
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м. Київ
13 вересня 2018 року № 826/4574/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Катющенка В.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовомОСОБА_1до про Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо невиплати пенсії за віком за місцем проживання ОСОБА_1;
- зобов'язати Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві відновити виплату пенсію за віком за місцем проживання ОСОБА_1.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що до липня 2016 року отримував пенсію як внутрішньо переміщена особа. З липня 2016 року позивач змінив місце проживання на місто Київ та у грудні 2016 року подав заяву про відмову від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Одночасно позивач звернувся до відповідача з заявою, у якій просив поставити його на облік за новим місцем проживання та подальшої виплати пенсії. Разом з тим, відповідач відмовив у задоволенні заяви позивача з мотивів необхідності подання нової довідки про взяття його на облік як внутрішньо переміщеної особи. На переконання позивача, відмова відповідача суперечить положенням Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Ухвалою суду від 26.03.2018 відкрито провадження в адміністративній справі № 826/4574/18 та встановлено відповідачу строк для подачі відзиву.
10.04.2018 представником відповідача ОСОБА_3 подано суду відзив на позовну заяву, у якому остання просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Зазначила, що постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 врегульовано питання призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Пояснила, що для взяття на облік та виплати позивачу пенсії, останньому необхідно надати довідку або письмову відмову з відповідного структурного підрозділу з питань соціального захисту населення у взятті на облік внутрішньо переміщеної особи в порядку, встановленому Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 509.
Ухвалою суду від 13.09.2018 допущено заміну первинного відповідача у справі - Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04070, м. Київ, вул. Борисоглібська, 14, ідентифікаційний код 40376133) його правонаступником - Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ід. код 42098368).
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного висновку.
З 2012 року позивач отримує пенсію за віком, призначену відповідно до Закону України від 09.07.2003 N 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон N 1058-IV).
До липня 2016 року позивач отримував пенсію як внутрішньо переміщена особа.
У липні 2016 року позивач зареєстрував своє місце проживання у АДРЕСА_1.
У свою чергу, зміна місця проживання стала підставою для відмови позивачем від довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
27.11.2017 позивач звернувся до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві з заявою, у якій просив останнього відновити виплату його пенсії за місцем проживання.
Листом від 08.12.2017 № 2356/Ю-529/1 Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило ОСОБА_1, що для поновлення виплати останньому необхідно надати нову довідку або письмову відмову від структурного підрозділу соціального захисту населення про взяття його на облік як внутрішньо переміщену особу.
Не погодившись з діями відповідача, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Статтею 46 Конституції України гарантовано, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Нормативним актом, що регулює питання пенсійного забезпечення громадян України є Закон України від 09.07.2003 N 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон N 1058-IV).
Згідно з частиною третьою статті 4 Закону N 1058-IV виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону N 1058-IV виключно цим Законом визначаються: принципи та структура системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; коло осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком; мінімальний розмір пенсії за віком; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.
Частиною першою статті 47 Закону N 1058-IV передбачено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до частини першої статті 49 Закону N 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
У свою чергу, частиною другою сказаної статті Закону N 1058-IV передбачено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Суд звертає увагу, що наведеною нормою не передбачено такої підстави для припинення виплати пенсії, як зміна місця реєстрації пенсіонера та відмова від статусу тимчасово переміщеної особи.
При цьому, суд не приймає до уваги доводи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, позаяк з моменту реєстрації позивачем постійного місця проживання у м. Києві і відмови від статусу внутрішньо переміщеної особи характер правовідносин між учасниками справи змінився, а відтак і їх законодавче регулювання також. З вказаного часу до спірних правовідносин не підлягало застосуванню законодавство, яким врегульовано питання виплати (відновлення) пенсії внутрішньо переміщеним особам за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, зокрема Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що у відповідача були відсутні передбачені законодавством підстави для припинення виплати позивачу пенсії.
Статтею 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У рішенні від 07.10.2009 у справі № 1-32/2009 за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" Конституційний Суд України зазначив, що в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Зазначені конституційні положення розвинуті в розділі II Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Тим самим право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з
трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Зі змісту наведеного вбачається, що зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме - отримання пенсії.
Статтею 2 Закону України від 11.12.2003 N 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Таким чином, суд вважає, що після зміни місця свого фактичного проживання на адресу: АДРЕСА_1, статус позивача як переміщеної особи припинився і він набув право на отримання пенсії за таким місцем проживання відповідно до статей 46, 47 Закону N 1058-IV, яке йому гарантовано Конституцією та законодавством України.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи наведене у сукупності, суд дійшов висновку, що припиненням виплати пенсії позивачу Центральне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві допустило протиправну бездіяльність, і належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві поновити виплату позивачеві пенсії за віком.
Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи наведене та встановлені обставини, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.
Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, витрати позивача, пов'язані зі сплатою судового збору, підлягають відшкодуванню останньому за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Разом з тим, суд не вбачає підстав для відшкодування позивачеві витрат на професійну правничу допомогу з огляду на наступне.
Так, частиною другою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Відповідно до частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
З матеріалів справи вбачається, що умовами договору про надання правової допомоги від 28.11.2017, укладеним між ОСОБА_1 та адвокатом ОСОБА_6, передбачено, що гонорар адвоката погоджується за взаємною згодою сторін та оформляється протоколом до цього договору.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів щодо обсягу наданих адвокатом ОСОБА_6 послуг, виконаних робіт, які оплачені позивачем.
Одночасно частиною четвертою указаної статті Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Так, з квитанції до прибуткового касового ордера від 28.11.2017 № 28/0 11 вбачається, що позивачем оплачено послуги ОСОБА_6, вартість яких становить 5000,00 грн.
Разом з тим, позовна заява не містить детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, що позбавляє суд можливості визначити розмір витрат, понесених позивачем на правничу допомогу.
З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для задоволення заяви представника позивача в частині стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Керуючись статтями 9, 14, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
В И Р І Ш ИВ:
Адміністративний позов ОСОБА_1 (01042, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04070, м. Київ, вул. Борисоглібська, 14, ідентифікаційний код 40376133) щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 (01042, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1).
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ід. код 42098368) поновити виплату пенсії ОСОБА_1 (01042, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) за місцем проживання останнього.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ід. код 42098368) на користь ОСОБА_1 (01042, АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) 704,80 грн сплаченого судового збору.
У стягненні витрат на професійну правничу допомогу відмовити.
Рішення набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції Закону № 2147-VIII) до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя В.П. Катющенко
Судове рішення № 76471654, Окружний адміністративний суд міста Києва було прийнято 13.09.2018. Форма судочинства - Адміністративне, форма рішення - Рішення. На цій сторінці ви зможете знайти корисні дані про це судове рішення. Ми надаємо зручний та швидкий доступ до поточних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі недавніх судових прецедентів. Наша база даних охоплює повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам швидко знаходити корисні дані.
Це рішення відноситься до справи № 826/4574/18. Компанії, які зазначені в тексті цього судового документа: