Рішення № 76756494, 17.09.2018, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/8825/18

Провадження № 2-о/161/173/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 вересня 2018 року місто ОСОБА_1

Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі :

головуючого – судді Філюк Т.М.

за участю секретаря судового засідання Бортнюка А.В.

представника заявника ОСОБА_2 – ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за заявою ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України та Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє від власного імені та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, заінтересовані особи Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація звернулись до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема просили встановити юридичний факт, що їх вимушене переселення разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_4 в квітні 2014 року з окупованої та незаконно анексованої Автономної ОСОБА_6 Крим, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією території Автономної ОСОБА_6 Крим та м. Севастополя, Україна.

Заява обґрунтована тим, що у квітні 2014 року вони були змушені переміститися з місця їх постійного проживання на тимчасово окупованій Російською Федерацією території Автономної ОСОБА_6 Крим, а саме, з Джанкойського району с. Бородіно до Волинської області, де вони проживають і по даний час. Вищевказані обставини підтверджуються довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції від 24.10.2014 року відповідно за №0764/000255 та довідки від 20.10.2014 року за №0764/000134.

Встановлення факту їх вимушеного переселення разом з неповнолітньою дитиною обумовлено тим, що вони мають на меті визначити свій статус як осіб, які перебувають під захистом Конвенції «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року. Іншого порядку встановлення даного факту не передбачено.

Враховуючи вищевикладене, просять встановити, що вимушене переселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, яка діє від власного імені та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, в квітні 2014 року з окупованої та незаконно анексованої Автономної ОСОБА_6 Крим, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією Автономної ОСОБА_6 Крим та м. Севастополя , Україна.

В судовому засіданні представник заявника ОСОБА_2 – ОСОБА_1 вимоги заяви підтримала у повному обсязі, просила задовольнити.

Від заявника ОСОБА_3, яка діє від власного імені та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5, надійшла заява про розгляд справи за її відсутності, заяву підтримує в повному обсязі, просить задовольнити.

Представники заінтересованих осіб Міністерства соціальної політики України та посольства Російської Федерації в судове засідання не з'явилися, про місце, дату та час слухання справи повідомлені належними чином, клопотань чи пояснень у справі не подавали.

Заслухавши пояснення представника заявника, дослідивши письмові докази у справі, суд приходить до висновку, що заява підлягає до задоволення з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, зокрема копії паспорта, ОСОБА_2 народився 02 липня 1967 року в м. Шахрисабз Кашкадар’їнської області, з 10 грудня 1987 року був зареєстрований за адресою ІНФОРМАЦІЯ_1 Крим (а.с.21-22).

Крім того, ОСОБА_2 відповідно до Державного акта на право власності на земельну ділянку серії АЖ №972164 від 02 березня 2009 року є власником земельної ділянки площею 0,2500 га, яка розташована в с. Бородіно, вул. Чапаєва, 43 Джанкойський район, Автономна Республіка Крим (а.с. 39).

Відповідно до копії паспорта, ОСОБА_3 народилась 21 травня 1971 року в м. Бухара, з 26 грудня 2008 року була зареєстрована за адресою ІНФОРМАЦІЯ_2, , Джанкойський район, Автономна Республіка Крим (а.с. 27,31).

Як вбачається із копії свідоцтва про народження серії 1-ЕГ № 226325, виданого 22 грудня 2015 року, неповнолітня ОСОБА_5 народилась 20 серпня 2006 року в с. Луганське, Джанкойського району, Автономної Республіки Крим, в графі батько зазначений ОСОБА_2, а в графі мати - ОСОБА_3(а.с. 34).

18 січня 2018 року ОСОБА_2 було укладено шлюб з ОСОБА_3В, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії І –ЕГ №126697 (а.с.33).

Факт постійного проживання заявника до квітня 2014 року за адресою вул. Чапаєва, 43 с. Бородіно, Джанкойський район, Автономна Республіка Крим підтверджується копією довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції від 24.10.2014 року відповідно за №0764/000255. З даної довідки вбачається, що ОСОБА_2 постійно проживав за вищевказаною адресою і перемістився з тимчасово окупованої території у Волинську область м. Луцьк, вул. Соборності 37б/63.

