Постанова № 76752211, 26.09.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/27711/15-ц

Провадження № 22-ц/772/1870/2018

Категорія: 47

Головуючий у суді 1-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач:ОСОБА_2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2018 рокуСправа № 127/27711/15-цм. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі колегії суддів:

головуючого Медяного В.М.,

суддів: Денишенко Т.О., Матківської М.В.,

з участю секретаря судового засідання Сніжко О.А.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5 міська рада, Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області, державне підприємство «Поділлягеодезкартографія»,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 4 апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 липня 2018 року, ухвалене у приміщенні Вінницького міського суду Вінницької області об 11:31 (головуючий суддя Король О.П.), повне судове рішення складено 23 липня 2018 року,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 міської ради, ОСОБА_6 управління Держгеокадастру у Вінницькій області, державного підприємства «Поділлягеодезкартографія» про визнання технічної документації недійсною та визнання недійсним та скасування реєстрації державного акта на право власності на земельну ділянку,

встановив:

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 міської ради, Управління Держгеокадастру у Вінницькій області, Державного підприємства «Поділлягеодезкартографія» про визнання недійсною технічною документації, визнання недійсним державного акту та скасування його реєстрації.

Позовні вимоги позивач мотивувала тим, що 20 серпня 2007 року вона (ОСОБА_3І.) придбала за договором купівлі-продажу домоволодіння по вул. І.Богуна, 250 в м. Вінниці.

Відповідачу ОСОБА_4 також належить будинок з господарськими будівлями по вул. І.Богуна, 252 в м. Вінниці відповідно до свідоцтва на право власності, виданого виконкомом ОСОБА_5 міської ради 30.03.2011 р. на підставі рішення міськвиконкому №681 від 24.03.2011 р.

Їхні будинки знаходяться на земельній ділянці, яка раніше належала одному власнику, тому мають спільний двір. Попередні власники намагалися розділити вказану земельну ділянку, але не змогли, тому фактично меж між іхніми земельними ділянками не встановлено. До її будинку немає і проїзду, а є лише прохід.

Відповідач ОСОБА_4 створював та створює позивачу ОСОБА_3 перешкоди в належному використанні її будинку (проїзду),

Фактично відповідач ОСОБА_4 розпочав без її згоди виконання будівельних робіт з будівництва житлового будинку без дозволу, самовільно, при цьому з порушенням норм ДБН, хоча мала бути на це її згода, а в подальшому все-таки його побудував і весь час намагається на свій розсуд поставити паркан.

Позивач вважає, що на момент оформлення документів на приватизацію, виготовлення технічної документації для отримання державного акту ОСОБА_4 не були виконані вимоги, які передбачені вищевказаним законодавством: межі між земельними ділянками з позивачем не погоджувалися, не виносилися ділянки в натурі, не складалося акту прийомки-передачі межових знаків на зберігання відповідно до додатку 2 до Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками.

Також позивач зазначає, що технічна документація виготовлена із порушеннями вимог ст.ст. 197, 198 ЗК України. Крім того, в ній невірно вказано проїзд до будинку позивача, хоча це спростовується первинними інвентарними документами та висновком судово-будівельно-технічної експертизи ТОВ «Подільський центр судових експертиз».

У висновку зазначено, що проїзд до земельної ділянки позивача не влаштований, а існує лише прохід, при цьому не огороджений жодним парканом, і є посилання на те, що відповідно до інвентарних справ №№ 19758 та 726 будинковолодінь частина земельної ділянки шириною 11,0 м, довжиною 6,55 м належить будинковолодінням 250 та 252 по вул. І.Богуна в м. Вінниці, а отже є земельною ділянкою спільного користування . І тому кадастровий план з кресленням її поділу і проїзду до будинку позивача не відповідає дійсності, є недійсним.

