Постанова № 76482509, 12.09.2018, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" вересня 2018 р. Справа № 920/115/18

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Білецька А.М., суддя Гребенюк Н. В., суддя Медуниця О.Є.

секретар судового засідання Бєлкіна О.М.

за участю представників сторін:

позивач - ОСОБА_1, довіреність № 99/17 від 28.12.2017

відповідач - ОСОБА_2, довіреність № 007.1Др-67-0418 від 13.04.2018

розглянувши у відкритому судовому засіданні, у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Дочірньої компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”, м. Київ (вх. № 1416 С/3) та апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Сумигаз”, м. Суми (вх. № 1462 С/3) на рішення господарського суду Сумської області від 12.06.2018 (повний текст складено 18.06.2018) у справі № 920/115/18

за позовом Дочірньої компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”, м. Київ

до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Сумигаз”, м. Суми

про стягнення 848 509,91 грн.

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, Дочірня компанія “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”, звернувся до господарського суду з позовною заявою, в якій просив суд стягнути з відповідача на свою користь 848 509,91 грн. заборгованості, у тому числі 721 586,64 грн. інфляційних втрат за період з лютого 2015 року по грудень 2017 року та 126 923,27 грн. – суму 3% річних за період з 15.02.2015 по 19.01.2018, нараховані за невиконання зобов’язань що виникли на підставі договору № 06/09-49 від 30.01.2009, а також покласти на відповідача витрати по сплаті судового збору.

Рішенням господарського суду Сумської області від 12.06.2018 у справі № 920/115/18 (суддя Котельницька В.Л.) позов задоволено частково. Стягнути з Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Сумигаз” на користь Дочірньої компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” 126923,27 грн. - суму 3 % річних за період з 15.02.2015 по 19.01.2018, 633207,02 грн. інфляційних збитків за період з березня 2015 року по грудень 2017 року, нарахованих на суму зобов’язань, що виникли на підставі договору від 30.01.2009 №06/09-49; 11446,96 грн. судового збору. В іншій частині позову – відмовлено.

Позивач звернувся з апеляційною скаргою на рішення господарського суду Сумської області від 12.06.2018 у справі № 920/115/18, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати в частині відмови позивачу у стягненні з відповідача 88 379,62 грн. інфляційних втрат за лютий 2015 року. Прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 88 379,62 грн. інфляційних втрат за лютий 2015 року. В іншій частині рішення залишити без змін. Судові витрати позивач просить покласти на відповідача.

Апеляційна скарга позивача мотивована посиланням на те, що суд першої інстанції необґрунтовано застосував позовну давність до вимоги про стягнення інфляційних за лютий 2015 року та відмовив в задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача 88 379,62 грн. інфляційних втрат за лютий 2015.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 16.07.2018 (головуючий суддя Білецька А.М., суддя Гребенюк Н.В., суддя Медуниця О.Є.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Дочірньої компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”, м. Київ на рішення господарського суду Сумської області від 12.06.2018 у справі № 920/115/18. Призначено справу до розгляду на 03.09.2018.

Відповідач також звернувся з апеляційною скаргою на рішення господарського суду Сумської області від 12.06.2018 у справі № 920/115/18, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати в частині задоволених позовних вимог, прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Судові витрати відповідач просить покласти на позивача.

Відповідач при цьому зазначає, що 20.06.2012 між сторонами на стадії виконавчого провадження укладено мирову угоду, якою змінено в тому числі і порядок сплати основного боргу за договором, та розстрочене його оплату з червня 2012 року по травень 2027 року відповідно до погодженого сторонами графіку. Відповідач вказує на те, що на момент укладання цієї мирової угоди боржником повністю погашені суми пені, втрат від інфляції, 3% річних, державного мита, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, зазначені в рішенні господарського суду Сумської області. Також, відповідач звертає увагу, що вказану мирову угоду затверджено ухвалою господарського суду Сумської області від 26.07.2012 по справі № 18/50-10, та укладено на виконання Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» від 12.05.2011 № 3319-VI.

