Постанова № 76605953, 12.09.2018, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2018 року м. Чернівці

Справа №725/5117/17

Апеляційний суд Чернівецької області у складі суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Владичана А.І.

суддів: Височанської Н.К., Лисака І.Н.

секретар Костюк Л.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1, яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3, третя особа Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про виселення та зняття з реєстраційного обліку, за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 20 червня 2018 року, (головуючий у 1-й інстанції Стоцька Л.А.),

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, яка діє від свого імені та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про виселення.

Свої вимоги обґрунтовувало тим, що для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором №CVSNGL00000001в іпотеку банку було передано квартиру АДРЕСА_1.

5 серпня 2016 року у порядку досудового звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки отримало у власність квартиру загальною площею 54 кв.м., житловою площею 28,80 кв.м., яка знаходиться за адресою: м. Чернівці вул. Руська, 253/83.

Після отримання права власності банк намагався отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація та проживання у ньому ОСОБА_1, з дітьми ОСОБА_2, ОСОБА_3

Вважає, що вказані особи підлягають виселенню з квартири без надання іншого житлового приміщення на підставі ст. 40 Закону України «Про іпотеку».

_____________

Провадження 22ц/794/858/18 Категорія 44

Вказує, що ним було направлено відповідачу письмову претензію про добровільне звільнення приміщення та зняття з реєстраційного обліку, проте вимоги претензії були проігноровані, нерухомість не була передана банку у вільне користування.

Просило виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які зареєстровані та проживають у ІНФОРМАЦІЯ_1 зі зняттям з реєстраційного обліку в органі МВС України, до повноважень якого входять питання громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, компетенція якого територіально поширюється на адресу вказаної квартири без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 20 червня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з указаним судовим рішенням, Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» подало апеляційну скаргу, в якій вважає його незаконним та необґрунтованим, ухваленим з неповним дослідженням всіх обставин справи, порушенням норм матеріального і процесуального права.

Свої доводи мотивує тим, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, переданої в іпотеку банку для забезпечення зобов’язань за кредитним договором №CVSNGL00000001від 19.12.2006 року цілі якого: придбання житла, укладено в один день з указаним кредитним договором – 19.12.2006 року. Будь-яке інше житло відповідачем у період часу безпосередньо після укладення кредитного договору не придбавалось, доказів, які б це підтверджували, до суду надано не було.

Крім того, рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 2.07.2016 року за позовом банку до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором, яке має преюдиційне значення, встановлено, що ОСОБА_1 отримала кредит за кредитним договором №CVSNGL00000001від 19.12.2006 року саме на придбання спірного житла.

Вважає, що спірна квартира, яка належить банку, була придбана за рахунок наданих кредитних коштів. Проживання та реєстрація відповідачів у ній обмежує право власності банку на вказане нерухоме майно, а саме можливості користуватись та розпоряджатись ним.

В апеляційній скарзі просить скасувати рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 20 червня 2018 року та ухвалити нове, яким позов задовольнити. Вирішити питання щодо судових витрат.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 – ОСОБА_4 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін як законне та обґрунтоване.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 263 ЦПК встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно зі ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, тощо.

Зазначеним нормам рішення суду першої інстанції не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла без надання іншого постійного жилого приміщення не передбачено законом.

Однак колегія суддів не погоджується з даним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що 19 грудня 2006 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №CVSNGL00000001 у вигляді не поновлювальної кредитної лінії, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 48000 доларів США на придбання житла, а також у розмірі 4320 доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення - 18 грудня 2026 року (а.с. 68-71 Том 1).

Для забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки квартири №CVSNGL00000001 від 23 січня 2007 року, згідно з п. 33.3 якого іпотекодавцем передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 54,00 кв.м., у тому числі житловою площею 28,80 кв.м. (а.с.72-73 Том. 1).

У подальшому, на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора від 10 серпня 2016 року, прийнятого на підставі договору іпотеки, право власності на зазначене нерухоме майно набув ПАТ КБ «Приватбанк» (а.с. 3 Том 1).

21 серпня 2017 року банком надіслано претензію відповідачу, якою він повідомив про набуття права власності на квартиру та вимагав протягом 30 днів з моменту отримання претензії добровільно звільнити приміщення з усіма членами сім`ї з одночасним зняттям з реєстраційного обліку (а.с.4 Том 1).

У вказаній квартирі зареєстровані та проживають троє осіб: ОСОБА_1 та діти ОСОБА_2, ОСОБА_3, що підтверджується довідкою ПП «Житлосервіс» №597 від 9.04.2016 року (а.с. 6).

Судом встановлено, що квартиру АДРЕСА_2 придбано ОСОБА_1 не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом позасудового врегулювання спору згідно з договором про задоволення вимог – набуття права власності на предмет іпотеки.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. При цьому відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Вказані положення чинного законодавства кореспондуються із нормами статей 13, 41 Конституції та статті Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), якими закріплені основні принципи здійснення права власності та його обмеження. Визнаючи право кожного на безперешкодне користування своїм майном, стаття Першого протоколу до Конвенції по суті є гарантією реалізації права власності.

Зміст права власності складають права на володіння, користування і розпорядження майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Правомочність володіння - це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти не як постійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її корисні якості.

По своїй суті вирішення судом спору між новим та старим власником житла щодо усунення перешкод у користуванні майном новому власнику та виселення попереднього власника є втручанням держави у право на мирне володіння своїм майном, оскільки з одного боку, державою задекларовано непорушність права власності, а з іншого боку, для колишніх власників майна, яке було передане в іпотеку та відчужене примусово з метою забезпечення вимог кредитора, передбачені умови виселення із такого майна.

Положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР не застосовуються до правовідносин між новим власником майна, яке було предметом іпотеки та відчужене з метою задоволення вимог іпотекодержателя, та колишнім власником - іпотекодавцем, оскільки після відчуження іпотечного майна, воно втрачає статус предмета іпотеки, а відповідно на нього не можуть поширюватись положення Закону України «Про іпотеку».

Застосування положень статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР при вирішенні спорів за вимогами нового власника житла про усунення йому перешкод у користуванні власністю шляхом виселення колишнього (колишніх) власників житла, яке було предметом іпотеки, суперечить основним принципам непорушності та недоторканості права власності.

Наявність такого правового механізму, як унеможливлення виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, яке має бути зазначено в рішенні суду, нівелює сутність конституційних прав і свобод титульного власника майна, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними і такими, що позбавлені реального механізму захисту, крім того, покладають на нового власника, який не був пов'язаний з попереднім власником умовами іпотечного договору, індивідуальний надмірний тягар, у вигляді обов'язку по забезпеченню колишнього власника іпотечного майна постійним жилим приміщення, яке має бути надане одночасно з виселенням.

Колегія суддів вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню положення статті 391 ЦК України, яка передбачає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном, а порушене право власника - захисту шляхом виселення колишнього власника та членів його сім'ї.

При визначенні справедливого балансу інтересів сторін у цій справі, суд враховує, що відповідач, колишній власники майна, передавав його в іпотеку як забезпечення виконання зобов'язання, не міг не усвідомлювати того, що предмет іпотеки може бути відчужений, тобто він зобов'язаний був передбачати, що може втратити власність у випадку невиконання чи неналежного виконання взятого на себе основного зобов'язання.

Отже, ОСОБА_1, передаючи квартиру в іпотеку та надаючи свою згоду на позасудовий спосіб звернення стягнення шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов’язань, знала та повинна була знати про те, що у разі реалізації іпотекодержателем цього права вона втратить статус власника та буде зобов'язана виселитися із квартири відповідно до положень Закону України «Про іпотеку».

У свою чергу, ПАТ КБ «ПриватБанк», який набув у власність спірну квартиру, не може реалізовувати свою правомочність власника, оскільки квартира фактично обтяжена правом на проживання у ній колишнього власника та члена його сім'ї.

У даному випадку порушується справедливий баланс інтересів сторін у справі, оскільки новий власник несе «індивідуальний і надмірний тягар» (individual and excessive burden), який полягає у тому, що він не може в повній мірі використовувати свою власність через ускладнену процедуру виселення з іпотечного майна колишнього власника квартири, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла.

Колегія суддів вважає, що до вимог позивача про виселення підлягають застосуванню положення статті 319 ЦК України, оскільки між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору. У зв'язку із реєстрацією права власності на квартиру АДРЕСА_2 за ПАТ КБ «ПриватБанк» право власності ОСОБА_1 на цю квартиру припинилося.

Відмовляючи у виселенні відповідачів, суд першої інстанції не врахував зазначених вимог закону, а тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову задоволення позову в цій частині.

Разом з тим, є безпідставними та не підлягають задоволенню вимоги банку про зняття відповідачів з реєстраційного обліку місця проживання, з наступних підстав.

Відповідно до п. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, остаточного рішення суду про позбавлення права власності на житлове приміщення, або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою.

На підставі Наказу МВС України від 22.11.2012 №1077 зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 грудня 2012 року за № 2109/22421 було затверджено Порядок реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів.

Згідно п. 1.3 зазначеного вище Порядку реєстрація/зняття з реєстрації місця проживання/перебування здійснюється управліннями, відділами (секторами) Державної міграційної служби України (ДМС України) в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення (територіальний підрозділ ДМС України) у день подання особою документів.

Відповідно до п. 3.1 Порядку зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

На підставі зазначеного вимога позивача про зняття відповідача з реєстраційного обліку задоволенню не підлягає, оскільки зняття з реєстрації місця проживання особи, як зазначено вище, відноситься виключно до компетенції ДМС України, її відділів та територіальних підрозділів.

Суд не може підміняти державний орган, приймаючи замість нього рішення та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, із ОСОБА_1 слід сягнути на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 4000 грн витрат зі сплати судового збору за подання до суду позовної заяви та апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 374, 376 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівці від 20 червня 2018 року скасувати.

Позов задовольнити частково.

Виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_3 без надання іншого жилого приміщення.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» 4000 (чотири тисячі) гривень в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду позовної заяви та апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 21 вересня 2018 року.

Головуючий

Судді: