Ухвала суду № 76653853, 25.09.2018, Бахмутський міськрайонний суд Донецької області (до 25.04.2025 - Артемівський міськрайонний суд Донецької області)

Справа № 219/6494/17

1-кп/219/171/2018

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2018 року Артемівський міськрайонний суд Донецької області у складі:

cудді Павленко О.М.,

за участі секретаря Скорубо Ю.І.,

прокурора Медінцева С.Л.,

захисника Косинського В.І.,

обвинуваченого ОСОБА_2,

розглянувши у судовому засіданні в м. Бахмут Донецької області об'єднане кримінальне провадження відносно ОСОБА_2, обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 186 ч. 2, 189 ч.2, 296 ч.2 КК України,-

встановив:

під час судового засідання прокурор просив суд продовжити відносно обвинуваченого термін дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, вказав, що ризики, які були підставою для обрання запобіжного заходу відносно ОСОБА_2, не зникли, а інші запобіжні заходи не зможуть забезпечити виконання обвинуваченим своїх зобов'язань.

Захисник обвинуваченого Косинський В.І. проти заявленого клопотання заперечував, вказав, що прокурор не довів наявність вказаних ризиків, просив змінити запобіжний захід обвинуваченому та обрати запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту за адресою: АДРЕСА_1.

Обвинувачений ОСОБА_2 підтримав позицію захисника.

Прокурор проти задоволення клопотання захисника заперечував з підстав, викладених вище.

Суд, заслухавши думки учасників судового засідання, вивчивши обвинувальний акт, приходить до наступного.

Ухвалою Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 11.06.2017 року відносно ОСОБА_2 був обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який неодноразово продовжувався, останній раз до 28.09.2018 року.

При вирішенні клопотань щодо запобіжного заходу, суд враховує вимоги ст.29 Конституції України, ст.9 Загальної Декларації прав людини, ст.5 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод і ст.12 КПК України, за змістом яких обмеження права особи на свободу й особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках, за встановленою процедурою, а також той факт, що взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом. При цьому, ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватися виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув'язнення. У цьому контексті має враховуватися, зокрема, особистість обвинуваченого, його моральні переконання, майновий стан і зв'язки з державою, в якій він зазнає судового переслідування (рішення ЄСПЛ «Смірнови проти Росії» (п. 60).

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. У рішенні по справі «W проти Швейцарії» від 26.01.1993 Європейський суд з прав людини вказав, що врахування тяжкості злочину має свій раціональний зміст, оскільки вона свідчить про ступінь суспільної небезпечності цієї особи та дозволяє спрогнозувати з достатньо високим ступенем імовірності її поведінку, беручи до уваги, що майбутнє покарання за тяжкий злочин підвищує ризик того, що підозрюваний може ухилитись від слідства.

Європейський суд з прав людини у справі «Ілійков проти Болгарії» закріпив, що «суворість передбаченого покарання» є суттєвим елементом при оцінюванні «ризиків переховування або повторно вчинення злочинів».

Згідно рішення Європейського суду з прав людини «Тейс проти Румунії» автоматичне продовження строків тримання під вартою суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому при вирішенні питання про продовження строку тримання під вартою відносно обвинуваченого ОСОБА_2 суд враховує, що ОСОБА_2 обвинувачується у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 186 ч.2, 189 ч.2, 296 ч.2 КК України, за одним з яких законом України про кримінальну відповідальність передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до семи років, особу обвинуваченого та ті обставини, що ОСОБА_2 на теперішній час не має постійного місця роботи та офіційних джерел існування, крім того, був раніше засуджений за корисливий злочин.

Вказане свідчить про наявність ризиків переховування від суду. Суд вважає, що інші, більш м'які запобіжні заходи, є недостатніми для запобігання ризикам, встановленим ст. 177 КПК України.

Разом з тим, суд враховує, що ані тяжкість обвинувачення, ані серйозність покарання не є доказом наявності цих ризиків, на що неодноразово вказує Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях («Ідалов проти Росії», «Гарицький проти Польщі», «Храїді проти Німеччини» тощо).

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція Європейського Суду з прав людини, викладена у п. 60 рішення від 6.11.2008 у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою обвинуваченого, однак застосування до обвинуваченого більш м'якого запобіжного заходу неможливе, оскільки існують ризики того, що він, перебуваючи на свободі, може переховуватися від суду та не виконати його процесуальні рішення (ризик переховування). Ризики, які були підставою для обрання запобіжного заходу, не зникли.

Крім того, судом вирішувалося питання про вжиття до обвинуваченого альтернативного запобіжного заходу, однак наявність вказаних обставин виключає, на думку суду, застосування таких.

Суд, виходячи з практики Європейського суду з прав людини, яка свідчить про те, що рішення суду повинно забезпечити не тільки права обвинуваченого, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів, що вимагає від суду більшої суворості в оцінці цінностей суспільства, вважає, що підстави для продовження запобіжного заходу - тримання під вартою, не відпали, альтернативні запобіжні заходи не в змозі гарантувати належну поведінку обвинуваченого, а тому наявна необхідність у збереженні такої міри запобіжного заходу із визначенням строку у межах шестидесяти днів.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що клопотання захисника про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на домашній арешт задоволенню не підлягає, клопотання прокурора підлягає задоволенню, а запобіжний захід у вигляді тримання під вартою - продовженню на термін 60 (шістдесят) днів.

Керуючись ст.ст. 131, 177, 183, 199, 331 КПК України, суд

ухвалив:

відмовити в задоволенні клопотання захисника Косинського В.І. про зміну запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_2 з тримання під вартою на домашній арешт.

Продовжити ОСОБА_2, обвинуваченому у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 186 ч. 2, 189 ч.2, 296 ч.2 КК України, строк дії обраного ухвалою слідчого судді Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 11.06.2017 року запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на термін 60 (шістдесят) днів, тобто, до 23 листопада 2018 року включно.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя -

О.М.Павленко