Рішення № 76406476, 07.09.2018, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/20672/16

провадження № 2/753/1452/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" вересня 2018 р. Дарницький районний суд м. Києва в складі:

головуючого-судді ЛЕОНТЮК Л.К.

за участю секретаря КОСТЮЧЕНКО К.О.

без участі сторін

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства " Райффайзен Банк Аваль ", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевчук Зоя Миколаївна про визнання договору іпотеки недійсним та відшкодування завданої моральної шкоди

встановив:

У листопаді 2016 року позивач ОСОБА_2 звернувся до Дарницького районного суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства " Райффайзен Банк Аваль ", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевчук Зоя Миколаївна про визнання договору іпотеки недійсним та відшкодування завданої моральної шкоди, та просив суд :

Визнати недійсним Договір іпотеки до кредитного договору № 014 / 1179 / 74 / 1551 від 15 жовтня 2007 року , укладений між ОСОБА_2 та ПАТ « Райффайзен Банк Аваль » і посвідченим нотаріально приватним нотаріусам Шевчук З. М. Київського міського нотаріального округу зареєстрованим в реєстрі за № 1641д і № 1642д від 15 жовтня 2007 року.

Зобов'язати приватного нотаріуса Шевчук Зою Миколаївну Київського міського нотаріального округу виключити з реєстру іпотек та заборон відчуження - записи про іпотеку та заборону відчуження нерухомого майна, яке було передано у іпотеку за Договором іпотеки укладеним між Позивачем ОСОБА_2 та Відповідачем ПАТ « Райффайзен Банк Аваль » « 15 » жовтня 2007 року, а саме нерухоме майно - трьох кімнатну квартиру, загальною площею 115, 60 кв. м, житловою площею 54, 20 кв. м., що розташована за адресою: квартира АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_2 на праві приватної власності.

Стягнути з приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевчук Зої Миколаївни - 7 191 гривня 00 копійок ( сім тисяч сто дев'яносто одну гривня 00 копійок ) на користь ОСОБА_2 за порушення абзаців четвертого та сьомого пункту 23 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що діяла до 2009 року.

Стягнути з Приватного нотаріуса КМНО Шевчук Зої Миколаївни завдану моральну шкоду у сумі 50 000 000 ( п'ятдесят мільйонів ) гривень 00 копійок.

Стягнути з ПАТ « Райффайзен Банк Аваль » З01 000 ( триста одну тисячу ) гривень відповідно до експертної оцінки на момент укладання договору додаткової іпотеки за квартиру поруки ОСОБА_6,.

Стягнути з ПАТ « Райффайзен Банк Аваль » завдану моральну шкоду у сумі 800 000 000 ( вісімсот мільйонів ) гривень 00 копійок.

В судове засідання позивач ОСОБА_2 та його представник, що діє на підставі довіреності від 20 вересня 2017 року ( а. с. 178 ) ОСОБА_7, не з"явилися , про дату час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Суд враховує, що закон створює рівні умови для осіб, що володіють правом звернення до суду, зобов'язавши суд повідомляти цих осіб про час і місце розгляду справи.

Суд прийняв вичерпні заходи для про час та місце розгляду справи, забезпечивши можливість з'явитися до суду і захистити свої права.

За змістом ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права особа сама визначає обсяг своїх прав і обов'язків у цивільному процесі. Тому особа, визначивши свої права, реалізує їх на свій розсуд. Розпорядження своїми правами на розсуд особи є одним з основоположних принципів судочинства.

Враховуючи завдання судочинства, принцип правової визначеності, поширення загального правила, закріпленого в ЦПК України , відкладення судового розгляду у випадку неявки в судове засідання будь - кого з осіб, що беруть участь у справі, за відсутності відомостей про причини неявки в судове засідання не відповідало б конституційним цілям цивільного судочинства, що, у свою чергу, не дозволить розглядати судову процедуру в якості ефективного засобу правового захисту в тому сенсі, який закладений в ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст. ст. 7, 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Відповідач Публічного акціонерного товариства " Райффайзен Банк Аваль " в судове засідання не з"явився, про дату час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

01 лютого 2017 року за вх. № 5224 до загальної канцелярії суду від представника Публічного акціонерного товариства " Райффайзен Банк Аваль ", що діє на підставі довіреності № 25 / 16 від 19 січня 2016 року ОСОБА_8 надійшло письмове клопотання, в якому вона просила проводити розгляд справи за відсутності представника банку, проти задоволення позовних вимог заперечують в повному обсязі, та просять суд відмовити у їх задоволенні.

Згідно положень ч. 3 ст. 211 ЦПК України, учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів.

Участь у судових засіданнях є правом особи, яка бере участь у справі і ця особа зобов"язана добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов"язки, що закріплено в статті 43 ЦПК України.

Відповідач приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шевчук Зоя Миколаївна, в судове засідання не з"явилась, про дату час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином.

22 січня 2018 року за вх. № 3205 до загальної канцелярії суду від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевчук Зоя Миколаївна надійшло письмове клопотання, в якому вона просить проводити розгляд справи за її відсутності на весь час розгляду справи та прийняти рішення, відповідно до чинного законодавства України ( а. с. 132 ).

Відповідно ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню із наступних підстав.

Відповідно до ст. 263 Цивільного процесуального Кодексу України , судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, чи слід задовольнити позов або в позові відмовити ( ст. 264 Цивільного процесуального Кодексу України).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Як слідує з матеріалів цивільної справи та встановлено в ході судового розгляду справи, 15 жовтня 2007 року між Позичальником ОСОБА_2, та Публічним акціонерним товариством « Райффайзен Банк Аваль » укладено Договір іпотеки до кредитного договору № 014 / 1179 / 74 / 1551 від 15 жовтня 2007 року. Зазначений Договір був укладений сторонами із визначенням його змісту на основі стандартної форми, запропонованою Банком. У забезпечення виконання боргових зобов'язань за кредитним Договором. Відповідно до умов вказаного договору іпотеки, ОСОБА_2 передав Банку в іпотеку нерухоме майно - трьох кімнатну квартиру загальною площею 117, 85 кв. м, житловою площею 55, 63 кв. м., яка знаходиться у АДРЕСА_1,

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України « Про судоустрій і статус суддів » - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду - є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно - правовий акт, що містить відповідну норму права.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 червня 2009 року « Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції » - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод ( 1950 року ), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 року № 475 / 97 - ВР , зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї ( 1952 року ) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформульовано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі « Спорронг і Лоннрот проти Швеції » ( 23 вересня 1982 року ), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою ( див., серед інших джерел, рішення у справах « Іммобіліаре Саффі проти Італії » ( Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774 / 93, п. 44, ECHR 1999 - V, та « Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії » , заява № 71243 / 01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року ). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь - яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним ( див. рішення у справі « Іатрідіс проти Греції » ( Iatridis v. Greece ) [ ВП ], заява № 31107 / 96, п. 58, ECHR 1999 - II ). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля ( див. рішення у справі « Антріш проти Франції », від 22 вересня 1994 року, Series А № 296 -А, п. 42, та « Кушоглу проти Болгарії » ( Kushoglu v. Bulgaria ), заява № 48191 / 99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року ).

Суд також нагадує, що будь - яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити « справедливий баланс » між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар ( див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі « Спорронг та Льон рот проти Швеції » ( Sporrong and Lonnroth v. Sweden ), пп. 69 і 73, Series A № 52 ). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти ( див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі « Джеймс та інші проти Сполученого Королівства » ( James and Others v. the United Kingdom ), п. 50, Series A № 98 ).

Приписами статей 525, 526 Цивільного Кодексу України передбачено, що зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов кредитного договору та Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Статтею 599 Цивільного Кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Також, статтею 617 Цивільного Кодексу України передбачено - особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно до вимог ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк ( термін ) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк ( термін ).

Згідно із ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтями 627 - 629, 638, 639 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу - сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови ( пункти ), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір - є обов'язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є : умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір ( оферти ) і прийняття пропозиції ( акцепту ) другою стороною. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми.

Згідно із ст. 202 Цивільного кодексу України - правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво - чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.

Умовами статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має учинятися у формі, встановленій законом та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним ( презумпція правомірності правочину ).

Умовами ст. 205 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин може учинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину.

Частина 1 п. 3 ст. 208 Цивільного кодексу України зазначають - у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Стаття 209 Цивільного кодексу України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 цього Кодексу.

Виходячи з приписів ст. 215 Цивільного кодексу України вбачається, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами ) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним ( оспорюваний правочин ).

Статтями 216 - 217 Цивільного кодексу України встановлено, що недійсним є правочин, якщо недійсність встановлена законом ( нікчемний правочин ). Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно із ч. 1 ст. 218 Цивільного кодексу України, заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорюваних окремих його частин - може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом ( тобто юридично забезпечену ) можливість мати ( утримувати ) в себе певне майно ( фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і подібне).

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено - відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ст. ст. 638, 639 Цивільного кодексу України - договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір може бути укладений у будь - якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Відповідно до умов статті 640 Цивільного кодексу України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії - договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Статті 626 - 629, 632, 641, 651, 655, 657, 658, 662, 664 Цивільного кодексу України передбачають - договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами ( багатосторонні договори ), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Зміст договору становлять умови ( пункти ), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів ( змішаний договір ). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни ( тарифи, ставки тощо ), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Пропозицію укласти договір ( оферту ) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Пунктами 2, 7, 19, 20 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопада 2009 року « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними » передбачено, що згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного Кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу України , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільному Кодексу України , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням інших актів, крім актів цивільного законодавства, нормативно - правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України ( статті 1,8 Конституції України ). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. Відповідно до ст. ст. 229 - 230 Цивільного Кодексу України, правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину ( ст. 229 Цивільного Кодексу ) - мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним - повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі, неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання Закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін - не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману - повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Обман щодо мотивів правочину - не має істотного значення.

Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором, як це вказано у Правовій позиції Верховного Суду України у справі 6 - 16цс15 від 11 березня 2015 року ), а саме - позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі ( частина перша статті 259 Цивільного Кодексу України ). Згідно із частинами першою, другою статті 207 Цивільного Кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною ( сторонами ).

Відповідно до ч. 1 ст. 251 Цивільного Кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати ( стаття 252 Цивільного Кодексу України ). Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору ( частина перша статті 631 ЦК України ). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору ( частина друга вказаної статті ), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті ). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору ( частина четверта статті 631 ЦК України ).

Відтак, закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору.

Поняття « строк виконання зобов'язання » і « термін виконання зобов'язання » охарактеризовані у статті 530 Цивільного Кодексу України. Згідно з приписами її частини першої, якщо у зобов'язанні встановлений строк ( термін ) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк ( термін ).

Відповідно до статті 256 Цивільного Кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки ( стаття 257 Цивільного Кодексу України). Статтею 258 Цивільного Кодексу України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог.

Згідно із частиною першою статті 259 Цивільного Кодексу України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. За статтею 207 Цивільного Кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частини четвертої статті 267 Цивільного Кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Згідно зі статтею 253 Цивільного Кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила ( частина перша статті 261 Цивільного Кодексу України ).

Початок перебігу строку давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання ( ч. 5 ст. 261 Цивільного Кодексу України ).

Як вбачаєтсья з матеріалів цивільної справи 15 жовтня 2007 року сторони досягли згоди та уклали договір іпотеки № 014 / 1179 / 74 / 1551 від 15 жовтня 2007 року ( а. с. 19, 20, 21 )

З заявами до Банку ОСОБА_2 почав звертатися лише з 2009 року ( а. с. 14, 15, 17 )

Згідно правового висновку висловленого в Постанові Верховного Суду України № 6 - 490цс17 від 16 серпня 2017 року - якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 Цивільного Кодексу України та уклали договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав.

Таким чином, правочин - це правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 Цивільного Кодексу України України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону.