Відповідач звертає увагу, що затверджуючи мирову угоду, яка має імперативний характер з огляду на особливості здійснення господарської діяльності між підприємствами паливно-енергетичного комплексу та законодавчо обумовлену специфіку взаємовідносин між суб’єктами, що проводять господарську діяльність в енергетичній галузі (Закон України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію»), сторони фактично домовились про розстрочення виконання рішення суду, враховуючи, що з моменту укладення мирової угоди строки виконання основного зобов’язання відповідачем не порушуються та виконуються, а отже відповідач вважає, що підстави для застосування ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України відсутні.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 19.07.2018 (головуючий суддя Білецька А.М., суддя Гребенюк Н.В., суддя Медуниця О.Є.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Сумигаз”, м. Суми на рішення господарського суду Сумської області від 12.06.2018 у справі № 920/115/18. Призначено справу до розгляду на 03.09.2018.

Відповідач надав додаткові пояснення в підтвердження своєї позиції по справі з посиланням на судову практику, а також відзив на апеляційну скаргу позивача, в яких посилається на те, що позивач пропустив строк позовної давності щодо стягнення інфляційних втрат у лютому 2015 року на суму 88 379,62 грн.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу не погоджується з аргументами та доводами відповідача, наведеними в апеляційній скарзі, наголошуючи на наявності факту прострочення грошового зобов’язання відповідачем саме на умовах спірного договору, в тому числі в частині строку розрахунків за природний газ, передбаченого таким договором.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 03.09.2018 апеляційні скарги Дочірньої компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”, м. Київ та Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Сумигаз”, м. Суми на рішення господарського суду Сумської області від 12.06.2018 у справі № 920/115/18 об’єднано в одне апеляційне провадження.

В судовому засідання 03.09.2018 оголошено перерву у розгляді справи до 12.09.2018 року об 12:00 год.

04.09.2018 від Дочірньої компанії «Газ Україна» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» надійшов відзив на апеляційну скаргу, за змістом якого останній не погоджується з аргументами відповідача щодо неправомірності нарахування 3% річних та інфляційних втрат відповідно до положень Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий газ та електричну енергію». Позивач посилається на те, що списання ДК «Газ України» заборгованості з 3% річних та інфляційних втрат підприємств, що виробляють, транспортують та постачають теплову енергію, і суб’єктів господарювання, що здійснюють постачання природного газу за регульованим тарифом, у відповідності до Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» та Порядку списання заборгованості за природний газ та електричну енергію, який затверджений постановою Кабінету міністрів України від 08.08.2011 № 894, можливе лише у межах сум, списаних, такими підприємствами перед ДК «Газ України» та з дотриманням певної процедури, а саме: утворення комісії з питань списання заборгованості та затвердження протоколу, повідомлення кредиторів не пізніше 31.12.2011 про суми списаної заборгованості. Позивач зазначає, що відповідачем не надано до суду протоколу комісії учасника процедури списання заборгованості, створення якої передбачено пунктом 6 Порядку, на підставі якого здійснюється узгодження сум, що підлягають списанню, в зв’язку з чим позивач вважає, що стягнення сум річних та інфляційних має сплачуватися відповідачем на загальних підставах.

Позивач вказує на те, що сторонами за взаємною згодою не було реалізовано право на реструктуризацію заборгованості за природний газ, яка виникла за договором поставки природного газу № 06/09-27 від 30.01.2009, в той час, мировою угодою сторонами було вирішено лише врегулювати сам порядок виконання рішення господарського суду Запорізької області від 14.12.2010 у справі №22/93/10-18/245/10-22/124/10 в частині суми основного боргу.

Позивач також вважає, що мирова угода, затверджена на стадії виконання судового рішення, не може вважатися правочином у цивільно-правовому розумінні, не змінює строки виконання грошового зобов’язання, підставою виникнення якого є договір, а є процесуальним актом, в якому встановлюється інший спосіб та порядок виконання судового рішення, що узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного суду України у справі №3-1195гс16 від 09.11.2016 та у постановах Верховного суду у справах №904/8731/17 від 24.04.2018, №921/412/17-г/7 від 15.05.2018 та №913/869/14 від 20.06.2018.