Таким чином, позивач вимушена була звернутися до суду з даним позовом та просила ухвалити рішення, яким визнати технічну документацію на виготовлення державного акту на право власності на земельну ділянку недійсною, визнати державний акт серії ЯЛ за № 2555063, виданий 28.09.2010 р. на ім’я ОСОБА_4 на земельну ділянку , зареєстрований за №011006800568 за адресою по вул. І.Богуна,252 в м. Вінниці – недійсним та скасувати його реєстрацію, про що повідомити Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області для виконання.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 17 липня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки технічна документація не є відповідно до вимог закону розпорядчим документом, на підставі якого виникають права, в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсною технічної документації належить відмовити. Право власності на вказану земельну ділянку у ОСОБА_4 набуто на підставі рішення ОСОБА_5 міської ради від 30.10.2009р. № 2556, згідно з яким ОСОБА_4 було видано оскаржуваний державний акт на право власності на земельну ділянку площею 767 кв.м для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по вул.І.Богуна, 252. Оскільки державний акт видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення органу, на підставі якого такий акт видано. Така правова позиція викладена і у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справа № 6-12цс13) та від 23 жовтня 2013 року (справа № 6-93цс13).

Відповідно до ст. 152 ЗК України захист прав громадян на земельну ділянку здійснюється шляхом визнання недійсним рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Таким чином, визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю без визнання недійсним рішення, на підставі якого видано цей державний акт, є порушенням норм закону.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі. Посилається на неповне з’ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд помилково не прийняв до уваги, коли посилався на рішення у інших справах, залишив поза увагою те, що у ньому є посилання на рішення, яким безспірно було встановлено, що земельні ділянка під двором їхніх будинковолодінь була у їх спільному користуванні, меж між ними немає і проїзд до її будинковолодіння не встановлено. Вважає, що державний акт не може вважатися дійсним, бо виготовлений на підроблених документах технічної документації, межі між земельними ділянками не погоджувалися сусідніми землекористувачами, не виносилися ділянки в натурі, не складалося акту прийомки-передачі межових знаків на зберігання, використовувалися підроблені документи.

У поданому відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_5 міської ради – ОСОБА_7 апеляційну скаргу не визнав та заперечив проти її задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

У поданому відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_4 _ адвокат ОСОБА_8 апеляційну скаргу не визнав та заперечив проти її задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_3 та її представники ОСОБА_9 та ОСОБА_10 апеляційну скаргу підтримали та просили ї задовольнити, посилаючись на викладені у ній доводи.

Представник відповідача ОСОБА_4 – адвокат ОСОБА_8 та представник відповідача ОСОБА_5 міської ради – ОСОБА_7 апеляційну скаргу не визнали та заперечили проти її задоволення, посилаючись обґрунтованість та законність рішення суду першої інстанції, яке просив залишити без змін.

Представники відповідача ОСОБА_6 управління Держгеокадастру у Вінницькій області та відповідача державного підприємства «Поділлягеодезкартографія» у судове засідання не з’явилися, тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України справа розглянута у їх відсутність.

Статтею 351 ЦПК України, в редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Відповідно до п. 8 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, а тому Апеляційний суд Вінницької області діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Вінницького апеляційного суду в апеляційному окрузі.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Апеляційний суд у складі судової колегії, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги в межах доводів та вимог апеляційної скарги, заслухавши пояснення сторін у справі, вважає, що скарга задоволенню не підлягає з таких міркувань.

Відповідно до частин першої, другої та п’ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною 2 ст. 77 ЦПК України передбачено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Апеляційний суд переконаний, що оскаржуване судове рішення таким вимогам повністю відповідає.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_3 стала власником житлового будинку №250 по вул. І.Богуна в м. Вінниці 20.08.2007 року згідно з договором купівлі-продажу, придбавши вказаний будинок у ОСОБА_11

Відповідач ОСОБА_4 придбав будинковолодіння №252 по вул. І.Богуна, згідно з договором купівлі-продажу від 04.07.1986 року.

Положеннями ст. 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян.

Право власності на вказану земельну ділянку у ОСОБА_4 набуто на підставі рішення ОСОБА_5 міської ради від 30.10.2009 р. № 2556, згідно з яким ОСОБА_4 було передано безоплатно у власність по вул. І.Богуна, 252 земельну ділянку площею 767 кв.м для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Згідно з актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 25.06.2010р. порушень з боку ОСОБА_4 виявлено не було.

