Постанова № 76419603, 12.09.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/21709/17

Провадження № 22-ц/772/1652/2018

Категорія: 44

Головуючий у суді 1-ї інстанції Ан О. В.

Доповідач:Медвецький С. К.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2018 рокуСправа № 127/21709/17м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі:

головуючого - Медвецького С.К. (суддя-доповідач),

суддів: Рибчинського В.П., Оніщука В.В.,

з участю секретаря судового засідання - Богацької О.М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Публічне акціонерне товариство «Приватбанк»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_3,

відповідач (третя особа за зустрічним позовом) - ОСОБА_4,

відповідач (третя особа за зустрічним позовом) - ОСОБА_5,

відповідач (третя особа за зустрічним позовом) - ОСОБА_6,

відповідач за зустрічним позовом - приватний ОСОБА_7,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Вінницької міської ради,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 08 червня 2018 року, ухвалене у складі судді Ан О. В. у приміщенні суду, повний текст якого складено 12 червня 2018 року,

встановив:

У жовтні 2017 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» (надалі ПАТ КБ « Приватбанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_8 про виселення.

Позов мотивовано тим, що 22 вересня 2016 року банк у порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки отримав у власність квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки, укладеного між сторонами на забезпечення виконання кредитного договору № VIH0GL02021089 від 14 листопада 2006 року.

Після отримання права власності на предмет іпотеки ПАТ КБ «Приватбанк» намагалося отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація у ньому (з урахуванням уточнених позовних вимог) ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення зі зняттям з реєстраційного обліку в органі МВС України.

18 грудня 2017 року ОСОБА_8 звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «Приватбанк», приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_7, в якій, уточнивши позовні вимоги, просила визнати недійсним правочин з набуття ПАТ КБ «Приватбанк» права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, визнати недійсним та скасувати рішення приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_7 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 31574493 від 26 вересня 2016 року, визнати за ОСОБА_8 право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що указаний правочин, є незаконним, а рішення нотаріуса про державну реєстрацію такого права протиправним, оскільки перехід права власності на квартиру відбувся з порушенням положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» за відсутності підстав для оформлення права власності. На момент відчуження банком квартири, в ній зареєстровані та проживають неповнолітні діти, однак попередньо дозволу на вчинення такого правочину орган опіки та піклування не надавав. Вказує також, що квартира, в якій проживає її сім?я придбана не за рахунок кредитних коштів, наданих відповідачем, у зв?язку з чим просила її позов задовольнити.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 08 червня 2018 року у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа без самостійних вимог, щодо предмету спору Служба у справах дітей Вінницької міської ради про виселення відмовлено.

Позов ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_7, треті особи без самостійних вимог, щодо предмету спору ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Служба у справах дітей Вінницької міської ради про визнання правочину недійсним, визнання протиправним та скасування рішення, визнання права власності задоволено.

Визнано недійсним правочин з набуття Публічним акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк» права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Визнано недійсним та скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_7 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 31574493 від 26 вересня 2016 року.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Стягнуто в рівних частинах з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», державного реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_7 на користь ОСОБА_8 2 394,00 грн в рахунок відшкодування судових витрат.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог банку, суд першої інстанції виходив з того, що заставне майно було придбане не за рахунок кредитних коштів, наданих позивачем, а також із відсутності дозволу органу опіки та піклування на виселення малолітніх дітей.

Вирішуючи справу в частині зустрічних позовних вимог, місцевий суд виходив з наявності правових підстав для його задоволення, оскільки обставини порушення прав іпотекодавця при реєстрації права власності на квартиру за банком знайшли своє підтвердження при розгляді справи, така реєстрація відбулася з порушення встановленого законом порядку, за відсутності підстав для оформлення права власності, а предметом іпотеки є квартира, право користування якою мають неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування.