Відповідач надав додаткові пояснення, в яких вважає, що судова практика, на яку посилається позивач у відзиві на апеляційну скаргу, не є ідентичній справі № 920/115/18, яка розглядається у Харківському апеляційному господарському суді.

Позивач звернувся до суду з клопотанням про долучення до матеріалів справи роздруківки з ЄДРСР постанов ВГСУ у справах № 910/6404/13 від 11.11.2015, № 910/6860/13 від 10.11.2015, № 910/6252/13 від 03.02.2016 та просив врахувати надану судову практику при розгляді справи.

Згідно зі статтею 270 ГПК України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.

Згідно із ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши матеріали справи, а також викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї доводи, вислухавши учасників справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм права, а також повноту встановлених обставин справи та відповідність їх наданим доказам, повторно розглянувши справу в порядку ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду встановила наступне.

Як свідчать матеріали справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 30.01.2009 між позивачем та відповідачем було укладено договір поставки природного газу № 06/09-49, відповідно до умов якого позивач зобов’язувався передати відповідачу природний газ, а відповідач, в свою чергу, зобов’язувався його прийняти та оплатити.

Рішенням господарського суду Сумської області від 24.06.2010 у справі № 18/50-10 частково задоволено позов Дочірньої компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” про стягнення з Відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Сумигаз” 39907365,95 грн. заборгованості, яка виникла внаслідок невиконання вищевказаного договору поставки природного газу, стягнуто з відповідача на користь Дочірньої компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” 7 821 199,45 грн. боргу, 1 411 590,61 грн. пені, 595 960,87 грн. - 3% річних, 2 907 586,47 грн. інфляційних збитків, 20 365,18 грн. державного мита, 188,47 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, в іншій частині провадження у справі припинено.

19.07.2010 господарським судом на виконання рішення суду було видано відповідний наказ.

20.06.2012 між сторонами укладено мирову угоду, якою розстрочено сплату заборгованості з червня 2012 року по травень 2027 року відповідно до погодженого сторонами графіку.

Ухвалою Господарського суду Сумської області від 26.07.2012 у справі №18/50-10 затверджено вказану мирову угоду.

Відповідно до пункту 3 затвердженої судом мирової угоди враховуючи вимоги пункту 2.6. статті 2 Закону України “Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію”, сторони дійшли згоди врегулювати порядок виконання вказаного судового рішення в частині суми основного боргу, яка на момент підписання цієї мирової угоди становить 2053086,98 (два мільйони п’ятдесят три тисячі вісімдесят шість грн.) 98 коп.

Відповідно до пункту 4 мирової угоди боржник зобов'язується сплатити у повному обсязі суму основного боргу, вказану у п. 2 цієї мирової угоди, шляхом сплати зобов’язання частинами відповідно до графіку погашення заборгованості (надалі – графік), зазначеного у цьому пункті. Грошові кошти по платежах поточного місяця згідно з графіком повинні надходити від боржника на рахунок стягувача у сумі, визначеній цим графіком, не пізніше останнього числа місяця, в якому платіж підлягає виконанню.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач не виконує саме своїх договірних зобов’язань щодо сплати основної заборгованості за договором. Позивач зазначає, що станом на 19.01.2018 заборгованість по оплаті основного боргу за договором від 30.01.2009 № 06/09-49, встановленої рішенням господарського суду Сумської області від 24.06.2018 у справі № 18/50-10, складає 1 268 328,65 грн.

В даному позові позивач, обґрунтовуючи свою позицію щодо стягнення інфляційних втрат в 721 586,64 грн. інфляційних втрат за період з лютого 2015 року по грудень 2017 року та 126 923,27 грн. – суму 3% річних за період з 15.02.2015 по 19.01.2018, посилається на ст. 625 ЦК України, а підставою виникнення зобов’язання у відповідача перед позивачем визначає саме укладений між сторонами договір.

