угрупування "Шив Сена" через шлюб із християнкою, суд дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення № 163 від 28.08.2018, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже суд приходить до висновку про те, що заявлені в даному адміністративному позові позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини.

Керуючись ст.ст. 205, 242-246 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (65036, АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; ЄДРПОУ 37811384) про визнання про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя І.В. Завальнюк

.