Постанова № 76813588, 05.09.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" вересня 2018 р. Справа№ 925/1418/17

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко О.В.

суддів: Іоннікової І.А.

Тарасенко К.В.

при секретарі судового засідання Яремі Н.С.

за участю представників сторін відповідно до протоколу судового засідання від 05.09.2018 року,

розглядаючи апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Олексенка Віталія Степановича

на рішення Господарського суду Черкаської області від 05.05.2018 (повний текст складено та підписано 04.06.2018)

у справі № 925/1418/17 (суддя - Грачов В.М.)

за позовом фізичної особи-підприємця Олексенка Віталія Степановича

до Черкаської міської ради

про визнання протиправним та скасування рішення Черкаської міської ради

в с т а н о в и в:

Позивач - фізична особа-підприємець Олексенко Віталій Степанович, звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовом до Черкаської міської ради (далі - відповідач) в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення другої сесії Черкаської міської ради від 05.10.2017 року № 2-2361 "Про демонтаж тимчасової споруди по бульв. Шевченка, 474" та відшкодувати понесені судові витрати.

Позов мотивовано тим, що оспорене рішення прийнято відповідачем всупереч нормам ст. 319 Цивільного кодексу України, ст. 152 Земельного кодексу України, Черкаська міська рада при прийняті оскаржуваного рішення про демонтаж тимчасової споруди по бульв. Шевченка, 474 неправомірно керувалася п. 2.30 наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 року № 244 "Про затвердження Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності", у рішенні не вказано що саме було порушено позивачем і стало підставною для демонтування належної йому на праві приватної власності тимчасової споруди.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 05.05.2018 у справі № 925/1418/17 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач - фізична особа-підприємець Олексенко Віталій Степанович звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Черкаської області від 05.05.2018 у справі № 925/1418/17 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Олексенка Віталія Степановича на рішення Господарського суду Черкаської області від 05.05.2018 у справі № 925/1418/17 передано на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді - Тищенко О.В, суддів: Іоннікової І.А., Тарасенко К.В.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.07.2018 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ФОП Олексенко В. С. на рішення Господарського суду Черкаської області від 05.05.2018 у справі № 925/1418/17, запропоновано учасникам справи завчасно, а саме - до 23.08.2018 подати через канцелярію суду письмові пояснення, заперечення, відзив на апеляційну скаргу та/або інші заяви/клопотання (з урахуванням вимог ст.ст. 167, 263 ГПК України).

Відповідач у судовому засіданні суду апеляційної інстанції надав суду свої пояснення по справі, в яких заперечив проти задоволення апеляційної скарги та просив апеляційний господарський суд залишити без змін оскаржуване рішення місцевого господарського суду, а апеляційну скаргу без задоволення.

Фізична особа-підприємць Олексенко Віталій Степановичй у судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явився. Про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про що в матеріалах справи міститься повідомлення про вручення поштових відправлень. Про причини неявки суд не повідомив.

Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного господарського суду з урахуванням ч.1, п.1 ч.3 ст. 202 ГПК України вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами, оскільки, позивач про дату та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини своєї неявки суд не повідомив. Участь представників сторін, що не з'явились, у судовому засіданні 05.09.2018, судом обов'язковою не визнавалась, клопотань про відкладення розгляду справи та про витребування додаткових доказів не надходило.

Крім того, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що у випадку, коли представники сторін чи інші учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відтак, неявка учасника судового процесу у судове засідання за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.

Застосовуючи відповідно до ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Разом з тим, відповідно до положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші).

У відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та перевірено апеляційним господарським судом, 03.03.1999 виконавчим комітетом Черкаської міської ради, з однієї сторони, та приватним підприємцем Чернявською Наталією Петрівною, з другої сторони, був укладений договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди)(Далі-Договір).

За умовами п.п. 1.1., 1.2. Договору, виконком Черкаської міської ради на підставі рішення від 16.02.1999 № 118 надав землекористувачу Чернявській Н.П, а остання прийняла в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 22.0 кв. м згідно з планом землекористування, земельна ділянка надавалась на умовах оренди до 16.02.2004 під розміщення існуючих торгових павільйонів громадського харчування (кафе "Бістро").

15.07.2008 фізична особа-підприємець Чернявська Наталія Петрівна, як дарувальник, з однієї сторони, та позивач фізична особа-підприємець Олексенко Віталій Степанович, як обдарований, з іншої сторони, уклали договір дарування, за умовами п. 1.1 якого дарувальник зобов'язався безоплатно передати обдарованому майно у власність, порядок та умови передачі визначаються цим договором.

Відповідно до п. п. 1.2 договору, предметом дарування за цим договором є майно, в тому числі, існуючий торговий павільйон громадського харчування по бульв. Шевченка (біля кафе "Хвиля") площею 22 кв. м.

