Рішення № 76955792, 05.10.2018, Близнюківський районний суд Харківської області

612/39/18

2/612/65/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2018 року смт Близнюки

Близнюківський районний суд Харківської області у складі:

головуючого – судді Лобановської С.М.,

за участю

секретаря судового засідання Шевченко О.О.,

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідачів ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Близнюки Харківської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про витребування майна із чужого незаконного володіння, стягнення нанесених збитків і компенсації та нанесеної моральної шкоди за незаконні дії щодо земельної ділянки,-

в с т а н о в и в:

Позивач, ОСОБА_1, звернулася до суду з уточненою позовною заявою до відповідачів, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, в якій просить зобов’язати відповідачів припинити зловживання своїми правами, витребувати та повернути з їхнього незаконного володіння, належну їй на праві власності, земельну ділянку площею 7,071 га, кадастровий №6320684700:02:000:0016, розташовану на території Новоукраїнської сільської ради Близнюківського району Харківської області, надану в оренду ФОП ОСОБА_5

Крім того, просить витребувати пакет правовстановлюючих документів, визнати договір оренди земельної ділянки від 20 березня 2017 року недійсним, відповідно до вимог ст. 215 ЦПК України, а також стягнути нанесені збитки у розмірі 15000 гривень та моральну шкоду в сумі 2000 гривень.

В обґрунтування позову зазначає, що 06 січня 2017 року вона надала довіреність НВІ № 365792, посвідчену нотаріусом Лозівського міського нотаріального округу Харківської області ОСОБА_6, ОСОБА_4 на вчинення дій для вирішення питань щодо права на земельну частку (пай), а саме: отримати свідоцтво про право власності, провести виготовлення документації та належну реєстрацію права власності, обробляти або здавати в оренду земельну ділянку. Позивач зазначила, що не заперечувала проти того, щоб ОСОБА_4 здала в оренду земельний пай.

Сертифікат про право власності на земельну частку (пай) позивачем було втрачено, у зв’язку з чим вона зверталась до суду з позовом про визнання права власності на неї.

Згідно рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 21 серпня 2018 року позовну заяву задоволено та визнано право власності на земельну частку (пай), згідно сертифіката серії ХР №0090576, зареєстрованого 05 грудня 1996 року у Книзі реєстрації сертифікатів по Новоукраїнській сільській раді за №150, згідно якого їй належить право на земельну частку (пай), розміром 8,40 умовних кадастрових гектарів у землі, що перебуває у колективній власності КСП «Червона Зоря» Новоукраїнської сільської ради Близнюківського району Харківської області.

13 вересня 2017 року позивач отримала розпорядження Близнюківської районної державної адміністрації № 704 про надання їй дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж вищезазначеної земельної ділянки.

Після цього, 15 вересня 2017 року, позивач довідалась, що ОСОБА_4 провела державу реєстрацію її земельної ділянки ще у лютому 2017 року, але не повідомила її про цей факт та, зловживаючи її довірою, незаконно передала вказану земельну ділянку своєму чоловікові – ОСОБА_5 в оренду, відповідно до договору оренди від 20 березня 2017 року, аж на 49 років.

Позивач зазначає, що таких повноважень вона ОСОБА_4 довіреністю від 06 січня 2017 року не надавала, і тому 18 вересня 2017 року скасувала її дію.

Після цього вона направила листа на адресу відповідачів, в якому просила їх повернути належну їй земельну ділянку, сплатити орендну плату за її використання та передати усі установчі і реєстраційні документи.

Однак, ОСОБА_4, листом від 10 січня 2018 року відмовилась виконувати вказані вимоги та повідомила, що земельна ділянка нею ще не використовувалась.

Позивач зазначає, що вказаними діями їй було нанесено 15000 гривень матеріальних збитків, які складаються із суми неотриманої річної орендної плати за використання її земельної ділянки та 2000 гривень моральної шкоди.

У зв’язку з наведеним, позивач просить задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.

26 березня 2018 року, у судове засідання представником відповідача надано відзив на позовну заяву у якому відповідачами зазначено, що вказаний позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, позовні вимоги, позивач обґрунтовує Законом України «Про власність», який втратив чинність 27 квітня 2008 року.

Крім того, позивач просить визнати договір оренди земельної ділянки від 20 березня 2017 року недійсним в порядку ст. 215 ЦК України, однак при цьому жодних підтверджень та доказів щодо вказаних вимог не надає.

