Постанова № 76543952, 14.09.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 131/926/14-ц

Провадження № 22-ц/772/1792/2018

Категорія: 48

Головуючий у суді 1-ї інстанції Шелюховський М. В.

Доповідач:Оніщук В. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2018 рокуСправа № 131/926/14-цм. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі колегії:

головуючого: Оніщука В.В (суддя-доповідач),

суддів: Зайцева А.Ю., Марчук В.С.,

участю секретаря судового засідання Богацької О.М.

учасники справи:

позивач: ОСОБА_3

представник позивача: ОСОБА_4

відповідач: ОСОБА_5

треті особи на стороні позивача, які не заявляють самостійні вимоги на предмет спору:

Орган опіки і піклування Іллінецької районної державної адміністрації,

Опікунська рада при виконавчому комітеті Іллінецької міської ради,

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань №2 апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_4 на рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 20 червня 2018 року, ухвалене у складі судді Шелюховського М.В. в приміщенні Іллінецького районного суду Вінницької області, -

в с т а н о в и в :

В травні 2014 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_5 про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини закордон без згоди батька.

Заочним рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 17 червня 2014 року позов задоволено.

Ухвалою Іллінецького районного суду Вінницької області від 29 серпня 2017 року заочне рішення скасовано та призначено справу до розгляду в загальному порядку.

22 січня 2018 року представник позивача подав до суду уточнену позовну заяву, яка мотивована тим, що ОСОБА_3 разом зі своїм теперішнім чоловіком ОСОБА_6 та дитиною ОСОБА_7 проживають в Республіці Португалія, де донька ОСОБА_7 ходить до школи та відвідує спортивну школу по синхронному плаванню, відтак на думку позивача має всі необхідні умови для повноцінного розвитку. При цьому відповідач ОСОБА_5 без вагомих, на думку позивача причин відмовляється надати згоду на виїзд дитини за кордон, а також згоду на виготовлення дитині документу для виїзду за кордон, такі дії відповідача на думку ОСОБА_3 порушують права дитини, а тому вона звернулася до суду із позовом, у якому з урахуванням уточнених вимог просить: визнати неправомірною відмову ОСОБА_5 у наданні згоди неповнолітній ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 на виготовлення паспорта громадянина України на виїзд за кордон та згоди на виїзд за кордон до Республіки Португалія терміном на три роки в супроводі матері ОСОБА_3; надати дозвіл неповнолітній ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_1 дозвіл на виготовлення паспорта громадянина України на виїзд за кордон та згоди на виїзд за кордон до Республіки Португалія терміном на три роки в супроводі матері ОСОБА_3.

Рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 20 червня 2018 року позов задоволено частково.

Визнано протиправною відмову ОСОБА_5 у наданні згоди неповнолітній ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 на виготовлення паспорта громадянина України на виїзд за кордон та надано неповнолітній ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 дозвіл на виготовлення паспорта громадянина України для виїзду за кордон.

В решті позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що виготовлення паспорту громадянина України для виїзду за кордон гарантоване Конституцією і не може бути обмеженим, а щодо вимог про надання дозволу на виїзд за кордон дитини, то чинним законодавством передбачено можливість вирішувати у судовому порядку питання про надання дозволу на виїзд за кордон дитини без згоди та супроводу одного з батьків (одноразовий), однак із визначенням періоду його початку і закінчення, який при прийнятті рішення про надання такого дозволу суд має зазначати відповідно до наданих позивачем документів.

Такі поїздки можуть мати разовий характер з певним часовим проміжком перебування у відповідній державі, однак згідно позовних вимог, позивачем не зазначено конкретний проміжок часу протягом якого дитина має знаходитись за межами України, а саме в республіці Португалія.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, представник позивача подав апеляційну скаргу, мотивовану тим, що рішення в частині відмови в наданні дозволу на виїзд дитини за кодон без згоди батька не є обґрунтованим. Зокрема апелянт зазначає що суд не врахував ставлення відповідача до своїх батьківських обов'язків по вихованню дитини, не врахував думку неповнолітньої дитини про своє ставлення до тимчасового проживання в Республіці Португалія, чим порушив вимоги статті 171 Сімейного кодексу України, тому просив рішення суду першої інстанції в частині відмови у визнанні неправомірною відмови ОСОБА_5 та ненадання неповнолітній ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 дозволу на виїзд за кордон до Республіки Португалія терміном на три роки в супроводі матері - ОСОБА_3, без згоди батька ОСОБА_5, скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, при цьому зроблено посилання на неповноту з`ясування судом обставин, що мають значення для справи та порушення норм матеріального і процесуального права.

В частині задоволених позовних вимог рішення суду першої інстанції учасниками справи не оскаржується.

У визначений судом термін відзив на апеляційну скаргу відповідачем не надано.