Згідно довідки від 20.10.2014 року за №0764/000134 ОСОБА_3 разом із неповнолітньою донькою ОСОБА_5 були зареєстровані за адресою ІНФОРМАЦІЯ_3 Крим , та були вимушені переміститися з тимчасово окупованої території в м. Луцьк Волинської області, фактично проживають у ІНФОРМАЦІЯ_4.

Матеріалами справи доводиться, що зазначена адреса є їх фактичним місцем проживання. Разом з тим, суд звертає увагу, що вищевказані довідки не містять відомостей щодо причин переселення.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Беручи до уваги резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Стан справ у сфері прав людини в Автономній ОСОБА_6 Крим та місті Севастополі (Україна)» від 19 грудня 2016 року № 71/205 та від 19 грудня 2017 року № 72/190, які визнають ОСОБА_6 Крим та місто Севастополь територією, тимчасово окупованою Російською Федерацією,та виходячи з аналізу положень чинного законодавства України, суд вважає, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Автономної ОСОБА_6 Крим є загальновідомим і не підлягає доведенню.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної ОСОБА_6 Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України, право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», §313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», §333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», §109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilascu та інші проти Молдови та Росії», §335, §339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», §131).

Отже, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму. Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника.

Згідно ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

За правилами ст. 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» тимчасово окупованою територією є сухопутна територія Автономної ОСОБА_6 Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій.

Згідно з ч.3 ст.5 вказаного Закону відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Таким чином, суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі території Автономної ОСОБА_6 Крим та м. Севастополя, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у квітня 2014 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 разом з їх неповнолітньою дитиною ОСОБА_5, з окупованої території Автономної ОСОБА_6 Крим та м. Севастополя відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією території Автономної ОСОБА_6 Крим та м. Севастополя.

Частиною третьою статті 15 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що у разі якщо внутрішнє переміщення за обставин, передбачених у статті 1 цього Закону, спричинене військовою агресією іншої держави, військовим вторгненням, окупацією чи анексією території України, і цю територію покинули особи, що стали внутрішньо переміщеними особами, держава-агресор компенсує прямі витрати внутрішньо переміщених осіб, які виникли внаслідок вимушеного переміщення, а також всі витрати на приймання та облаштування зазначених осіб, що були здійснені за рахунок державного бюджету України та місцевих бюджетів, відповідно до норм міжнародного права.

Відповідно до положень статі 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Приписами статті 27 Конституції України передбачено, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Враховуючи викладене, а також те, що заявники переселились з території Автономної ОСОБА_6 Крим задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, в тому числі їх неповнолітньої дитини, в результаті збройної агресії Російської Федерації, та те, що встановлення даного юридичного факту заявниках необхідно для визначення їх статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р. (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права, суд вважає, що подана заява підлягає задоволенню.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 263-265, 293, 315, 319 ЦПК України, суд –

В И Р І Ш И В :

Заяву ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_5, зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_6, паспорт серії ЕС 467694) та ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_7, зареєстрованої за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_8, паспорт серії ЕТ 145885), яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_9, свідоцтво про народження серія І-ЕГ № 226325),заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України (адреса місцезнаходження:01601,м. Київ,вул. Еспланадна,8/10,код ЄДРПОУ37567866) та Російська Федерація (адреса для листування: Посольство Російської Федерації в Україні, 03049, м. Київ, вул. Повітрофлотський проспект, 27) про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.

Встановити, що вимушене переселення ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_5, зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_6, паспорт серії ЕС 467694) , в квітні 2014 року з окупованої та незаконно анексованої Автономної ОСОБА_6 Крим, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією Автономної ОСОБА_6 Крим та м. Севастополя , Україна.

Встановити, що вимушене переселення ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_7, зареєстрованої за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_6, паспорт серії ЕТ 145885), разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_9, свідоцтво про народження серія І-ЕГ № 226325 ), в квітні 2014 року з окупованої та незаконно анексованої Автономної ОСОБА_6 Крим, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією Автономної ОСОБА_6 Крим та м. Севастополя , Україна.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення, в разі проголошення вступної та резолютивної частини рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Дата складення повного тексту рішення 26 вересня 2018 року.

Суддя

Луцького міськрайонного суду ОСОБА_7