У поданому відзиві відповідачі вказують, що за змістом позовної заяви позивач спростовує одне твердження іншим. Так, в описовій частині вона визнає що надала право ОСОБА_4 здати в оренду земельний пай, водночас в іншій частині позову ОСОБА_1 стверджує, що ОСОБА_4, зловживаючи її довірою, незаконно передала її земельну ділянку в оренду ОСОБА_5

Також, у своєму відзиві відповідачі зазначають, що твердження позивача, що їй не сплачується орендна плата, спростовується як змістом довіреності так і змістом позовної заяви, оскільки позивач доручила ОСОБА_4 виконувати роботи та нести витрати з метою складання всіх технічних та правовстановлюючих документів, а також отримувати плату за оренду землі.

03 квітня 2018 року, через канцелярію суду, від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій вона зазначила, що причиною її звернення до суду стало навмисне невиконання тих умов, на які вона уповноважувала ОСОБА_4, згідно довіреності від 06 січня 2017 року, а саме: приховування та втаємничення від неї факту виготовлення технічної документації на земельну ділянку, відмова в передачі їй технічної документації та правовстановлюючих документів на належну їй земельну ділянку, укладення та оформлення без її відома договору оренди земельної ділянки на 49 років, не оброблення її земельної ділянки та відмови від сплати орендної плати. У зв’язку з наведеним позивач повністю підтримує свої позовні вимоги та просить їх задовольнити.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 уточнені позовні вимоги підтримала в повному обсязі та пояснила, що на початку 2017 року до неї звернувся знайомий їй раніше ОСОБА_5, який запропонував допомогти з оформленням документів на належну їй земельну ділянку. Сертифікат на право на земельну частку (пай) нею було втрачено. Оформити необхідні документи на земельну ділянку з 1995 року вона не могла за браком коштів. У зв’язку з наведеним вона погодилась на його пропозицію. 06 січня 2017 вона, підписала довіреність, якою уповноважила ОСОБА_4 оформити необхідні документи. Зазначає, що жодної домовленості про оренду земельної ділянки на 49 років між ними не було. Про існування договору оренди землі вона дізналась лише 15 вересня 2017 року, оскільки відповідачі приховали від неї той факт що оформили документи на її земельну ділянку. Після цього позивач 18.09.2017 скасувала надану нею довіреність від 06 січня 2017 року та вимагала повернути їй належну земельну ділянку, однак відповідачі відмовились, у зв’язку з чим вона змушена звернутись до суду із вказаним позовом.

Представник позивача, адвокат ОСОБА_2, позовні вимоги підтримав, пославшись на факти та норми права, викладені в позовній заяві, та підкреслив, що у позивача, під час складання довіреності від 06 січня 2017 року, не було наміру передавати свою земельну ділянку в оренду відповідачам на 49 років.

Відповідач ОСОБА_5, будучи належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, у судове засідання не з’явився, надав до суду заяву в якій просив розгляд справи проводити без його участі, позовні вимоги не визнав.

Згідно ч. 3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Враховуючи викладене, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності відповідача, який не з’явився та надав відповідну заяву.

Представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_3 позовні вимоги не визнав у повному обсязі, з підстав, наведених у відзиві до позовної заяви.

Відповідач ОСОБА_4, допитана як свідок, відповідно до ст. 234 ЦПК України, у судовому засіданні пояснила, що в кінці грудня 2016 року її чоловік ОСОБА_5 особисто зустрічався із ОСОБА_1 та запропонував їй допомогу щодо оформлення документів на її земельну ділянку, на що вона погодилась. При наступній їхній зустрічі вже була присутня і вона і ОСОБА_7, який возив їх до нотаріуса для оформлення довіреності. При розмові ОСОБА_5 одразу повідомив позивачку, що зараз її земельна ділянка засіяна невідомими особами, що підтверджено відповідним актом від 14.04.2017, та ще треба буде дізнатися ким. Позивач повідомила що її все влаштовує, та погодилась здати земельну ділянку в оренду ОСОБА_5, якщо потім він допоможе їй з грошима для купівлі будинку. Всі витрати щодо оформлення документів вони понесли самі, позивач ні за що не платила. Після оформлення документів позивач почала вимагати у них 150 000 гривень для купівлі будинку. Однак відповідачі відмовили ОСОБА_1 та просили почекати, оскільки її земельну ділянку вони ще не обробляли, та прибуток з неї не отримували.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_9 підтвердили, що дійсно 14.04.2017 вони на прохання ОСОБА_5, разом із ним, виїжджали на земельну ділянку, розташовану на території Новоукраїнської сільської ради, на якій була засіяна озима пшениця. Про це був складений відповідний акт.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_10, пояснив що проживає разом із позивачем ОСОБА_1, якій відповідачі запропонували допомогу щодо оформлення документів на її земельну ділянку. Позивач погодилась на цю пропозицію та зробила на них довіреність. Через деякий час вона дізналася, що ОСОБА_4 від її імені уклала договір оренди належної їй земельної ділянки із ФОП ОСОБА_5 на 49 років. Вона з цим не погодилася і запропонувала їм сплатити, понесені ними витрати, щодо оформлення документів по земельній ділянці, за умови повернення їй земельної ділянки та документів на неї, однак вони відмовились і поїхали так ні про що не домовившись.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 пояснив, що у 2017 році возив ОСОБА_5, ОСОБА_4 та ОСОБА_1 до нотаріуса. При цьому чув, що ОСОБА_5 обіцяв допомогти ОСОБА_1 оформити документи на її земельну ділянку та говорив, що дасть гроші на купівлю будинку.