Позивач ОСОБА_3І раніше вже зверталась до суду з позовом про усунення перешкод в користуванні двором спільного користування шляхом знесення самочинного будівництва ОСОБА_4

Судом при розгляді справи було встановлено відсутність порушень прав ОСОБА_3 у користуванні земельною ділянкою, право на яку перейшло до неї. Встановлено обставини щодо створення проїзду згідно з рішенням виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради №293 від 13.08.1987р. і місця його розташування, що вбачається із рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 16.02.2011р. ухвали апеляційного суду Вінницької області від 20.04.2011р., залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 20.07.2011р.

В цій справі судом була призначена судова земельно-технічна експертиза. Згідно з висновком №376 від 13.11.2017р. ТОВ «Подільський центр судових експертиз» експерт надав варіант можливого розташування проїзду загального користування на земельній ділянці, яка належить на праві власності ОСОБА_4, мотивуючи наявністю в матеріалах інвентарної справи плану поточних змін генплану, який складений 06.05.1985р. В той же час у своєму висновку експерт, посилаючись на обставини, встановлені судовими рішеннями, зазначає, що питання проходження проїзду відповідно до рішення №293 від 13.08.1987р. не проводилось.

Висновок експерта не містить посилань на нормативно-правові акти, згідно з якими експерт встановив, що план поточних змін генплану з інвентаризаційної справи, який складений 06.05.1985р. на якому техніком на ескізі нанесено проїзд, є документом, який відповідно до вимог законодавства підтверджує створення проїзду. Адже, як вбачається із рішення №293 від 13.08.1987р. виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради проїзди створювались виключно на підставі рішень. Таких доказів матеріали справи не містять, що було підтверджено і судовим експертом, допитаним в судовому засіданні для надання роз’яснення свого висновку.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції відхилив висновок експерта відповідно до вимог 110 ЦПК України як такий, що не ґрунтується на належних та допустимих доказах в справі (відсутні рішення органів місцевого самоврядування про створення проїзду, відображеного експертом, відсутні відомості з генерального плану населеного пункту та іншої містобудівної документації, яким визначається проїзд у місці, відображеному експертом) відповідно до вимог Закону України «Про планування і забудову населених пунктів», чинного до 2011року, та Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

З таким висновком, з урахуванням встановлених місцевим судом обставин справи, погоджується і суд апеляційної інстанції.

Що стосується підстав позову, а саме посилання позивача на незаконність технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки, суд першої інстанції виходив з того, що належних та допустимих доказів в розумінні ст.ст. 77,78,102 ЦПК України, що стосується невідповідності вимогам нормативно-правових актів розробленої технічної документації позивач суду не надала.

Місцевим судом були допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_12, яка дала суду показання про те, що в 2010 р. вона була залучена судом як третя особа до участі в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 Жодного документального зазначення проїзду між будинками №254 та №252 немає. Проте в інвентарній справі №768 зазначений проїзд загального користування. Вхід в будинок ОСОБА_3 був із сторони спірного двору. Таємно від обох сторін ОСОБА_4 використав недостовірні документи ще до призначення експертизи, зробив державний акт, зазначивши неіснуючий проїзд. Коли свідок ОСОБА_12 разом із сім»єю в травні 2002 р. купили будинок проходу чи проїзду не було.

Свідок ОСОБА_13 – дочка позивача ОСОБА_3 дала показання про те, що будинок №250 по вул. І. Богуна в м. Вінниці був придбаний в 2007 р. без проїзду і без меж. Сім»я ОСОБА_3 сподівалась добудуватись. Зараз проїзду немає, автомобіль не заїде. Межі не встановлено, є маленький прохід шириною приблизно 1 м 60 см за рахунок землі сусідки ОСОБА_12 В державному акті, виданому ОСОБА_4, зазначений проїзд, якого ніколи не було. На земельну ділянку приходили люди заміряти, сказали, що меж немає.

Способами захисту цивільних прав та інтересів відповідно до вимог ст. 16 ЦК України можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Згідно із ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Таким чином, оскільки технічна документація не є відповідно до вимог закону розпорядчим документом, на підставі якого виникають права, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що в задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсною технічної документації належить відмовити.

З таким висновком суду погоджується також і суд апеляційної інстанції.