На думку суду, договір іпотеки до кредитного договору № 014 / 1179 / 74 / 1551 від 15 жовтня 2007 року - повністю відповідає нормам чинного законодавства і будь - яких підстав, які передбачені ст. 203 Цивільного Кодексу України, для визнання договору недійсним не має, так як міст правочину не суперечить вимогам Цивільного Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особи, які вчиняли правочин начальник Шевченківського відділення № 20 КРД ВАТ " Райфайзен Банк Аваль " Висоцький Віктор Васильович - мали необхідний повний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі, про що свідчать підписи обох сторін правочину, зокрема підпис ОСОБА_2

Отже, суд вважає, що при укладенні оспорюваного договору - не існувало жодних обставин, які б свідчили про наявність чи існування підстав для застосування ст. ст. 203, 215 Цивільного Кодексу України, з огляду на те, що жодних підтверджень недодержання вимог, необхідних для чинності даного правочину позивачем ОСОБА_2 суду не наведено.

Згідно з ч. ч. 1 - 3, 5 ст. 203 Цивільного Кодексу України - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 Цивільного Кодексу України - підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами ) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків, як це було вказано у Правовій позиції Постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6 -2953цс15 ).

Крім цього, пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопада 2009 року " Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними " передбачено, що згідно зі статтею 217 Цивільного Кодексу України правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо, закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі відповідно до статті 217Цивільного Кодексу України , суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

Згідно із ст. 203 Цивільного Кодексу України , для чинності правочину особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної відповідальності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Враховуючи вищевикладені обставини справи, суд дійшов висновку, що позивач ОСОБА_2 в момент підписання вищевказаного кредитного договору - був дієздатною особою і чітко розумів свої дії щодо договору іпотеки до кредитного договору № 014 / 1179 / 74 / 1551 від 15 жовтня 2007 року.

Так, з урахуванням ст. 627 Цивільного Кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тобто, позивач ОСОБА_2 перед укладанням договору був ознайомлений із загальними умовами, погодився з ними, наслідком чого, після попереднього ознайомлення позивача із письмовим проектом договору, що є усталеною практикою банку у випадку укладення подібних договорів, стало його підписання ОСОБА_2

Посилання позивача ОСОБА_2 на те, що банк порушив статтю 18 Закону України " Про захист прав споживачів " , а саме що суб"єкт підприємницької діяльності, що надає послуги, не повинен включати в договори із споживачем умови, які є несправедливими, не найшли свого підтвердження, в ході розгляду справи.

Згідно п. 7 ч. 1 ст. 23 Закону України " Про захист прав споживачів ", у разі порушення законодавства про захист прав споживачів суб'єкти господарювання сфери торговельного та інших видів обслуговування, несуть відповідальність за : відсутність необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію - у розмірі тридцяти відсотків вартості одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої;., послуги, але не менше п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Отже, з урахуванням викладеного, суд вважає, що застосування Закону України " Про захист прав споживачів " до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору, тощо, які передують укладанню договору. Однак, вже після укладання договору - між сторонами виникають кредитні правовідносини, а тому до спорів щодо виконання цього договору цей Закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування, про що було однозначно вказано в Постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року, в якій Верховний Суд України висловив свою Правову позицію по справі № 6 - 1341цс15, в якій зазначив, що Закон України " Про захист прав споживачів " - застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивачка на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови, відповідач в свою чергу, надав позивачці документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки.

Верховний Суд України в Постанові від 20 квітня 2011 року по справі № 6 - 61027св1, зробив Правовий висновок - згідно із ч. 1 ст. 230 Цивільного Кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення ( ч. 1 ст. 229 цього Кодексу ), такий правочин визнається судоми недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу ( ст. 256 Цивільного Кодексу України ).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 Цивільного Кодексу України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини ( факти порушення її прав ), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини ( зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6 - 152цс14 ).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до загальноприйнятої судової практики, початок перебігу позовної давності починається не тільки з часу безпосередньої обізнаності особи про певні обставини ( факти порушення її прав ), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.

