Рішення № 76660203, 19.09.2018, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 вересня 2018 року м. Чернігів Справа № 2540/2454/18

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Бородавкіної С.В.,

за участі секретаря - Гайдука С.В.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_3 (далі – ОСОБА_3В.) 27.06.2018 (відповідно до відбитку штампу на конверті) звернулась до суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України у Чернігівській області (далі – УДМСУ у Чернігівській області), в якому просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати наказ від 25.05.2018 № 44 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, винесений відповідачем;

- зобов’язати відповідача прийняти рішення щодо оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що у період з 2010 року по 2017 рік позивач разом із чоловіком була активним учасником рухів, опозиційних президенту ОСОБА_4 Білорусь (далі – РБ) ОСОБА_5 Вони публічно висловлювали у своєму колі спілкування незгоду с політикою ОСОБА_5 та уряду, викривали неправдивість інформації уряду щодо фактичного економічного та політичного стану справ у державі. Починаючи з 2010 року вона разом із чоловіком кожного року транспортом, що належав чоловіку, з м. Гомель їздила разом з іншими мешканцями міста, які мали аналогічні політичні погляди, у м. Мінськ для участі у проведенні мирних акцій протесту.

Зазначила, що у зв’язку з наведеним, у позивача та її сім’ї почалися проблеми, пов’язані з їх політичними переконаннями. Зокрема, її та її чоловіка затримували за участь у проведенні мітингів, неодноразово погрожували. Крім цього, чоловіку повідомили, що його позбавлять бізнесу та він ніде не зможе працевлаштуватися. Оскільки позивач перебувала у декреті, виникала реальна загроза бути позбавленою засобів для існування. Також за місцем реєстрації чоловіка та за місцем реєстрації фактичного проживання позивача приходили представники КДБ та проводили обшуки. При цьому, а ні про підстави проведення обшуків, а ні про мету вказані особи нічого не повідомляли, ніяких процесуальних документів не залишали.

Відсутність документальних підтверджень перелічених фактів пояснила тим, що реальна інформація про затримання та насильство з боку правоохоронних органів до учасників акцій протестів приховується правлячим режимом від громадськості. В офіційні джерела масової інформації потрапляє інформація, яку не можливо приховати. Разом з тим, пересічні громадяни потерпають від дій правоохоронних органів РБ, до них застосовуються незаконні заходи впливу, але завдяки існуючому політичному режиму в країні, незаконні дії правоохоронних органів щодо громадян за їх політичні переконання залишаються безкарними та невідомими більшості населення.

Враховуючи викладене, у позивача виникли реальні побоювання, що залишившись в РБ, її чоловік та вона через свої політичні переконання, будуть позбавлені можливості утримувати сім’ю, їх позбавлять батьківських прав, волі. Тому, вона з сім’єю залишила територію РБ, прибула в Україну і на даний час не може повернутися назад із-за зазначених побоювань.

Крім того, представником позивача було подано клопотання про поновлення строків звернення до суду мотивоване тим, що він ознайомився з матеріалами справи щодо попереднього розгляду заяви ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, 13.06.2018. Надалі, 14.06.2018 ним було подано до Чернігівського окружного адміністративного суду позов, повернутий ухвалою судді від 18.06.2018. Вказану ухвалу ним отримано 27.06.2018 та в цей же день усунуто недоліки позовної заяви та повторно подано позов.

Ухвалою судді від 06.07.2018 прийнято справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін в судове засідання.

Також вказаною ухвалою клопотання представника ОСОБА_3 про поновлення строку звернення до суду задоволено, визнано поважними причини пропуску строків звернення до суду.

Ухвалою суду від 25.07.2018, за обґрунтованим клопотанням представника позивача, провадження у справі було зупинено.

Ухвалою суду від 10.09.2018 поновлено провадження у справі та призначено справу до розгляду.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив відмовити в їх задоволенні, у строк, встановлений ухвалою суду від 06.07.2018, надав відзив на позов та пояснив, що матеріали особової справи позивача носять сумнівний і недостовірний характер, оскільки суперечать один одному в цілому і окремо, та свідчать, що позивач не тікала від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишила територію РБ добровільно. Її побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються.

Також надані під час співбесіди твердження ОСОБА_3 щодо переслідування «бізнесу» її чоловіка через політичні погляди спростовуються відповідями, які її чоловік надав співробітнику УДМС України в Чернігівській області під час співбесіди. Зокрема, він неодноразово порушував чинне законодавство РБ, внаслідок чого притягувався до відповідальності та не скористався дієвим механізмом оскарження прийнятих стосовно нього державними органами рішень.

Вважає, що проведений аналіз правдоподібності висловлених позивачем в заяві та під час співбесід тверджень і доводів показав, що ключові елементи її заяви, а саме: політичні погляди, участь у акціях протесту, арешти, побиття, погрози та катування з боку співробітників правоохоронних органів РБ через політичні погляди є неправдоподібними та те, що ОСОБА_3 насправді не пережила описувані нею події.

З огляду на вищевикладене, зазначив, що позивач не надала відомостей у достатньому обсязі щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками, а факти, повідомлені нею, не є підставою для визнання біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини першої Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

12.09.2018 від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій він підтримав викладені в позові обґрунтування та зазначив, що у звітах відомих міжнародних правозахисних організацій Freedom House та Human Rights Watch викладена інформація про те, що в РБ погіршився показник демократії із-за репресивних заходів, що застосовуються владою для припинення соціальних протестів в країні. Згідно даних засобів масової інформації, у 2018 році велика кількість учасників протестних акцій у РБ затримувались правоохоронними органами, підпадали під фізичні та психологічні тортури.

Зауважив, про наявність постанови про порушення виконавчого провадження, яка свідчить про те, що до чоловіка позивача було застосовано дуже суворе покарання (вилучення доходу за весь період здійснення перевезень з 2010 року по 2015 рік у розмірі 440 580 300 білоруських рублів) за незначні виробничі порушення (зі слів ОСОБА_3 за порушення термінів проходження медичних оглядів водіїв та оглядів технічного стану автомобілів) за відсутності підстав для призначення такого покарання (перевірка економічної діяльності чоловіка позивача не проводилась). При цьому, правоохоронні органи РБ фактично виконали погрози щодо позбавлення бізнесу її чоловіка.

Також зазначив, що інформація про неодноразовість перетину ОСОБА_3 державного кордону України на протязі багатьох років не може слугувати доказом спростування тверджень про переслідування позивача державними органами РБ через політичні переконання.

17.09.2018 від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких він підтримав обставини, викладені у відзиві на позов, та зазначив, що УДМС України в Чернігівській області здійснено дослідження країни походження позивача, проаналізовано її з різноманітних достовірних джерел та не виявлено доказів, які б свідчили про можливість переслідування позивача та її чоловіка на території РБ. Аргументи представника позивача про те, що в 2018 році велика кількість учасників протестних акцій в РБ затримувалась правоохоронними органами, підпадала під фізичні та психологічні тортури є необґрунтованими, неконкретизованими, недостовірними та не містять прямого посилання на ті ЗМІ, які оприлюднювали такі факти. Основна лінія доказування будується лише на поясненнях, міркуваннях та припущеннях ОСОБА_3, що вказує на відсутність у неї об’єктивної сторони критерію щодо визнання біженцем.

Також зазначив, що постанова про порушення виконавчого провадження щодо зобов’язання чоловіка позивача внести кошти на користь держави не є доказом переслідування позивача на території РБ через політичні мотиви, оскільки чоловік ОСОБА_3 пояснив УДМС України в Чернігівській області про неодноразове порушення ним чинного законодавства країни. Крім того, оскаржуване рішення УДМС України в Чернігівській області приймалось на підставі тих документів та доказів, які були надані позивачем до 25.05.2018 та не могли бути дослідженими в силу їх відсутності станом на 25.05.2018.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що в задоволенні позову має бути відмовлено з таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 (20.09.1987 р.н.) є громадянкою ОСОБА_4 Білорусь, що підтверджується паспортом серії НВ №2545133, виданого 03.12.2012, терміном дії до 03.12.2022 (а.с. 15-20 Т.1). Відповідно до відмітки, позивач 21.01.2018 легально перетнула Державний кордон України (а.с. 135 Т.1).

Як вбачається з матеріалів справи, 25.04.2018 за порушення правил перебування в Україні, а саме проживання без документів на право проживання в Україні та своєчасне не звернення за продовженням строку перебування в Україні, УДМС України в Чернігівській області складено щодо ОСОБА_3 протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МЧГ №022819 (а.с. 52 Т.1).

Постановою УДМС України в Чернігівській області про накладення адміністративного стягнення від 25.04.2018 серії ПН МЧГ №022819 позивача притягнуто до адміністративної відповідальності за статтею 203 КУпАП та накладено штраф в сумі 510,00 грн. (а.с. 53 Т.1).