Що стосується визнання недійсним та скасування державного акту на право власності на землю, суд першої інстанції встановив та виходив з того, що за протестом прокурора рішенням ОСОБА_5 міської ради 9 сесії 5 скликання від 19.08.2011 р. було задоволено протест прокурора та скасовано рішення ОСОБА_5 міської ради від 30.10.2009р. № 2556.

Однак, в подальшому Постановою ОСОБА_5 апеляційного адміністративного суду від 09.02.2012р., залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України рішення 9 сесії 5 скликання ОСОБА_5 міської ради від 19.08.2011р. було скасовано.

Рішення ОСОБА_5 міської ради від 30.10.2009 р. №2556 залишається чинним.

Таким чином, право власності на вказану земельну ділянку у ОСОБА_4 набуто на підставі рішення ОСОБА_5 міської ради від 30.10.2009р. № 2556, згідно з яким ОСОБА_4 було видано оскаржуваний державний акт на право власності на земельну ділянку площею 767 кв.м для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по вул.І.Богуна, 252.

Оскільки державний акт видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення органу, на підставі якого такий акт видано.

Така правова позиція викладена і у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справа № 6-12цс13) та від 23 жовтня 2013 року (справа № 6-93цс13).

Відповідно до ст. 152 ЗК України захист прав громадян на земельну ділянку здійснюється шляхом визнання недійсним рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Таким чином, визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю без визнання недійсним рішення, на підставі якого видано цей державний акт, є порушенням норм закону.

На відповідну обставину звернута увага судів також і в п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 р. №7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ».

Також судом першої інстанції правильно відповідно до вимог п.2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України вирішено питання про розподіл між сторонами понесених судових витрат, оскільки у разі відмови в позові судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

Частиною 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. №2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" роз'яснено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Колегія суддів апеляційного суду таким чином повністю погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки визнає, що суд ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

У п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі "Христов проти України", суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Також, у справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

Відповідно до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

У відповідності з ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997 року, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 вказаної Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України»).

Ст.1 Протоколу №1 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини гарантує право на вільне володіння своїм майном: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права».

Разом з тим, згідно зі ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України, суд розглядає справи на засадах змагальності.

Згідно зі ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК випадках.

Відповідно до ст.ст. 76, 81 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Ст. 15 ЦК України, встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 5 ст. 81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з положеннями ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Апеляційний суд не погоджується з доводами апеляційної скарги ОСОБА_3 про неповне з’ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права.

Не може погодитись колегія суддів апеляційного суду і з доводами апеляційної скарги про те, що як вважає позивач, місцевим судом помилково залишено поза увагою те, що у ньому є посилання на рішення, яким безспірно було встановлено, що земельні ділянка під двором їхніх будинковолодінь була у їх спільному користуванні, меж між ними немає і проїзд до її будинковолодіння не встановлено, а державний акт не може вважатися дійсним, бо виготовлений на підроблених документах технічної документації, межі між земельними ділянками не погоджувалися сусідніми землекористувачами, не виносилися ділянки в натурі, не складалося акту прийомки-передачі межових знаків на зберігання, використовувалися підроблені документи.

Судом першої інстанції правильно та обґрунтовано встановлено відсутність порушень прав ОСОБА_3 у користуванні земельною ділянкою, право на яку перейшло до неї, обставини які також були встановлені рішеннями, що набули законної сили, а саме рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці від 16.02.2011 р. та ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 20.04.2011 р., залишеною без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 20.07.2011 р.

Досліджувались аналогічно і обставини з приводу того, що земельна ділянка право на яку має ОСОБА_3 і земельна ділянка, якою користувався ОСОБА_4, на якій він побудував новий будинок, являються різними земельними ділянками.

Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці від 24.05.1985 р., на яке посилається позивач, як на наявність двору спільного користування було скасоване постановою президії Вінницького обласного суду від 03.08.1998р. тому суд першої інстанції о цілком обгрунтовано послався на вказане судове рішення як на обставини вже встановлені судом.

Після прийняття рішення ОСОБА_5 міської ради від 30.10.2009 р. №2556, яким затверджувалась технічна документація та передавалась ОСОБА_4 земельна ділянка у власність та видавався державний акт на право власності на землю, ОСОБА_3 зверталась до спеціально уповноваженого органу - державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель з приводу захоплення на її думку частини земельної ділянки, право на яку перейшло до неї.