Допитаний у судовому засіданні ОСОБА_11, пояснив що ОСОБА_5 розповідав йому, що домовлявся із ОСОБА_1 допомогти їй оформити документи на земельну ділянку, при цьому вона здасть йому в оренду вказану земельну ділянку. В свою чергу ОСОБА_5 надасть їй частину грошей на купівлю будинку в рахунок орендної плати за землю. В середині березня 2017 року, відповідачі заїжджали до нього в гості та повідомили, що коли оформили всі документи ОСОБА_1 почала просити більше грошей, однак ОСОБА_5 сказав, що як збере урожай, тоді вже буде вирішувати скільки їй сплатити.

Заслухавши пояснення учасників справи, свідків, всебічно, повно, об’єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, які є належними, допустимими і достовірними у їх сукупності, суд прийшов до наступних висновків

Частиною 1 статті 12 ЦПК України передбачено, шо цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності та диспозитивності.

Суд, згідно вимог ст.13 ЦПК України, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч. 1 ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

В пунктах 19, 23 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" № 5 від 07.02.2014 визначено, що застосовуючи положення статті 387 ЦК України, суди повинні виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Відповідно до статті 387 ЦК та частини 3 статті 10 ЦПК України (в редакції, що діяла на момент прийняття постанови) особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.

Відповідно до правової позиції по справі № 6-165цс13 від 12.02.2014 р. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що відповідно до п.п. 2 та 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України - власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом. У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину перевірці судом при вирішенні справи підлягає чинність правочину. Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення - суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Зокрема, у разі вчинення правочину представником - суду слід з’ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин.

Згідно з частиною першою, третьою статті 215 Цивільного кодексу України (далі ЦК) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п’ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності з частинами другою, третьою статті 203 ЦК особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Судом встановлено, що згідно сертифікату на земельну частку (пай) серії ХР № 0090576 та копії рішення Близнюківського районного суду Харківської області від 21 серпня 2017 року ОСОБА_1 належить право на земельну частку (пай), розміром 8,40 умовних кадастрових гектарів у землі, що перебуває у колективній власності КСП «Червона Зоря» Новоукраїнської сільської ради Близнюківського району Харківської області. (а.с. 92, 144-145)

Довіреністю від 06 січня 2017 року, посвідченою приватним нотаріусом Лозівського міського нотаріального округу Харківської області ОСОБА_12, ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_4 бути її представником з усіма необхідними повноваженнями у будь-яких органах, установах чи організаціях незалежно від форми власності чи підпорядкування з питань, пов’язаних з управлінням належним їй правом на земельну частку (пай) у землі яка розташована на території Новоукраїнської сільської ради Близнюківського району Харківської області та отримати свідоцтво про право власності на нерухоме майно (земельну ділянку), а також: обробляти або здавати в оренду зазначену земельну ділянку, яка належатиме їй після виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання свідоцтва про право власності на нерухоме майно (земельну ділянку); отримувати належну їй продукцію або гроші за користування орендарем земельною ділянкою, на підставі договору оренди або в результаті самостійної обробки. (а.с.6

Так , 20 березня 2017 року між ОСОБА_1, в інтересах якої згідно довіреності діяла ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_5 укладено договір оренди земельної ділянки, яка знаходиться на території Новоукраїнської сільської ради строком на 49 років. (а.с.142-143)

За правовою позицією, висловленою судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України при розгляді справи № 6-99цс13, договір оренди землі є укладеним з моменту його державної реєстрації, а отже - оспорювання і витребування спірної земельної ділянки із чужого незаконного володіння можливо за умови визнання цього договору оренди землі недійсним відповідно до вимог, встановлених ст. 210, ст. 640 ЦК України, ст. 125 ЗК України.

