Рішення № 76403120, 06.09.2018, Братський районний суд Миколаївської області

Справа № 471/118/18-ц

Провадження №2/471/149/18

Номер рядка звіту 20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" вересня 2018 р.

Братський районний суд Миколаївської області

в складі:

головуючого судді – Скарницької І.Б.,

за участю секретаря – Данілова Л.В.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - ОСОБА_2,

представника третьої особи - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду с-ща ОСОБА_4 цивільну справу № 471/118/18-ц за позовною заявою ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_4 РДА у Миколаївській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - ПАТ "Дельта Банк", ОСОБА_7, про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири та договору дарування квартири,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_5 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_4 РДА Миколаївської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ПАТ «Дельта Банк», ОСОБА_7, про визнання недійсними договору купівлі-продажу та договору дарування квартири АДРЕСА_1 (Леніна) в смт. Братське Миколаївської області.

В обґрунтування позову позивач зазначає, що квартира АДРЕСА_2 була отримана її батьком у 1971 році, з народження та по теперішній час вона є зареєстрованою та постійно проживаючою у вказаній квартирі. У лютому 2018 році позивачка дізналася, що вказана квартира арештована та відносно неї проводяться прилюдні торги. Також позивачка дізналася, що вказана квартира за договором купівля-продажу була придбана батьком у грудні 1992 року, а у 2004 році батько подарував цю квартиру відповідачці по справі, сестрі позивачки. Проте те, що власником квартири є сестра, позивач до лютого 2018 року не знала, та вважала, що є співвласником нерухомості, тому вимушена просити суд про визнання недійсними договорів купівлі-продажу та дарування квартири.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та зазначив, що позивачка вважала, що є власником квартири, яку отримала разом з батьками та сестрою відповідно до вимог законодавства про приватизацію, на даний час є зареєстрованою у вказаній квартирі. Проте що квартира їй не належить дізналася тільки після того, як були проведені прилюдні торги в рамках виконання виконавчого провадження. Відповідач ОСОБА_4 РДА не мала право на продаж вказаної квартири, так як на грудень діяв вже Закон України «Про приватизацію…», отже й договір дарування є також не дійсним. Крім того, були порушенні права позивача на приватизацію квартири, оскільки на момент купівлі-продажу вона була неповнолітньою, її інтереси представляли батьки, які, укладаючи договір купівлі-продажу, порушили її права на майно. В зв'язку з вищевикладеним, просив суд про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Строк позовної давності просив поновити.

Відповідач ОСОБА_6 у судове засідання не з’явилася, до суду надіслала заяву, в якій визнала позовні вимоги та просила про їх задоволення.

Представник ОСОБА_4 РДА позовні вимоги не визнав, просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Представник третьої особи ПАТ «ДельтаБанк» вважала позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню з підстав викладених у письмових запереченнях, також просила суд про відмову у задоволенні позову у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Третя особа ОСОБА_7 просила суд про розгляд справи за її відсутності, проти задоволення позову не заперечувала.

Вислухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 02.12.1992 року, укладеного між ОСОБА_4 районною державною адміністрацією, в особі начальника Братського ККП ОСОБА_8, з однієї сторони та ОСОБА_9, останній придбав у власність квартиру АДРЕСА_3.

Даний договір було укладено відповідно до "Положення про продаж громадянам у власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт", затверджене постановою Ради Міністрів Української РСР і Української республіканської ради професійних спілок від 19 травня 1989 року № 142.

Даний договір було зареєстровано в Вознесенському БТІ 24.11.1998 року за № 1865.

В даній квартирі станом на лютий 1992 року були зареєстровані та проживали: ОСОБА_9, ОСОБА_7 (дружина), ОСОБА_10 та ОСОБА_11 (діти).

30 грудня 2004 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_6 було укладено договір дарування, відповідно до якого остання отримала в дар квартиру АДРЕСА_3.

Станом на теперішній час у квартирі зареєстровані позивач ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_6

Позивач вважає, що вона як член сім'ї наймача мала право на отримання частки квартири у власність, а право власності повинно було бути оформлене на підставі Закону України "Про приватизацію житлового фонду", отже договір купівлі-продажу слід визнати недійсним та як наслідок недійсним є договір дарування вказаної квартири.

Оскільки договір купівлі-продажу укладений 1992 року, то застосуванню підлягають норми ЦК УРСР.