Суд першої інстанції, враховуючи, що на момент звернення позивача до суду з даним позовом відповідач має невиконане зобов’язання в частині оплати вартості поставленого природного газу згідно умов договору № 06/09-49 від 30.01.2009, визнав обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат та трьох відсотків річних, нарахованих на суму невиконаного грошового зобов’язання.

При цьому, місцевий господарський суд зазначив, що мирова угода укладена на стадії виконання судового рішення, не може вважатись правочином у цивільно-правовому розумінні, а є процесуальним актом, в якому встановлюється інший спосіб та порядок виконання судового рішення. Як встановлено судом, мирова угода, укладена між сторонами у справі та затверджена ухвалою суду у справі № 18/50-10, виконується відповідачем шляхом проведення часткової оплати суми основного боргу відповідно до графіка, визначеного у цій мировій угоді. При цьому, умовами мирової угоди передбачена відповідальність відповідача за невиконання умов мирової угоди.

Разом з тим, перевіривши проведений позивачем розрахунок заявлених до стягнення сум інфляційних збитків у сумі 721586,64 грн., нарахованих за період з лютого 2015 року по грудень 2017 року, та трьох відсотків річних за період з 15.02.2015 по 19.01.2018 у розмірі 126923,27 грн., суд погодився з позицією відповідача щодо заявлених позивачем інфляційних збитків за лютий 2015 року поза межами позовної давності.

За наслідками дослідження наявних у матеріалах справи доказів судом першої інстанції встановлено правомірність позовних вимог, однак, враховуючи, що вимоги позивача щодо стягнення інфляційних втрат за лютий 2015 року заявлені поза межами позовної давності, і про її застосування заявлено відповідачем у справі, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову шляхом стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних за період з 15.02.2015 по 19.01.2018 у сумі 126 923,27 грн., інфляційних нарахувань за період з березня 2015 року по грудень 2017 року у сумі 633 207,02 грн.

Проте, колегія суддів не може погодитись з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав в даному випадку для задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

За змістом ст.ст. 4, 5 Господарського процесуального кодексу України, ст.15 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України можливість задоволення позовних вимог вимагає наявності та доведеності наступної сукупності елементів: наявність у позивача захищуваного суб’єктивного права/охоронюваного законом інтересу, порушення (невизнання або оспорювання) такого права/інтересу з боку визначеного відповідача та належність (адекватність характеру порушення та вимогам діючого законодавства) обраного способу судового захисту. Відсутність або недоведеність будь-якого із вказаних елементів, що становлять предмет доказування для позивача, унеможливлює задоволення позову.

Сутність спору у даній справі полягає у примусовому стягненні з відповідача 3% річних та інфляційних, нарахованих відповідно до ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України на суму порушених (прострочених у виконанні) грошових зобов'язань з оплати поставленого Дочірньою компанією «Газ Україна» «Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» природного газу за період з березня 2015 року по грудень 2017 року.

Суб’єктивне право вимоги виконання спірного грошового зобов’язання, на захист якого спрямовано заявлений позов, ґрунтується на договорі поставки природного газу № 06/09-49 від 30.01.2009. Враховуючи встановлену ст. 204 Цивільного кодексу України та не спростовану в межах цієї справи та в порядку ст. 215 цього Кодексу презумпцію правомірності означеного договору, апеляційний суд вважає його належною у розумінні ст.ст. 11, 509 Цивільного кодексу України та ст.ст. 173, 174 Господарського кодексу України підставою для виникнення та існування обумовлених таким договором кореспондуючих прав і обов'язків сторін.

Беручи до уваги правову природу укладеного договору поставки природного газу № 06/09-49 від 30.01.2009, кореспондуючі права та обов'язки його сторін, оцінка правомірності заявлених вимог за загальним правилом має здійснюватися судом за нормами Цивільного та Господарського Кодексів України, з урахуванням приписів законодавства, які регламентують правовідносини з поставки природного газу.