Зважаючи на те, що вищезазначений договір оренди земельної ділянки від 20 березня 2017 року зареєстровано 31 березня 2017 року, згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права №84318814, а отже, за правовою позицією, висловленою Верховним Судом України у справі № 6-99цс13, є укладеним, він є оспорюваним і витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння можливо за умови визнання цього договору недійсним. (а.с. 165)

Як вбачається зі змісту довіреності від 06 січня 2017 року довіритель ОСОБА_1 чітко сформулювала намір доручити ОСОБА_4 обробляти або здавати в оренду її земельну ділянку та отримувати належну їй продукцію або гроші за користування орендарем земельною ділянкою.

Відповідно до змісту довіреності ОСОБА_1 її прочитала, зміст і наслідки їй зрозумілі та відповідають її волі.

Змістом вказаної довіреності підтверджується, що довірительці був роз’яснений зміст ст.ст. 244, 245, 247-250 ЦК України щодо поняття довіреності, її форми строків, припинення представництва за довіреністю, скасування довіреності та відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю.

Так, за умовами вищевказаної довіреності позивачка уповноважила відповідача ОСОБА_4 здавати в оренду її земельну ділянку. Для цього, довіритель ОСОБА_1 наділила уповноваженого ОСОБА_4 певними правами, а саме: представляти її інтереси у будь-яких установах чи підприємствах незалежно від форм власності та підпорядкування з питань реалізації її права власності на землю укладення договору оренди, одержання свідоцтва про право власності на нерухоме майно (земельну ділянку), реалізації продукції тощо.

Крім того, за цією довіреністю представник користується правом подання, одержання та підпису будь-яких документів та заяв.

Враховуючи викладені обставини та беручи до уваги приписи ст. 239 ЦК України, суд зауважує, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Крім вищевикладеного, суд дійшов висновку, що волевиявлення позивачки під час укладення довіреності було вільним та добровільним, вона, за своєю згодою і вільним волевиявленням наділила відповідача ОСОБА_4 всіма правами з приводу розпорядження її земельною ділянкою, які вважала потрібними за її власною згодою та на її власний розсуд.

Жодних належних та допустимих документальних доказів, передбачених ст.ст. 76-83 ЦПК України з приводу нібито введення її в оману суду не надано і відповідно у суду вони відсутні.

Будь-яких сумнівів у добровільності укладення довіреності стороною позивача суду не надано, а тому суд дійшов висновку про необхідність безумовної відмови у задоволенні позову в частині витребування з чужого незаконного володіння відповідачів земельної ділянки позивача та визнання, відповідно до ст. 215 ЦК України, договору оренди земельної ділянки від 20 березня 2017 року недійсним, як безпідставному і необґрунтованому, враховуючи відсутність наданих суду представником позивачки жодних допустимих доказів нібито усної домовленості позивачки з відповідачем ОСОБА_5 щодо оформлення лише пакету правовстановлюючих документів, а тому суд вважає, що позивачка намагається штучно і навмисно створити умови, при яких вона нібито помилялася щодо природи довіреності та оспорюваного правочину оренди земельної ділянки.

Щодо позовних вимог позивача про витребування пакету правовстановлюючих документів на земельну ділянку, у судовому засіданні встановлено, що всі наявні документи відповідачами направлено на адресу позивача.

Вказаний факт підтверджується як поясненнями відповідача ОСОБА_4, допитаної в якості свідка, так і листом від 19 березня 2018 року, направленим ОСОБА_4 на адресу ОСОБА_1, із доданою техдокументацією на 24 аркушах, договором оренди на 2 аркушах, актом визначення меж на 1 аркуші та витягом з Держреєстру на 1 аркуші, згідно опису до поштового відправлення. (а.с. 110, 111).

Сама позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні також підтвердила зазначені факти.

У зв’язку із наведеним, враховуючи вимоги ч. 1 ст. 80 ЦПК України, якими встановлено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування, суд приходить до висновку що вказані вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Крім того, позивач просить стягнути з відповідачів 15 000 гривень, які становлять суму неотриманої річної орендної плати за 2017 рік.