Згідно акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 25.06.2010р. порушень з боку ОСОБА_4 виявлено не було.

Стаття 116 ЗК України визначає, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

Судом встановлено, що право власності на вказану земельну ділянку у ОСОБА_4 набуто на підставі рішення ОСОБА_5 міської ради від 30.10.2009р. № 2556 ,згідно якого ОСОБА_4 було передано безоплатно у власність по вул.І.Богуна, 252 земельну ділянку площею 767 кв.м. для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Також позивач, як доказ встановлення порушеного її права, вважає висновок експертизи де зазначено, що проїзд до земельної ділянки позивача не влаштований, а існує лише прохід, при цьому не огороджений жодним парканом, і є посилання на те, що відповідно інвентарним справам за №№ 19758 та 726 будинковолодінь , частина земельної ділянки шириною 11,0 м, довжиною 6,55 м належить будинковолодінням 250 та 252 по вул. І.Богуна в м. Вінниці, а отже є земельною ділянкою спільного користування .

Як вбачається з висновку № 376, складеного 13.11.2017 р. ТОВ «Подільський центр судових експертиз», експерт не дав варіант розташування проїзду загального користування посередині ділянки, яка належить на праві власності гр. ОСОБА_4, мотивуючи наявністю в матеріалах інвентарної справи плану поточних змін, який складений 06.05.1985 р., в той же час у своєму висновку експерт посилаючись на обставини встановлені судовими рішеннями зазначає, що питання проходження проїзду відповідно до рішення №293 від 13.08.1987р. не проводилось.

Разом з тим, представником відповідача поліщука В.Г. правильно звернута увага суду на те, що висновок експерта не містить посилань на нормативно - правові акти, згідно яких експерт вирішив, що план поточних змін, з інвентаризаційної справи, який складений 06.05.1985 р. на якому техніком (ескіз) нанасено проїзд загального користування являється документом, що у відповідності до вимог законодавства підтверджує створення проїзду.

Як вбачається із рішення №293 від 13.08.1987р. виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради проїзди створювались виключно на підставі рішень.

Згідно «Инструкция по составлению технического паспорта на жилой домгосударственного общественного жилищного фонда и фонда жилищно-строительных кооперативов», затвердженої наказом ЦСУ СРС від 15 липня 1985 р. N 380: регламентирует в разделе 1 "Экспликация земельного участка" приводят сведения по площадям земельного участка на основании материалов инвентаризационного дела. Данные о зеленых насаждениях записывают на основании обследования в натуре. Образующая неувязка между суммой площадей под строениями, сооружениями и угодьями с общей площадью участка рассчитывается пропорционально площадям угодий. Все площади указываются в целых метрах. Сумма площадей отдельных частей участка должна быть равна общей площади участка.

Таким чином, технічний паспорт та ескіз на якому нанесено проїзд, який відображений експертом у своєму висновку є лише фактичним відображенням угідь (фактичного використання) станом на 1985 рік, а тому не є правовстановлюючим документом, що підтверджує створення проїзду.

Крім того, у своєму висновку експерт не відобразив проїзд, що створювався згідно рішення №293 від 13.08.1987р. виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради пославшись на те, що вказана обставина вже досліджувалась в рамках іншої цивільної справи.

Згідно вимог ст. 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Таким чином, колегія суддів не може погодитись із твердженнями позивача про порушення її прав з посиланням на висновок № 376 складений 13.11.2017р. ТОВ «Подільський центр судових експертиз».

Згідно п. 1.4. «Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі”, затвердженої наказом Держкомзему України від 04.05.1999р. №43 визначає, що державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.

Враховуючи викладене, оскільки держаний акт на право власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення органу, на підставі якого такий акт видано, міститься й у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року (справа № 6-12цс13) та від 23 жовтня 2013 року (справа № 6-93цс13).

Відповідно до ст.152 ЗК України захист прав громадян на земельну ділянку здійснюється шляхом визнання недійсним рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Таким чином, визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю без визнання недійсним рішення, на підставі якого видано ней державний акт, є порушенням норм закону.

На відповідну обставину звернута увага судів і в п. 8 постанові Пленуму ВСУ 16.04.2004 р. № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди повинні враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК ( 2768-14 ). У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи права землекористування провадиться за позовом відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього органу та виданих державних актів недійсними.