Факт порушення у розумінні ст .610 Цивільного кодексу України відповідачем умов виконання грошового зобов’язання, визначених п. 6.1. договору поставки природного газу, сума якого (з урахування здійснених у подальшому платежів визначена п.25 цієї постанови) є базою для нарахування стягуваних в межах цієї справи сум 3% річних та інфляційної індексації, встановлений чинним судовим рішенням господарського суду Сумської області від 24.06.2010 у справі № 18/50-10, є преюдиціальним для розглядуваної справи у розумінні ч.5 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, проте є безумовним саме на дату набуття чинності такого рішення, адже об’єктивно не може враховувати обставини, які виникли хронологічно пізніше.

В свою чергу, правомірність заявлених вимог на підставі ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України залежить від наявності факту прострочення виконання грошового зобов’язання відповідачем протягом саме заявленого періоду нарахування у розумінні ст. 610 та ч.1 ст. 612 цього Кодексу.

Виходячи з характеру та змісту заперечень відповідача проти заявлених вимог, правильність вирішення питання про наявність прострочення за розглядуваний період нарахування перебуває в залежності від можливості/обґрунтованості кваліфікації затвердженої судом мирової угоди як підстави, яка змінює встановлені договором поставки природного газу № 06/09-49 від 30.01.2009 строки виконання грошового зобов’язання, оскільки спору довкола здійснення згадуваних в п.25 цієї постанови платежів поза межами строків, визначених п. 6.1. договору поставки між сторонами в межах цієї справи не має.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що мирова угода не може вважатися правочином у цивільно-правовому розумінні, а є процесуальним актом, в якому встановлюється інший спосіб та порядок виконання судового рішення.

Апеляційний суд погоджується з висновком місцевого суду, що вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природу та підстави виникнення боргу, що в повній мірі відповідає правовій позиції Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеній у постанові від 24.04.2018 у справі №904/8731/17.

Проте, кваліфікацію місцевим судом наявної мирової угоди сторін лише як домовленості щодо розстрочення виконання рішення суду, що не має характеру правочину та мета якої полягає тільки в припинення спору на узгоджених сторонами підставах, колегія апеляційного суду вважає помилковим виходячи з наступного.

У даному випадку, спір між сторонами вирішений у зв’язку з постановленим та діючим рішенням господарського суду Сумської області від 24.06.2010 у справі № 18/50-10, тоді як мирова угода затверджена ухвалою суду в порядку ст. 121 Господарського кодексу України (в редакції, на дату її затвердження) після прийняття такого рішення. Таким чином, означена мирова угода не припиняє спору на узгоджених сторонами умовах, що мало б місце, якщо вона (мирова угода) була б укладена та затверджена в порядку ст. 78 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, на дату її затвердження) до прийняття рішення судом.

Місцевим судом залишено поза увагою, що правовою підставою укладення мирової угоди сторонами вказано п.2.6. ст. 2 Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» (п.24.2. цієї постанови), який, згідно позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 02.07.2013 у справі №3-13гс13 та від 20.05.2014 у справі №3-17гс14, передбачає обов'язковість укладення договору на реструктуризацію заборгованості за спожитий газ, та метою якого (Закону) є вирішення проблеми сплати боргів, забезпечення умов для підвищення рівня поточних розрахунків за спожитий природний газ та електричну енергію, а також створення умов для поліпшення фінансово-економічного стану підприємств, що виробляють, транспортують і постачають теплову та електричну енергію, а також суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність, пов'язану з постачанням природного газу та електричної енергії за регульованими тарифами, запобіганню їх банкрутству тощо.

Пункт 2.6. ст. 2 Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію», який розповсюджувався на сторін цієї справи на момент укладання мирової угоди в силу ст. 1 вказаного Закону та зважаючи на період формування несплаченої заборгованості (п.22 цієї постанови), не містить будь-яких обмежень можливості укладення договору на реструктуризацію через наявність винесеного судового рішення про стягнення грошових коштів. Більш того, тлумачення цього Закону у спосіб, що вказував би на запровадження таких обмежень для боржника було б несумісним з метою цього Закону та вимогами щодо недискримінації за будь-якою з ознак, встановлених ст. 14 ратифікованої Україною Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950, прийнятність до застосування якої зумовлена тим, що вказаний Закон безпосередньо стосується аспектів конвенційного права «мирного володіння» своїм майном (ст.1 Першого протоколу Конвенції).

Водночас, наявність рішення суду, яке набрало законної сили, обов’язків статус та механізм примусового виконання якого встановлений ст. 129-1 Конституції України та ст.ст. 326, 327 Господарського процесуального кодексу України (поточної редакції, але аналогічні приписи містила редакція Господарського процесуального кодексу України і на момент укладання сторонами затвердженої 20.06.2012 мирової угоди), відповідно, створює колізію в правовому регулюванні питання відносно порядку погашення реструктуризованої заборгованості, що ставить під загрозу досягнення передбачених Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» цілей такої реструктуризації. За висновком судової колегії, належним способом вирішення означеної колізії є забезпечення відповідності виконання рішення умовам, відображеним в угоді про реструктуризацію, що об’єктивно зумовлює необхідність залучення суду до розв’язання означеного питання.

Мирова угода в повній мірі відповідає вказаним вимогам договору про реструктуризацію, оскільки в частині узгодження уповноваженими представниками сторін (п.3 означеної угоди) забезпечує належне волевиявлення, спрямоване на реструктуризацію заборгованості згідно з Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію», а з урахуванням її затвердження судом в порядку ст. 121 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, на дату затвердження), забезпечує виконання судового рішення в межах такої реструктуризації. Колегія апеляційного суду дійшла висновку, що в контексті вимог ч.2 ст. 19 Конституції України не вбачається іншого варіанту забезпечення боржнику можливості фактичної реалізації передбачених п.2.6. ст. 2 Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» прав на реструктуризацію заборгованості за умов вже наявного чинного судового рішення, порядок і строки примусового виконання якого регламентуються Законом України «Про виконавче провадження», яким не передбачено можливості позасудового корегування строків примусового виконання грошового зобов’язання, відносно якого було ухвалено судове рішення.

Посилання позивача на недотримання відповідачем процедури списання заборгованості з 3% річних та інфляційних втрат, що передбачена Законом України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» та Порядком списання заборгованості за природний газ та електричну енергію, який затверджений постановою Кабінету міністрів України від 08.08.2011 № 894, якими передбачено зокрема утворення комісії з питань списання заборгованості та затвердження протоколу, повідомлення кредиторів не пізніше 31.12.2011 про суми списаної заборгованості, колегія суддів вважає в даному випадку недоречним, оскільки на момент набрання чинності Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» господарським судом Сумської області від 24.06.2010 у справі № 18/50-10 вже було вирішено питання щодо стягнення заборгованості та штрафних санкцій за договором поставки природного газу № 06/09-49 від 30.01.2009 в розмірі 7 821 199,45 грн. боргу, 1 411 590,61 грн. пені, 595 960,87 грн. - 3% річних, 2 907 586,47 грн. інфляційних збитків, 20 365,18 грн. державного мита, 188,47 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу і на момент набрання чинності зазначеним Законом несплаченою за договором залишилась сума основного боргу в розмірі 2 053 086,98 грн. Ця сума була реструктуризована єдиним можливим шляхом на стадії виконання рішення – шляхом укладання мирової угоди із зазначенням посилання на виконання сторонами п. 2.6 Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію», та затвердженням її у судовому порядку.

Зважаючи на викладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що затверджена ухвалою господарського суду Сумської області від 20.06.2012 мирова угода в повній мірі відповідає визначенню правочину в розумінні ст. 202 Цивільного кодексу України (волевиявлення сторін, спрямоване на зміну наявних цивільних прав та обов’язків щодо грошових зобов’язань з оплати спожитого природного газу), що узгоджується з позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладеній у постанові від 17.04.2018 у справі № 917/672/17.