В апеляційній скарзі представник ПАТ КБ «Приватбанк», правонаступником якого Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» - адвокат Далія С.О., посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов банку задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги заявник посилається на непорушність права власності банку на спірне нерухоме майно, дотримання вимог чинного законодавства при реєстрації права власності на нерухомість, відсутність у банку обов?язку надання відповідачам іншого житла при їх виселенні та не з?ясування судом до чиєї компетенції належить обов?язок надання такого житла, неправильне застосування судом норми частини 2 статті 109 Житлового кодексу Української РСР. Також зазначив, що місцевий суд дійшов помилкового висновку про придбання квартири ОСОБА_8 не за рахунок кредитних коштів, наданих банком.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат ОСОБА_10, який представляє інтереси ОСОБА_8, указував на те, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його зміни відсутні, оскільки суд правильно визначив характер спірних правовідносин та застосував норми матеріального права, які підлягають застосуванню.

При цьому зазначив, що реєстрація права власності на квартиру за банком була проведена у порушення вимог чинного законодавства.

У судовому засіданні представник АТ КБ «Приватбанк» Ткач Ю.А. підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Від представника ОСОБА_8 - адвоката ОСОБА_10 після розгляду справи через електронні засоби зв?язку надійшла заява про відкладення розгляду справи у зв?язку з перебуванням його у відпустці.

Інші учасники справи у судове засідання не з?явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомленими належним чином, що не перешкоджає розгляду справи.

Пунктом 8 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України визначено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Відповідно до пункту 9 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Отже, апеляційний суд керується нормами ЦПК України у наведеній вище редакції.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Апеляційний суд у складі судової колегії, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню з таких міркувань.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає.

Судом встановлено, що 14 листопада 2006 року між Вінницькою філією Приватбанку та ОСОБА_8 укладено кредитний договір № VIH0GL02021089, за умовами якого останній надано кредит у розмірі 55 012 доларів США, з яких 50 000 доларів для купівлі нерухомості та 5 012 доларів США для сплати страхових платежів з кінцевим терміном повернення 12 листопада 2026 року (Т.1 а.с. 58-61).

З метою забезпечення виконання зобов?язань за указаним кредитним договором 20 листопада 2006 року між Вінницькою філією Приватбанку та ОСОБА_8 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Терещенко О.О., зареєстрований в реєстрі за № 6312.

Згідно з п. 7 цього договору предметом іпотеки є нерухоме майно, а саме - квартира АДРЕСА_1, загальною площею 63,80 м2, житловою площею 38,20 м2, яка належить на праві власності ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 20 листопада 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В.В. за реєстром № 6309.

Відповідно до п. 16.7.1 договору іпотеки з метою задоволення своїх вимог іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання будь-якого із зобов'язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.

Указаний договір містить застереження, відповідно до якого звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено в позасудовому порядку, зокрема шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов?язаний письмово повідомити іпотекодавця (п. 27 договору).

Згідно з повідомленням від 25 липня 2016 року за вих. № 952 ПАТ КБ «Приватбанк» звернулось до ОСОБА_8 та повідомило останню, що відповідно до п. 27 договору іпотеки від 14 листопада 2006 року банк має намір укласти від свого імені договір купівлі-продажу на квартиру АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки. ОСОБА_8 запропоновано письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки (на 195 а.с. том 1).

Відповідно до повідомлення від 25 липня 2016 року за вих. № 952/1 ПАТ КБ «Приватбанк» звернулось з вимогою до ОСОБА_8 у термін до 25 серпня 2016 року здійснити погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 652 630 грн та повідомлено, що у разі невиконання вказаної вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» змушений буде звернути стягнення на предмет іпотеки. Також ПАТ КБ «Приватбанк» повідомило, що після спливу тридцятиденного строку з дня отримання даного повідомлення банком буде зареєстроване право власності на нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки (на 196 а.с. том 1).

У зв?язку з невиконанням ОСОБА_8 належним чином зобов?язань, ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до приватного нотаріуса із заявою про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру.

За наслідками розгляду вказаної заяви та доданих до неї документів приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_7 прийнято рішення № 31574493 від 26 вересня 2016 року про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого внесено запис № 16587432 про реєстрацію права власності від 22 вересня 2016 року на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 за ПАТ КБ «Приватбанк».