Так, статтею 13 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до вимог статті 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди.

Згідно п.п. 9, 11 укладеного між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_5 договору оренди встановлено, що оренда плата вноситься орендарем у розмірі грошової оплати – 10305,10 грн за кожний рік оренди. Орендна плата вноситься до 31 грудня кожного року. (а.с.142)

Як вбачається з ОСОБА_8 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права індексний номер 84318814, зазначений договір оренди зареєстрований 31 березня 2017 року за № 19823579. Орендна плата за цим договором складає 10305,10 гривень. (а.с. 142-143)

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_4, допитана як свідок, підтвердила факт не сплати орендної плати за договором ОСОБА_1

Оскільки позивачем не надано належних доказів в обґрунтування позовних вимог та розрахунку щодо стягнення з відповідачів саме 15 000 гривень, суд приходить до висновку про часткове задоволення вказаних позовних вимог в частині суми у розмірі, встановленому договором оренди від 20 березня 2017 року, а саме 10305,10 гривень – орендна плата за використання земельної ділянки за 2017 рік.

Посилання відповідача ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_3 на те, що належна ОСОБА_1 земельна ділянка не використовувалася ФОП ОСОБА_5 у 2017 році, суд вважає безпідставними, оскільки вони спростовуються договором оренди земельної ділянки від 20.03.2017, зареєстрованим 31.03.2017.

Щодо позовних вимог позивача про стягнення моральної шкоди у розмірі 2000 гривень суд зазначає наступне.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно зі ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права. Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Частиною другою п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (далі - Постанова) визначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Отже, відповідальність за завдану моральну шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить: наявність шкоди; протиправну поведінку заподіювача шкоди; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до вимог ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статті 77 та 78 ЦПК України вказують на те, що докази повинні бути належними та допустимими.

За принциповими положеннями ст.ст. 12, 13 ЦПК України, які встановлюють змагальність та диспозитивність цивільного процесу, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, визначаючи коло доказів, які надаються суду, відповідно до положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України.

Позивачем не надано належних доказів в обґрунтування позовних вимог щодо протиправної поведінки відповідачів, факту заподіяння ними шкоди.

На підставі викладеного, суд, оцінивши належність, допустимість, достовірність, достатність доказів, вважає, що позовні вимоги про стягнення з відповідачів моральної шкоди задоволенню не підлягають, оскільки не доведено розмір заподіяної шкоди позивачу, не встановлено винність дій відповідачів, причинно-наслідковий зв’язок між шкодою та діями відповідачів.

Питання про розподіл судових витрат, суд вирішує відповідно до положень ст. 141 ЦПК України.

Судові витрати щодо позовної вимоги про стягнення заборгованості по виплаті орендної плати суд стягує з відповідача ФОП ОСОБА_5 пропорційно до задоволеної частини позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 3-7, 10-13, 76-81, 83, 95, 141, 229, 258, 259, 263-256, 268 ЦПК України, ст.ст. 13, 16, 23, 203, 215, 237-239, 244, 245, 638, 639, 640, 1167 ЦК України, ст.ст. 13, 21 Закону України «Про оренду землі», Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", суд, -

в и р і ш и в :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про витребування майна із чужого незаконного володіння, стягнення нанесених збитків і компенсації та нанесеної моральної шкоди за незаконні дії щодо земельної ділянки – задовольнити частково.

Стягнути з ФОП ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця ІНФОРМАЦІЯ_2, РНОКПП 26502801719, мешкаю чого за адресою: вул. Шкільна, буд 7, с. Новоукраїнка Близнюківського району Харківської області, на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженки ІНФОРМАЦІЯ_4, РНОКПП НОМЕР_1, вул. Свердлова, буд. 57а, смт Панютине, м. Лозова Харківської області, заборгованість по виплаті орендної плати в розмірі 10305 (десять тисяч триста п’ять) гривень 10 копійок та витрати зі сплати судового збору у розмірі 484 (чотириста вісімдесят чотири) гривень 70 копійок, а всього 10789 (десять тисяч сімсот вісімдесят дев’ять) гривень 80 копійок.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги, враховуючи п.п. 15.5. п. 15 Розділу 13 Перехідних положень ЦПК України, до Апеляційного суду Харківської області через Близнюківський районний суд Харківської області шляхом подання апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня його складання.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 05 жовтня 2018 року.

Суддя С.М. Лобановська