Правова позиція Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, на яку посилається позивач за змістом відзиву на апеляційну скаргу (постанови у справах № 904/8731/17 від 24.04.2018; № 921/412/17 від 15.05.2018; № 913/869/14 від 20.06.2018), не підлягає застосуванню даному випадку, оскільки:

- Верховний суд не розглядував справу в контексті положень спеціальних приписів п.2.6. ст.2 Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію», тоді як в даній справі мирова угода містить безпосередньо вказівку на її укладання саме на підставі цієї спеціальної норми;

-заперечення наявності у мировій угоді статусу договору в цивільному/господарсько-правовому розумінні здійснено в контексті висновку про невідповідність її ознакам новації у розумінні ст. 604 Цивільного кодексу України, з чим колегія апеляційного суду повністю погоджується, оскільки укладання та затвердження мирової угоди дійсно не змінили правову природу грошового зобовязання.

Посилання позивача на постанови Вищого господарського суду України у справах № 920/6404/13 від 11.11.2015; № 910/6860/13 від 10.11.2015; № 910/6252/13 від 03.02.2016, колегія суддів відхиляє, оскільки правовідносини в зазначених справах та справі № 920/115/18 не є ідентичними та вказані справи, на які посилається позивач, не мають преюдиціального значення для вирішення даного господарського спору.

Відтак, судова колегія зауважує, що в даному випадку мирова угода не є новацією, проте з урахуванням реструктуризації заборгованості в порядку п.2.6. ст. 2 Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» мала своїм наслідком у відповідності до ч.1 ст. 651 та ст. 654 Цивільного кодексу України зміну строку.

При цьому, колегія суддів враховує позицію представника позивача про те, що договір про реструктуризацію заборгованості в порядку п.2.6. ст. 2 Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію», як такий дійсно змінює строки виконання грошових зобов’язань, однак заперечення позивача проти можливості вважати таким договором укладену між сторонами і затверджену судом мирову угоду від 22.06.2012 апеляційним судом відхиляються з підстав, наведених вище.

Отже, позивачем не доведене, а матеріалами справи не підтверджено порушення відповідачем змінених умов виконання грошового зобов’язання, встановлених узгодженим сторонами і затвердженим судом графіком виконання зобов’язання, що зумовлює висновок про відсутність прострочення грошового зобов’язання у розумінні ст. 610 та ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України.

Оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності підстав для стягнення з відповідача заявлених 3% річних та інфляційної індексації на підставі ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України, апеляційний суд зазначає про відмову у задоволенні позовних вимоги Дочірньої компанії «Газ Україна» «Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» та стягнення з відповідача 721 586,64 грн. інфляційних втрат за період з лютого 2015 року по грудень 2017 року та 126 923,27 грн. – суму 3% річних за період з 15.02.2015 по 19.01.2018, які нараховані за невиконання зобов’язань що виникли на підставі договору № 06/09-49 від 30.01.2009.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та скасування рішення господарського суду Сумської області від 12.06.2018 у справі № 920/115/18 через допущене незастосування місцевим судом до спірних правовідносин визначених вище норм матеріального права та прийняття нового - про відмову у задоволенні позовних вимог.

За змістом ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору як за подання позовної заяви так і за подання апеляційної скарги покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 273, 275-277, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Дочірньої компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України”, м. Київ залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Сумигаз”, м. Суми задовольнити.

Рішення господарського суду Сумської області від 12.06.2018 у справі № 920/115/18 скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.

Стягнути з Дочірньої компанії “Газ України” Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 1; код ЄДРПОУ 31301827) на користь Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Сумигаз” (40021, м. Суми, вул. Лебединська, 13; код ЄДРПОУ 03352432) витрати по сплаті судового збору за розгляд апеляційної скарги в розмірі 17 102,93 грн.

Доручити господарському суду Сумської області видати відповідний наказ.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів в порядку ст.ст. 286-291 ГПК України.

Повний текст постанови складено 17.09.2018.

Головуючий суддя Білецька А.М.

Суддя Гребенюк Н. В.

Суддя Медуниця О.Є.