Згідно заяви від 25.04.2018, поданої на адресу відповідача, ОСОБА_3 зобов’язалась сплатити вказаний штраф та звернутись до УДМС України в Чернігівській області із заявою про визнання її біженцем (а.с. 157 Т.1).

05.05.2018 ОСОБА_3 звернулась до УДМС України в Чернігівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, разом з неповнолітнім сином ОСОБА_6 (а.с. 111-115 Т.1).

У зв’язку із наведеним, позивачем, її чоловіком та посадовими особами міграційної служби, відповідно до Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, заповнено ряд документів: заяву-анкету, протоколи співбесід та реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про надання статусу біженця, та інші (а.с. 111-123, 167-178, 180-189, 200-212 Т.1).

25.05.2018 УДМСУ в Чернігівській області сформовано висновок, в якому зазначено про доцільність відмовити громадянці ОСОБА_4 Білорусь ОСОБА_3 разом з її неповнолітнім сином ОСОБА_6 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, на підставі ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту», як особі, заява якої є очевидно необґрунтованою, тобто у заявниці відсутні умови зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону (а.с. 238-255 Т.1).

На підставі аналізу наявних у справах №№ 2018CN0013, 2018CN0014 матеріалів та вищевказаного висновку, керуючись ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту» начальником УДМС України в Чернігівській області прийнято наказ від 25.05.2018 № 44 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадян ОСОБА_4 Білорусь біженцями або особами, які потребують додаткового захисту» (а.с. 256 Т.1).

На підставі вказаного наказу першим заступником начальника УДМС України в Чернігівській області прийнято повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, № 49 (а.с. 258).

Вважаючи вищевказаний наказ УДМС України в Чернігівській області протиправним, ОСОБА_3 звернулась до суду з відповідним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд виходить із таких норм.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні встановлено Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі – Закон № 3671-VI).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з приписами частини другої статті 5 Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частин першої та третьої статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Відомості про дітей, які не досягли вісімнадцятирічного віку, наводяться в заяві одного із законних представників особи, яка не досягла повноліття.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина сьома статті 7 Закону № 3671-VI).

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов’язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Тобто, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону № 3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником (частина друга статті 9 Закону № 3671-VI).

Частиною шостою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

Згідно із частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 № 3, згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками. які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів:

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Слід зауважити, що обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Таким чином, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884, затверджено «Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі – Правила).

Відповідно до підпункту 6.1 пункту 6 Правил у разі надходження до Державної міграційної служби України особової справи заявника та письмового висновку територіального органу ДМС протягом місяця здійснюються всебічне вивчення та оцінка всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Суд звертає увагу, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» або зазнати серйозної шкоди, пов’язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 вищевказаного Закону.

При цьому, завдана особі шкода має бути досить серйозною – сягати рівня небезпеки самого існування особи або втрати нею свободи виключно з причин належності до певної раси, релігії, національності, соціальної групи та політичних переконань, як то визначено пунктом 51 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців), або з причин, зазначених у Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU.

Так, як вбачається із пояснень, які позивач надала під час співбесід, причиною небажання ОСОБА_3 повертатись в країну громадянства є побоювання стати жертвою переслідувань з боку правоохоронних органів РБ, внаслідок своїх політичних переконань. Зокрема, позивач зазначає, що вона та її чоловік є активними учасниками рухів та мітингів, опозиційних Президенту ОСОБА_5, у зв’язку з чим чоловік втратив бізнес, який мав у РБ, їх погрожують позбавити батьківських прав, здійснюють тиск на рідних.

Відповідно до пункту 80 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженців Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року у справах біженців наявність інших політичних поглядів, відмінних від тих, що розділяються урядом, самі по собі не є підставою для клопотання про надання статусу біженця і прохач повинен довести, що у нього є достатні підстави стати жертвою переслідувань за свої погляди. Це передбачає, що прохач є носієм поглядів, які є неприйнятними для влади, оскільки він критикує її політику та методи. Це також передбачає, що ці погляди дійшли до відома влади або приписуються нею прохачу.

Отже, якщо повернення до країни походження вважається таким, що може порушувати Європейську Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження має вважатися такою, що потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 5, 6 Позиції Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців «Про обов’язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 16.12.1998 встановлено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Обов’язок надати докази на користь висловлених фактів має назву «обов’язок доказування». У відповідності із загальними принципами доказового права обов’язок доказування покладається на особу, яка висловлює твердження. Таким чином, в заяві біженця заявник зобов’язаний довести достовірність своїх доводів і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Однак, враховуючи необхідність дотримання прав і свобод, гарантованих статтями 3, 14 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, статтею 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження чи покарання 1984 року, статтею 28 Конституції України, частиною другою статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», судом не встановлено фактів щодо можливості застосування до ОСОБА_3 нелюдського поводження та катування у разі її повернення до країни громадянської належності, - ОСОБА_4 Білорусь.