Отже, законодавець чітко визначає і відповідна правова позиція притримується і судами, що державний акт може бути визнаний недійсним у разі скасування рішення суб’єкта владних повноважень, на підставі якого було видано державний акт.

Судом встановлено, що право власності на вказану земельну ділянку у ОСОБА_4 набуто на підставі рішення ОСОБА_5 міської ради від 30.10.2009 р. № 2556 ,згідно якого ОСОБА_4 було видано оскаржуваний державний акт на право власності на земельну ділянку площею 767 кв.м. для будівництва, обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд по вул.І.Богуна, 252, яке є чинним.

Позивач підставою видачі оскаржуваного державного акта позивач вважає саме технічну документацію з землеустрою та просить останню визнати недійсною.

Разом з тим, способи захисту цивільних прав та інтересів відповідно визначені у статті 16 ЦК України. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.

Згідно із ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно із п. 2 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 року N 7 виходячи з положень статей 8, 124 Конституції ( 254к/96-ВР ), статей 26, 30, 87; 90, 97, 100, 102, Д8,123, Ш, 143-146. 149. 151. 153-158. 161. 210. 212 Земельного кодексу України(2768-14) (далі - ЗК), глав 27, 33, 34 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі – ЦК), статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (1501-06 ) (далі – ЦПК), статті 12 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі - ГПК) судам (підсудні) справи за заявами, зокрема: з приводу визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.

Таким чином з аналізу вказаних норм вбачається, що такого способу захисту, як визнання недійсною технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки ні Земельним (ст.152) ні Цивільним (ст.ст.15,16) кодексом України не передбачено.

Виготовлення технічної документації щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку - це відносини, що виникають між замовником та розробником такої документації, вона Фіксує проведені роботи. Обрання неналежного способу захисту може бути підставою для відмови у задоволенні позову.

Разом з тим, позивачем не наведено жодної норми матеріального права, що є підставою для визнання недійсною технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки.

Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі”, затвердженої наказом Держкомзему України від 04.05.1999р. (в редакції на час виготовлення технічної документації), визначає, що включає в себе технічна документація зі складання державного акта на право власності на земельну ділянку або на право постійного користування земельною ділянкою. Однак, вона в редакції з 2000 по 2010 рік не містила обов’язкових вимог, щодо отримання дозволу відповідної ради на отримання безоплатно у власність земельної ділянки, а лише витяг з рішення про закріплення земельної ділянки за будинковолодінням.

Також п. 1.16. Інструкції не містить вимог щодо наявності в технічній документації протоколу погодження меж з сусідами, а відтак позивачем не доведено належними засобами доказування та яким чином виготовлення оспорюваної технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки порушує право позивача.

Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

На відповідність способів захисту права власності наголошує Верховний Суд України в постанові пленуму від 01.11.1996р. №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», п.17 якої визначає, що вирішуючи спори, що випливають із права приватної власності громадян, суди повинні виходити з положень ст. 41 Конституції про те, що це право є непорушним і ніхто не може бути протиправно його позбавлений, а також у постанові від 22.12.1995р. «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», п. 7 якої зазначає, що судам слід враховувати, що громадянин не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами України.

Враховуючи викладене, апеляційний суд повністю погоджується з такими висновками суду та постановленим ним судовим рішенням, оскільки визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги є аналогічними доводам, викладеним у позовній заяві та поданих до неї додаткових письмових доповнень та пояснень та не спростовують висновків судів першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди з правильним висновком місцевого суду щодо їх оцінки.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За вказаних обставин, апеляційний суд приходить до переконання, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, який повно встановивши фактичні обставини справи, із дотриманням норм процесуального права, вірно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, ухвалив обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам закону, а тому передбачених ст. 376 ЦПК України підстав для його скасування, не вбачається.

Керуючись ст. ст. 5, 12, 76, 81, 133, 137, 263, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 17 липня 2018 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий : /підпис/ ОСОБА_2

Судді : /підпис/ ОСОБА_14

/підпис/ ОСОБА_15

Згідно з оригіналом:

Повне судове рішення складено 27 вересня 2018 року.