Відповідно до ст. 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Відповідно до ст. 65-1 ЖК УРСР наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.

На час укладення договору купівлі-продажу таким законодавством, яким була передбачена можливість придбання займаних жилих приміщень у власність, був Закон України "Про приватизацію житлового фонду".

Цим Законом не було встановлено, що право власності наймачем жилого приміщення у будинку державного чи громадського житлового фонду на це приміщення могло набуватись за договором купівлі-продажу.

Положення про продаж громадянам в власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт", затверджене постановою Ради Міністрів Української РСР і Української республіканської ради професійних спілок від 19 травня 1989 року № 142, яким було передбачено продаж квартир державного і громадського фонду, на час укладення оспорюваного договору втратило чинність.

В обґрунтування вимог про визнання цього договору недійсним позивач, вказує не неможливість проведення відчуження квартири шляхом її продажу всупереч порядку, встановленому Закону України "Про приватизацію житлового фонду, а також порушення їх права на приватизацію житла.

Таким чином, позовні вимоги в цій частині є доведеними і могли б слугувати підставою для визнання оспорюваного договору недійсним відповідно до ст. 48 ЦК УРСР.

Аналогічна позиція висловлена в ухвалі ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02.09.2015 року у справі № 6-9882св15.

Позовна давність – це бар’єр на шляху до реалізації права на справедливий суд. Позовна давність ставить право на звернення до суду в залежність від фактору часу, тобто, інакше кажучи, обумовлює це право певною обставиною – обставиною часу. Таким чином, позовна давність по суті становить собою обмеження права на суд, а точніше – обмеження права на доступ до суду. Однак обмеження, встановлюване позовною давністю, як таке не є в усіх випадках порушенням фундаментальних прав людини, проголошених у ЄКПЛ.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Частинами першою та п'ятою ст. 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Отже, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в ЦК УРСР (статті 71, 76).

На момент укладення договору купівлі-продажу позивачу було 15 років, її права та інтереси представляли батьки, до суду для захистом своїх прав вона повинна була звернутися щонайпізніше 1998 року.

Звертаючись до суду із позовом у березні 2018 року позивач вказує про те, що вона не є власником квартири вона дізналася лише у лютому 2018 року, після того, як квартиру було виставлено на продаж через прилюдні торги.

Проте з вказаним суд погодитися не може, оскільки, позивач, як особа яка проживає у квартирі не могла не бути обізнана щодо дійсного власника майна (при отриманні паспорта, довідок про проживання та інш.).

Крім того, 24 липня 2005 року помер батько позивача ОСОБА_9

Після його смерті відкрилася спадщина, позивач як спадкоємець першої черги, від прийняття спадщини відмовилася, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину, отже вона була обізнана щодо спадкового майна (арк.с. 60).

Таким чином, твердження позивача про те, що строк позовної давності нею не пропущено, спростовується вищевикладеним, підстави для його поновлення відсутні, а у задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу від 02.12.1992 року слід відмовити у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Щодо вимог про визнання договору дарування квартири укладеного у 2004 році недійсним слід зазначити наступне.

Відповідно до статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Предметом договору можуть бути нерухомі речі, які належать дарувальнику.

Відповідно до ч. 1ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 ЦК України передбачено перелік загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Відповідно до ч. 1ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Цією нормою визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Як роз'яснено в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 р. «Про судову практику розгляду судових справ про визнання правочинів недійсними», реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

На момент вчинення правочину, договору дарування, право власності ОСОБА_9 на нерухоме майно не було скасоване, не оспорювалося, останній був власником майна та мав право їм розпоряджатися, позивач не є стороною даного договору, а отже правові підстави для визнання вказаного договору недійсним відсутні.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до ч. 9, 10 ст. 159 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. У такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.

Ухвалою Братського районного суду Миколаївської області від 21.02.2018 року були застосовані заходи забезпечення позову, які підлягають скасуванню.

Керуючись ст.ст. 259, 264, 265 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_4 РДА у Миколаївській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - ПАТ "Дельта Банк", ОСОБА_7, про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири та договору дарування квартири – відмовити.

Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Братського районного суду Миколаївської області від 21 лютого 2018 року - скасувати.

Рішення може бути оскаржено в порядку ст. 354 ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 10.09.2018 року.

СуддяОСОБА_12