Листом від 14.04.2014 № 1232-ТС1 "Про визначення відповідності намірів встановити ТС" Управління планування та архітектури Департаменту архітектури, містобудування та інспектування Черкаської міської ради повідомляло ФОП Олексенка В.С. що не заперечувало можливість розміщення ним павільйону в комплексі з зупинкою громадського транспорту по бульв. Шевченка, біля будинку № 490, площею до 30 кв. м. за умови виконання ним викладених у листі вимог, відповідність таких намірів була дійсна 4 місяці з дати надання висновку, протягом яких заявнику необхідно було у відповідності до вимог рішення Черкаської міської ради від 05.04.2012 № 3-753 "Про затвердження схеми розміщення тимчасових споруд та внесення змін до рішень Черкаської міської ради", укласти договір пайової участі в утриманні об'єкту благоустрою міста та оформити паспорт прив'язку тимчасової споруди.

Із довідки Управління Держгеокадастру у Черкському районі Черкаської області від 15.03.2016 № 31-28-0.4-2296/15-16 з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями (за даними форми 6-зем) вбачається, що станом на 31.12.2015, земельна ділянка за адресою: м. Черкаси, бульв. Шевченка, біля будинку № 490 площею 0,0022 га обліковувалась як така, що не надана у власність чи постійне користування, її землекористувачем значилась приватний підприємець Чернявська Н.П.

Згідно з довідкою Департаменту фінансової політики Черкаської міської ради від 28.12.2017 № 23297-01-25, на запит ПП Чернявської Н.П. повідомлялось, що за наявною інформацією укладений з нею договір від 03.03.1999 № 1448 оренди землі площею 22 кв. м на площі 700-річчя в м. Черкаси закінчився в 2004 році, орендар продовжує сплачувати орендну плату на погоджених у цьому договорі умовах, заборгованість станом на 28.12.2017 відсутня.

Постановою Соснівського районного суду м. Черкаси від 18.11.2016 у справі № 712/8359/16-а частково задоволено позов Олексенка Віталія Степановича до Черкаської міської ради, визнані протиправними та скасовані рішення Черкаської міської ради від 13.05.2016 №№ 2-622, 2-623 "Про відмову гр. Олексенку В.С. у надані дозволу на розроблення документації із землеустрою", у задоволенні позову в частині вимог про визнання права на оренду земельних ділянок під належним позивачу тимчасовими спорудами, - відмовлено.

Рішенням другої сесії від 05.10.2017 № 2-2361 "Про демонтаж тимчасової споруди по бульв. Шевченка, 474" Черкаська міська рада, враховуючи чисельні звернення та скарги мешканців району площі 700-річчя міста Черкаси щодо функціонування торгового павільйону по бульв. Шевченка, 474, керуючись п. 2.30 наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244 "Про затвердження Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності", на підставі ст.ст. 26, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вирішила доручити управлінню інспектування організувати демонтаж самовільно встановленої тимчасової споруди ФОП Олексенка В.С., розміщеної в районі будинку № 474 по бульв. Шевченка, у разі відмови власника тимчасової споруди добровільно демонтувати вказаний об'єкт.

Вимога позивача до відповідача про захист останнього права приватної власності на тимчасову споруду, розташовану за адресою: м. Черкаси, бульв. Шевченка, 474, площею 22,00 кв. м., шляхом визнання протиправним та скасування рішення другої сесії Черкаської міської ради від 05.10.2017 № 2-2361 "Про демонтаж тимчасової споруди по бульв. Шевечнка, 474" є предметом спору у справі, що розглядається.

Статтею 3 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, якими, зокрема, є: свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3, 4 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч. 1, ч. 2 п.п. 2, 4, 10 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Частиною 2 ст. 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) встановлено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом, зміни і припинення господарських правовідносин, іншими способами, передбаченими законом. Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Спірні правовідносини сторін, а відповідно, їх цивільні права та обов'язки, виникли із актів цивільного законодавства і рішення органу місцевого самоврядування, за правовою природою віднесені до зобов'язань найму (оренди) земельної ділянки, загальні положення про найм (оренду) визначені параграфом 1 глави 58, про найм (оренду) земельної ділянки, як окремий вид зобов'язань, параграфом 3 глави 58 ЦК України, загальні положення про правочини визначені розділом IV книги 1 ЦК України, про зобов'язання і договір - розділами І і ІІ книги 5 ЦК України, главами 19, 20 ГК України. Крім того, спірні правовідносини перебувають у сфері дії Земельного кодексу України, Законів України "Про оренду землі", "Про землеустрій", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про регулювання містобудівної діяльності", які з урахуванням предмету спору, є спеціальними нормативними актами.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" із наступними змінами і доповненнями:

п. 1. - Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні. Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані. Форми, найменування і порядок прийняття актів державними чи іншими органами (далі - акти) залежать від місця даного органу в системі відповідних органів та його компетенції і регламентуються Конституцією України, відповідними законами України та положенням (статутом) про такий орган;

п. 2 - підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову. Недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. Якщо ж акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення", рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. З огляду на вимоги частини першої статті 4 ГПК господарський суд у прийнятті судового рішення керується (та відповідно зазначає у ньому) не лише тими законодавчими та/або нормативно-правовими актами, що на них посилалися сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 12 Земельного кодексу України передбачено, що розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян і юридичних осіб, відноситься до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст.

У відповідності до ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.

Згідно ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування визначений ст. 123 Земельного кодексу України.

Згідно з приписами ч.1 ст. 124 цього Кодексу передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до ч. 4 ст. 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування. На виконання повноважень, встановлених вказаною нормою закону Міністерством регіонального розвитку, будівництва, та житлово-комунального господарства України наказом від 21.10.2011 № 244 затверджено "Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності" (далі Порядок), який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 р. за № 1330/20068 та є чинним.

Пунктами 2.1., 2.20, 2.21, 2.30 та 2.31 Порядку передбачено, що підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив'язки тимчасової споруди, встановлення тимчасової споруди здійснюється відповідно до паспорта прив'язки, у разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив'язки, самовільного встановлення тимчасової споруди така тимчасова споруда підлягає демонтажу, розміщення тимчасової споруди самовільно забороняється.

Статтею 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" визначено, що малі архітектурні форми є елементами благоустрою. Мала архітектурна форма - це оснащення об'єкта благоустрою. До малих архітектурних форм належать, зокрема, альтанки, павільйони, навіси. Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до цього Закону за рішенням власника об'єкта благоустрою з дотриманням вимог законодавства, державних стандартів, норм і правил.

Згідно з ст. 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Статтею 212 Земельного кодексу України встановлено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Відповідно до ст. 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

У свою чергу, під спорудою згідно постанови КМУ від 28.10.2004 № 1442 "Про затвердження Національного стандарту № 2 Оцінка нерухомого майна розуміється земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій (дамби, тонелі, естакади, мости тощо).

Також поняття споруди визначено Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000, відповідно до якого споруда це будівельні системи, пов'язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт.

Відповідно до ч. 4 ст. 319, ч. 1 ст. 321, ч. 2 ст. 386 ЦК України, власність зобов'язує. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Таким чином, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що торговий павільйон громадського харчування, який знаходиться за адресою: м. Черкаси, бульв. Шевченка, 474 являється тимчасовою спорудою та не є об'єктом нерухомого майна, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у комунальній власності відповідача, та встановлений без дотримання норм ч. 4 ст. 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", пунктів 2.1, 2.20, 2.21, 2.30 та 2.31 "Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності", зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 за № 1330/20068.

Як вірно вказав суд першої інстанції, перехід права власності на тимчасову споруду, в розумінні норм ст. 377 ЦК України, ч.ч. 1, 2 ст. 120 ЗК України, ч. 3 ст. 7 Закону України "Про оренду землі", не породжує наслідків переходу права оренди земельної ділянки, тому на день звернення до суду у позивача відсутнє право користування земельною ділянкою на якій розташована належна йому тимчасова споруда.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.

У відповідності до ст. 42 ГПК України учасники справи користуються рівними процесуальними правами. Учасники справи мають право подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи.

Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Доводи та заперечення викладені у апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Черкаської області від 05.05.2018, прийняте після повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими, а також у зв'язку з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, є таким що відповідає нормам закону.

Таким чином, в задоволенні апеляційної скарги фізичної особи-підприємця Олексенка Віталія Степановича слід відмовити, а оскаржуване рішення Господарського суду Черкаської області від 05.05.2018 залишити без змін.

Судові витрати розподіляються відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.

Враховуючи наведене вище та керуючись статтями 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Олексенка Віталія Степановича на рішення Господарського суду Черкаської області від 05.05.2018 у справі №925/1418/17 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Черкаської області від 05.05.2018 у справі № 925/1418/17 залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд справи у суді апеляційної інстанції покласти на фізичну особу-підприємця Олексенка Віталія Степановича.

4. Матеріали справи № 925/1418/17 повернути до Господарського суду Черкаської області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах, яким є Верховний Суд, шляхом подачі касаційної скарги в порядку і строки, визначені ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Касаційна скарга на судове рішення подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя О.В. Тищенко

Судді І.А. Іоннікова

К.В. Тарасенко

Дата складання повного тексту постанови 27.09.2018 року