Зокрема, суд критично ставиться до посилань позивача на те, що через її та чоловіка політичні переконання, останній був позбавлений бізнесу, на підтвердження чого надано постанову про відкриття виконавчого провадження від 19.01.2016 № 345/16 (а.с. 58 Т.1), оскільки з її змісту вбачається, що постановою Економічного суду Гомельської області до ОСОБА_7 застосовано штраф на користь держави в сумі 440 580 300,00 руб. Позивач під час співбесід зазначала, що вказана санкція накладена на її чоловіка як метод впливу через політичні погляди, однак її чоловік надав співробітнику УДМС України в Чернігівській області під час співбесіди 21.05.2018 іншу інформацію (а.с. 208-212 Т.1). Зокрема, ОСОБА_7 зазначив, що він неодноразово порушував чинне законодавство ОСОБА_4 Білорусь, внаслідок чого притягувався до відповідальності та не скористався дієвим механізмом оскарження прийнятих стосовно нього державними органами рішень.

Таким чином, небажання ОСОБА_3 повертатися до країни громадянської належності, де існує переслідування її чоловіка в рамках чинного законодавства за ознаками економічного правопорушення, є спробою уникнення відповідальності за вчинення протиправних дій. При цьому, ризик можливого покарання чоловіка позивача у країні громадянської належності не перевищує загального ризику покарання, яке застосовується до інших громадян - фігурантів адміністративних справ, пов'язаних із незаконною підприємницькою діяльністю.

Суд зазначає, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в ОСОБА_4 Білорусь не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності ОСОБА_3 буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання. Так, щодо позивача відсутня інформація та будь-які докази, які б підтверджували факти її переслідування за ознаками наявності політичних переконань.

Крім того, ОСОБА_3, зважаючи на заявлені нею терміни переслідування ще з 2011 року, мала змогу звернутись із заявою про визнання її та її неповнолітньої дитини біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, набагато раніше фактичної дати звернення, з огляду на багаторазові візити на територію України, однак наведеним правом не скористалась.

Зокрема, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_3 звернулась 05.05.2018, тобто через 5 місяців після її з чоловіком в’їзду на територію України, та лише після притягнення її до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування в України іноземців та осіб без громадянства. У зв’язку з наведеним, у суду виникають обґрунтовані сумніви щодо наміру ОСОБА_3 звертатись за захистом в Україні.

Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що ОСОБА_3 у випадку повернення до РБ не зазнає переслідувань у розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року, пункту першого статті 1 Закону № 3671-VI, а тому суд погоджується із позицією відповідача, що у нього відсутні підстави для визнання ОСОБА_3 та її неповнолітнього сина біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Згідно із підпунктом 4.3 пункту 4 Правил, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень:

а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення, передбачені пунктом 4.3 цього розділу, оформлюються наказом територіального органу ДМС (додаток 14) (підпункт 4.4 пункту 4 Правил).

Згідно частини шостої статті 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Враховуючи наведене суд вважає, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем вивчено матеріали особової справи шукача притулку та досліджено інформацію про країну походження, у зв’язку з чим, з урахуванням встановлених фактів та обставин, імперативних приписів частини шостої статті 8 Закону №3671-IV, УДМС України в Чернігівській області правомірно відмовило ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

З урахуванням зазначеного, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, суд дійшов висновку, що в задоволенні адміністративного позову громадянці ОСОБА_4 Білорусь ОСОБА_3 необхідно відмовити повністю, оскільки в ході розгляду справи не було встановлено фактів та обставин щодо можливості застосування до неї нелюдського поводження та катування, переслідувань у разі повернення до ОСОБА_4 Білорусь, а тому підстави для надання їй додаткового захисту або визнання біженцем у відповідності до Закону №3671-IV – відсутні.

Керуючись статтями 227, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову громадянці ОСОБА_4 Білорусь ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстроване місце проживання в Україні: просп. Перемоги, 121/56, м. Чернігів, 14000) до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області (код ЄДРПОУ 37804450, вул. Шевченка, 51-а, м. Чернігів, 14000) про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту. Апеляційна скарга, з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII ''Перехідні положення'' Кодексу адміністративного судочинства України, подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено 25 вересня 2018 року.

Суддя С.В. Бородавкіна