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію права власності за ПАТ КБ «Приватбанк» щодо вказаного об?єкта нерухомого майна внесено на підставі договору іпотеки від 20 листопада 2006 року, що посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Терещенко В.В. та зареєстрований у державному реєстрі під номером 6312 (том 1 а.с. 5-6).

11 квітня 2017 року ПАТ КБ «Приватбанк» направило на адресу ОСОБА_8 вимогу, якій запропоновано останній укласти договір оренди квартири, розташованої в м. Вінниця, по вул. Олега Антонова, 58/13 або звільнити дану квартиру, передавши ПАТ КБ «Приватбанк» ключі, коди доступу та інші механізми доступу до даного приміщення (а.с. 7 том 1).

Згідно особового рахунку на квартиру АДРЕСА_1, у ній проживають ОСОБА_8, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 (том 1 а.с. 76).

Відповідно до довідок про реєстрацію місця проживання, наданих Департаментом адміністративних послуг Вінницької міської ради, за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровані: ОСОБА_5 з 09 вересня 2016 року по теперішній час, ОСОБА_8 з 30 січня 2007 року по теперішній час, ОСОБА_6 з 17 липня 2017 року по теперішній час, ОСОБА_15 з 08 квітня 2008 року по теперішній час (том 1 а.с. 90-93).

Згідно з висновком виконавчого комітету Вінницької міської ради № 01-00-011-9605 від 01 березня 2018 року виконавчий комітет Вінницької міської ради вважає недоцільним виселення дітей ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3 з квартири АДРЕСА_1.

За правилами ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 2 статті 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені ст. 215 ЦК України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п?ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочин ЦК України імперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом. При цьому оспорюваний правочин є вчиненим, породжує юридично значущі наслідки, обумовлені ним, й у силу презумпції правомірності правочину за статтею 204 ЦК України вважається правомірним, якщо не буде визнаний судом недійсним.

Таким чином при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судових захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

В обґрунтування позовних вимог до банку ОСОБА_8 посилалася на те, що відчуження банком належної їй квартири відбулося з порушення порядку, встановленого законом, на момент відчуження банком квартири, в ній зареєстровані та проживають неповнолітні діти, однак попередньо дозволу на вчинення такого правочину орган опіки та піклування не надавав.

За правилами ст. 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

У разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Положення ч. 1 ст. 12 цього Закону не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.

Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому ст. 37 Закону «Про іпотеку»;

право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст. 38 цього Закону.

Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.

Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяви у сфері державної реєстрації прав.

Відповідно до п. 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого поставною Кабінету міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Згідно зі ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом.

З матеріалів справи слідує, що ПАТ КБ «Приватбанк» 25 липня 2016 року зверталося з письмовою вимогою за вих. № 952/1 до ОСОБА_8 у термін до 25 серпня 2016 року здійснити погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 652 630 грн та повідомило, що у разі невиконання вказаної вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» змушений буде звернути стягнення на предмет іпотеки. Також ПАТ КБ «Приватбанк» повідомило, що після спливу тридцятиденного строку з дня отримання даного повідомлення банком буде зареєстроване право власності на нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1, що є предметом іпотеки (на 196 а.с. том 1).

Отже, колегія суддів вважає, що права ОСОБА_8 порушені не були, у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку», відповідно до Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого поставною Кабінету міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 остання була повідомленою про наявність заборгованості, надано строк для її сплати, позичальника повідомлено про перехід права на предмет іпотеки до банку, а тому позовні вимоги ОСОБА_8 про визнання недійсним правочину задоволенню не підлягають.

Зважаючи на те, що підстави для визнання недійсним правочину з набуття банком права власності на квартиру відсутні, а вимога про скасування рішення нотаріуса про державну реєстрацію права власності є похідною, то у задоволенні цієї вимоги також слід відмовити.

Надаючи оцінку посиланням ОСОБА_8 на необхідність попереднього отримання дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочину щодо переходу права власності на квартиру, колегія суддів виходить з такого.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Згідно частин четвертої та п'ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оскаржуваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої/неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини щодо житлового приміщення.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що: 1) дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків; 2) сама по собі відсутність попереднього дозволу органу опіки та піклування не є беззаперечною підставою для визнання правочину недійсним.

З огляду на наведене, висновки суду першої інстанції про набуття банком права власності на квартиру в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося у порушення вимог законодавства без отримання дозволу органу опіки і піклування ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права, оскільки виключно на батьків, як їх законних представників, покладено обов'язок діяти в інтересах дитини та вживати необхідних заходів з метою максимального забезпечення прав та інтересів дитини. Такі обов'язки не можуть перекладатися на інших осіб.

Як було встановлено судом, реєстрація малолітніх дітей у спірній квартирі відбулася вже після передачі квартири в іпотеки банку.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина 3 статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.

Згідно із положенням частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до вимог частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

За змістом статті 40 Закону України «Про іпотеку», статті 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, а за інших обставин є підстава для відмові у задоволенні позову про виселення.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року № 61-688св17, 14 березня 2018 року № 61-2816св18, 30 травня 2018 року № 61-401св17, в яких були встановлені подібні правовідносини та аналогічні фактичні обставини.

Зі змісту кредитного договору № VIH0GL02021089 слідує, що кредитні кошти були надані позичальнику на наступні цілі: купівля нерухомості у сумі 50 000 дол. США, а також у розмірі 5 012 дол. США на сплату страхових платежів (п. 1.1 договору).

Відповідно до 2.2.4 кредитного договору позичальник зобов?язується використати кредит на цілі, зазначені в п. 1.1 даного договору.

Отже, вищенаведені положення кредитного договору та те, що спірна квартира була придбана через п?ять днів після отримання кредиту, свідчать про придбання ОСОБА_8 квартири за рахунок отриманих кредитних коштів.

Доказів того, що за кредитні кошти ОСОБА_8 придбала інше нерухоме майно, а не майно, яке передано в іпотеку, суду надано не було.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскільки перехід права власності на квартиру, що є предметом іпотеки, до банку відбувся з дотриманням вимог законодавства, тому позов ОСОБА_8 до банку не підлягає задоволенню.

Щодо вимог ПАТ «КБ «Приватбанк» про виселення відповідачів, то указаний позов підлягає задоволенню з огляду на наявність порушення відповідачами прав банку, як власника житла. Разом з тим, вимога про зняття відповідачів з реєстраційного обліку є похідною, а вчинення дій щодо зняття з реєстраційного обліку належить до компетенції інших органів, тому в цій частині у задоволенні позову банку слід відмовити.

Також безпідставними є доводи ОСОБА_8 про необхідність застосування до спірних правовідносин Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» з огляду на таке.

Так, 07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

У справі, що переглядається, звернення стягнення на квартиру ОСОБА_8 як предмет іпотеки шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем здійснено не у примусовому порядку, оскільки ОСОБА_8 надала іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя в позасудовому порядку.

Отже, в цій частині доводи ОСОБА_8 не приймаються до уваги, оскільки цей закон тимчасово забороняє примусове стягнення на майно, тобто його відчуження без згоди власника, тоді як в даному випадку не здійснювалося примусове звернення стягнення на предмет іпотеки, а перехід права власності на квартиру до банку відбувся за згодою іпотекодавця у позасудовому порядку.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Оскільки при вирішенні справи суд допустився порушень матеріального та процесуального права, тому рішення суду підлягає скасуванню.

Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, стягненню з ОСОБА_8 на користь АТ КБ «Приватбанк» підлягає судовий збір в сумі 7 591 грн (1 600 грн за подання позовної заяви + 5 991 грн за подання апеляційної скарги).

Керуючись ст. ст. 3, 10, 12, 13, 89, 351, 367, 368, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, Апеляційний суд Вінницької області у складі колегії суддів

постановив:

Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити.

Позов Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служби у справах дітей Вінницької міської ради, про виселення - задовольнити частково.

Виселити ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

В іншій частині позову відмовити.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу - ОСОБА_7, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, Служби у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання правочину недійсним, визнання протиправним та скасування рішення, визнання права власності - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» судовий збір в сумі 7 591 гривень.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду.

Головуючий Підпис С.К. Медвецький

Судді: Підпис В.П. Рибчинський

Підпис В.В. Оніщук

Згідно з оригіналом

Головуючий С.К. Медвецький