Пунктом 8 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України визначено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу (пункт 9 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України).

В судовому засіданні представники позивача апеляційну скаргу підтримали з посиланням на викладені в них обставини.

ОСОБА_5 в судовому засіданні апеляційну скаргу не визнав, вказавши на її безпідставність та законність і обгрунтованість рішення суду.

Суд, заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вищевказаним вимогам закону відповідає.

Так, судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 11.06.2010 року.

У вказаному шлюбі сторони мають спільну доньку ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується копією свідоцтва про її народження, де вони вказані батьками останньої (а.с.9).

Також, судом першої інстанції встановлено, що дитина ОСОБА_9 спільно з матір'ю ОСОБА_3 з 2011 року тимчасово проживають в Республіці Португалія, де дитина навчається, на що відповідач своєї згоди не надає, вказана обставина викликала необхідність звернення позивача до суду.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Відповідно до статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (ст. 153 СК України).

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального і соціального розвитку.

Згідно ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» батько та мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Таку правову позицію висловила Велика Палата Верховного Суду у постанову від 04 липня 2018 року по справі № 712/10623/17.

Відповідно до ст. 313 Цивільного Кодексу України, фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів і в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 ЦК України, якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим із батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_5 уже надавав дозвіл на виїзд доньки закордон у супроводі матері.

Згідно із довідкою Консульства України у місті Порту на даний час громадянка України ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 проживає в Португалії разом з донькою та перебувають на тимчасовому консульському обліку з 17 серпня 2017 року до 30 вересня 2020 року (а.с. 141).

Окрім цього, сторонами не заперечується, що позивач ще з 2011 року тимчасово проживає у Республіці Португалія. Малолітня ОСОБА_7 відвідувала у Республіці Португалія дитячий садок та початкову школу.

Із довідки Об'єднання шкіл м. Фелгейраш Помбейру-де-Рібавізела видно, що ОСОБА_7 була зарахована на поточний навчальний рік 2017/2018 до класу С2, 5-й рік навчання початкової освіти, курс початкової освіти - 2-й цикл.

Вказані обставини свідчать про те, що фактично з 2011 року дитина постійно проживає разом з матір'ю в Республіці Португалія, куди виїхала на підставі наданого відповідачем дозволу, при цьому останній не заперечує проти проживання дочки з матір'ю, однак вказує на те, що позивач порушує його права на участь у вихованні дитини та спілкування з нею.

Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» регулює конкретний (одноразовий) виїзд дитини за кордон із визначенням його початку й закінчення.

В даному випадку неповнолітня ОСОБА_7, як на момент звернення в суд з даним позовом так і на даний час фактично постійно перебуває за кордоном, а саме в Республіці Португалія, де проживає разом із матір'ю, тобто відсутня необхідність у наданні дозволу на виїзд дитини закордон без згоди батька, у випадку коли дитина уже проживає за кордоном у визначеній країні.

Судом встановлено, що позивачем не зазначено конкретний проміжок часу протягом якого дитина має знаходитись за межами України, а саме в республіці Португалія, при тому що при наданні дозволу на виїзд дитини закордон, такі поїздки можуть мати лише разовий характер з певним часовим проміжком перебування у відповідній державі.

Крім того, встановлені обставини свідчать, що фактично між сторонами відсутній спір з приводу надання дозволу на виїзд дитини закордон, із визначенням конкретного періоду, без згоди батька, а існує спір про визначення постійного місця проживання дитини, однак такі вимоги не є предметом позову, а у разі виникнення у майбутньому потреби у наданні такого дозволу, позивач не позбавлена можливості звернутися до суду із відповідним позовом.

Доводи апеляційної скарги про те, що не зазначення конкретного проміжку часу, протягом якого дитина має знаходитись за межами України, пов'язано з відсутністю інформації про час розгляду справи, є безпідставними, при цьому слід врахувати, що позов подано ще в травні 2014 року, коли дитина вже перебувала в Республіці Португалія, а щодо посилань на не витребування висновку органу опіки та піклування і не врахування думки дитини, то останні на увагу не заслуговують, оскільки не спростовують висновків суду.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, при вирішенні цієї справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правові оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, при цьому доводи апеляційної скарги не впливають на правильність прийнятого судом рішення та не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного позивачем судового рішення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи апеляційної скарги в їх сукупності висновків суду першої інстанції не спростовують.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з наступного.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то понесені судові витрати покладаються на учасника справи, який звернувся з апеляційною скаргою.

Керуючись ст.ст. 375, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, Апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 20 червня 2018 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий: /підпис/ В.В. Оніщук

Судді: /підпис/ А.Ю. Зайцев /підпис/ В.С. Марчук

Згідно з оригіналом

Суддя В.В. Оніщук