Верховний суд України в рішенні від 03 лютого 2016 року по справі № 6 - 75цс15 зазначив, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів ( статті 15, 16, 20 Цивільного Кодексу України ), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Одночасно з цим, обов'язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається виключно на позивача.

Таким чином, саме позивач ОСОБА_2 , при зверненні із позовною заявою до суду, повинен обґрунтувати та надати відповідні докази, які чітко будуть вказувати на час, з якого останньому стало відомо про порушення його права ( Постанова Верховного суду України від 29 жовтня 2014 року у справі № 6 - 152цс14 та від 03 лютого 2016 року справа № 6 - 75цс15 ).

Однак, як встановив суд будь - яких належних і допустимих доказів згідно ст. ст. 76 - 83, 89 ЦПК України жодних погроз з боку банку на адресу позичальника ОСОБА_2 - ні ним, ні його представником суду не надано, а тому вказані твердження є голослівними і безпідставними.

Відповідно до Постанови пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року " Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними ", перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до частини першої статті 261 Цивільного Кодексу України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

На думку суду, жодних підстав недійсності оскаржуваних ( оспорюваних ) правочинів ( договору іпотеки до договору поруки ), передбачених ст. 203 Цивільного Кодексу України - в позові не наведено і суду не надано.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює « право на суд », в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( рішення від 21 лютого 1975 року у справі « Голдер проти Сполученого Королівства » ( Colder v. the United Kingdom ), п. п. 28 - 36. Series A № 18 ). Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати вирішення « спору судом ».

Згідно ст. ст. 10 - 13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1 ) керує ходом судового процесу; 2 ) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3 ) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4 ) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5 ) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У відповідності до ст. ст. 76- 83 ЦПК України - доказами є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин ( фактів ), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( Проніна проти України, № 63566 / 00, § 23, Європейського суду з прав людини , від 18 липня 2006 року ). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

У відповідності до ч. 1 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (наприклад, рішення від 21 січня 1999 року в справі « Гарсія Руїз проти Іспанії », від 22 лютого 2007 року в справі « Красуля проти Росії », від 05 травня 2011 року в справі « Ільяді проти Росії », від 28 жовтня 2010 року в справі « Трофимчук проти України », від 09 грудня 1994 року в справі « Хіро Балані проти Іспанії », від 01 липня 2003 року в справі « Суомінен проти Фінляндії », від 07 червня 2008 року в справі « Мелтекс ЛТД ( MELTEX LTD ) та Месроп Мовсесян ( MESROP MOVSESYAN ) проти Вірменії » ) свідчить, що право на мотивоване ( обґрунтоване ) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Однак, як вбачається з викладених вище обставин, всупереч вищезазначеним нормам цивільного права позивач ОСОБА_2 намагається уникнути будь - яких зобов'язань за укладеним договором іпотеки за кредитним договором , та має намір покласти на ПАТ «Райффайзен Банк Аваль » несприятливі правові наслідки через невиконання ними, передбачених даним договором своїх кредитних обов'язків, а тому суд вважає, що в задоволенні позову у всіх його вимогах, слід відмовити повністю саме через його необґрунтованість і безпідставність, а не через пропуск позивачами строку позовної давності, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 3 - 7,10 - 13, 18, 11, 76 - 83, 89, 95, 133, 158, 174, 213, 228, 229, 241 - 246, 258, 259, 263 - 268, 272, 273 ЦПК України, ст. ст. 3, 4, 6, 11, 13, 16, 202 - 205, 207, 208, 215 - 218, 334, 386 - 388, 526, 627 - 629, 638 - 640 Цивільного Кодексу України, Постановою Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопада 2009 року « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними », Законом України « Про захист прав споживачів », Конституцією України, Конвенцією « Про захист прав людини і основоположних свобод », суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства " Райффайзен Банк Аваль ", приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевчук Зоя Миколаївна про визнання договору іпотеки недійсним та відшкодування завданої моральної шкоди - відмовити.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Апеляційного суду м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення . Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Повний текст рішення невідкладно надіслати сторонам цивільного провадження рекомендованою поштою для відому.

СУДДЯ Л.К. ЛЕОНТЮК