Постанова № 76176612, 30.08.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«30» серпня 2018 року

м. Харків

справа № 644/9102/15-ц

провадження № 22-ц/790/4021/18

Апеляційний суд Харківської області в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справах:

головуючого: Колтунової А.І.,

суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П.,

за участю секретаря: Щербань Р.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2018 року, постановлене суддею Ізмайловим І.К.,-

ВСТАНОВИВ:

31 серпня 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі – ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що ВАТ «Кредитпромбанк» видав відповідачу кредитні кошти в розмірі 153 520,00 грн. з розрахунку 13,60 % річних на строк з 02 листопада 2007 року до 10 листопада 2022 року.

26 червня 2013 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним договором, ВАТ «Кредитпромбанк» передає (відступає) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінює ВАТ «Кредитпромбанк» як кредитора у зазначених зобов’язаннях, а внаслідок передачі від ВАТ «Кредитпромбанк» до ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до ПАТ «Дельта Банк» переходить право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов’язків за кредитними та забезпечувальними договорами.

З метою забезпечення виконання грошових зобов’язань за вказаним договором про надання кредиту іпотекодавці ОСОБА_1, ОСОБА_2 за договором іпотеки № 7112/15-11/07-С від 02 листопада 2007 року передали в іпотеку нерухоме майно, а саме однокімнатну квартиру № 125, що розташована за адресою: м. Харків, вул. Фр. Крала, буд. 33-А.

У зв’язку з неналежним виконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором виникла заборгованість в розмірі 133 142,45 грн., де сума заборгованості за кредитом – 102 119,04 грн., сума заборгованості по відсотках – 31 023,41 грн.

Зважаючи на зазначене, позивач просив суд в рахунок погашення вказаної заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки з ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а саме однокімнатну квартиру № 125, що розташована за адресою: м. Харків, вул. Фр. Крала, буд. 33-А, визнати за ПАТ «Дельта Банк» право власності на дану квартиру.

Заочним рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2016 року позовні вимоги задоволено. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1, ОСОБА_2 за кредитним договором № 7112/15/07-С від 02 листопада 2007 року, укладеним між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_1 в сумі 133 142,45 грн., з яких: заборгованість за тілом кредиту – 102 119,04 грн., заборгованість по відсотках – 31 023,41 грн., звернуто стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором № 7112/15-11/07-С від 02 листопада 2007 року, - однокімнатну квартиру № 125, загальною площею 41,4 кв.м., що розташована за адресою: м. Харків, вул. Франтішка Крала, буд. 33-А та належить іпотекодавцям на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 12 червня 2007 року за реєстраційним номером 7-07-293320П1 відділом приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міської ради, згідно з розпорядженням від 12 червня 2007 року, реєстраційний номер 10961П1, зареєстрованого в комунальному підприємстві «ХМБТІ» 02 липня 2007 року за реєстровим номером: П-7-27575, згідно Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно КП «ХМБТІ» за № 16442401, реєстраційний номер 20807358 від 29 жовтня 2007 року, шляхом визнання за ПАТ «Дельта Банк» права власності на вказану квартиру (а.с. 166-170, том 1).

ОСОБА_1 подано заяву про перегляд заочного рішення, яку ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 06 червня 2018 року залишено без задоволення (а.с. 17, 18, том 2).

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати, у задоволенні позову відмовити, вирішити питання про поворот виконання рішення. При цьому посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Вказує про сплив строку позовної давності. Також зазначає, що не отримував від позивача лист-вимогу про дострокове повернення кредитних коштів та позивачем не доведено його надіслання. Крім того, судом першої інстанції не було надано належну оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна, у зв’язку з чим зроблено помилковий висновок стосовно того, що ринкова вартість іпотечного майна менша ніж наявна заборгованість за кредитом. Звертаючи стягнення на предмет іпотеки суд необґрунтовано не надав інше постійне жиле приміщення. Судом першої інстанції не були враховані норми чинного законодавства та правова позиція Верховного Суду України, відповідно до яких суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до ст.ст. 36, 37 Закону України «Про іпотеку» можлива виключно у позасудовому порядку. Звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку здійснюється лише шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, а не шляхом визнання права власності, яке відповідно до законодавства можливо реалізувати лише в позасудовому порядку. Також просив суд апеляційної інстанції вирішити питання про поворот виконання судового рішення, оскільки ПАТ «Дельта Банк» набув право власності на предмет іпотеки на підставі заочного рішення, що підлягає оскарженню, та на підставі договору купівлі-продажу передав це майно, шляхом укладення договору купівлі-продажу, у власність ОСОБА_3

18 липня 2018 року представником ПАТ «Дельта Банк» подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що строк позовної давності не пропущений. Доводи відповідача щодо відсутності у суду повноважень щодо звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем, є неспроможними, оскільки юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та правовідносини, що виникають в державі, та як наслідок потребують судового врегулювання. Законодавством не виключається звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду, оскільки нормами законодавства передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється із способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором. Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки покладається на іпотекодержателя. Законодавством не передбачено такої підстави для відмови у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як не співмірність заборгованості за основним зобов’язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання. Зазначене положення може враховуватися лише у разі, якщо порушенням основного зобов’язання іпотекодержателю не завдано збитків. Проте, позивачу були завдані збитки в розмірі 133 142,45 грн. Крім того, станом на час перегляду заочного рішення ПАТ «Дельта Банк» не є іпотекодержателем вищевказаного іпотечного майна, що унеможливлює перегляд рішення.

30 липня 2018 року ОСОБА_1 подано додаткові пояснення, в яких зазначив, що викладені позивачем у відзиві на апеляційну скаргу доводи є необґрунтованими та неспроможними. Він не погоджується з твердженнями позивача, що направлення досудової вимоги є правом останнього, а не обов’язком. Правові позиції Верховного Суду України, покладені в основу мотивувальної частини рішення суду першої інстанції станом на час ухвалення рішення не були чинними, що підтверджується протилежною правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду України від 2016 та 2017 років. Відчуження ПАТ «Дельта Банк» іпотечного майна на користь третьої особи не перешкоджає перегляду заочного рішення. Протилежне твердження позивача порушує право відповідача на оскарження судового рішення. Також відповідач посилався на недійсність звіту про оцінку майна.

До суду апеляційної інстанції представник ПАТ «Дельта Банк», ОСОБА_1 та його представник не з’явилися, про час та місце слухання справи повідомлені належним чином (а.с. 185, том 2).

20 серпня 2018 року представником ОСОБА_1 ОСОБА_4 подано клопотання про відкладення розгляду справи, в якому зазначив, що перебуває на лікарняному, зважаючи на що не може з’явитися в судове засідання, призначене на 30 серпня 2018 року.

Дослідивши викладені у клопотанні доводи та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності ОСОБА_1 та його представника.

Відповідно до ч.1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.

З матеріалів справи вбачається, що апеляційне провадження відкрите ухвалою апеляційного суду Харківської області від 26 червня 2018 року (а.с. 78, 79, том 2), зважаючи на що, задоволення клопотання спричинить порушення строків апеляційного розгляду справи.

Матеріали справи не містять будь-яких поважних підстав для продовження строку розгляду справи за ч.2 ст. 371 ЦПК України.

Також, колегія суддів вважає, що матеріали справи містять достатньо належних даних, на підставі яких можливо ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Колегією суддів встановлені всі обставини, що є правовою підставою для ухвалення такого судового рішення.

Дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що іпотечним договором передбачено право іпотекодержателя на набуття у власність предмета іпотеки в разі порушення боржником умов кредитного договору. Відповідач порушив умови кредитного договору, а тому наявні правові підстави для визнання за позивачем права власності на предмет іпотеки. Виходячи з положень ч. 2 ст. 16 ЦК України, ч.3 ст. 33, ст. 36, ч.1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

Колегія суддів вважає, що погодитись з висновками суду першої інстанції не можна, оскільки судом першої інстанції не було належним чином встановлено та надано правової оцінки всім обставинам у справі, що мають значення для ухвалення законного та справедливого судового рішення, висновки суду не відповідають вимогам закону, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 02 листопада 2007 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 7112/15/07-С, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит в розмірі 153 520,00 грн. з розрахунку 13,60 % річних на строк з 02 листопада 2007 року до 10 листопада 2022 року (а.с. 7-11, том 1).

З метою забезпечення виконання грошових зобов’язань за вказаним кредитним договором між ПАТ «Дельта Банк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір № 7112/15-11/07-С від 02 листопада 2007 року, предметом якого є однокімнатна квартира № 125, загальною площею 41,4 кв.м., що розташовані за адресою: м. Харків, вул. Фр. Крала, буд. 33-А (далі – договір іпотеки) (а.с. 17-22, том 1).

26 червня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним договором, ВАТ «Кредитпромбанк» передає (відступає) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінює ВАТ «Кредитпромбанк» як кредитора у зазначених зобов’язаннях, а внаслідок передачі від ВАТ «Кредитпромбанк» до ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до ПАТ «Дельта Банк» переходить право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов’язків за кредитними та забезпечувальними договорами (33-38, том 1).

У зв’язку з неналежним виконання відповідачем зобов’язань за кредитним договором виникла заборгованість в розмірі 133 142,45 грн., де сума заборгованості за кредитом – 102 119,04 грн., сума заборгованості по відсотках – 31 023,41 грн. (а.с. 23, том 1).

Таким чином, колегія суддів вважає, що до ПАТ «Дельта Банк» перейшли всі права грошових вимог за вказаним кредитним договором та право вимоги за іпотечним договором.

17 серпня 2015 рокуПАТ «Дельта Банк» направлено на ім’я ОСОБА_1 та ОСОБА_2 лист-вимогу про усунення порушення кредитного договору та договору, яку останніми не виконано (а.с. 26, 27, том 1).

Частиною першою ст. 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч.1 ст. 628, ст. 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Пунктами 4.1. вищевказаного договору іпотеки передбачено, що іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, який визначається на момент фактичного задоволення разом із сумою кредиту, процентів, штрафними санкціями та відшкодуванням збитків, які виникли у зв’язку з простроченням виконання іпотекодавцями зобов’язань за кредитним договором, витратами, пов’язаними із зверненням стягнення на майно, витратами, пов’язаними з утриманням та забезпеченням майна, витратами на страхування майна, та іншими витратами, обумовленими виконанням умов цього договору.

Відповідно до п. 4.2. та п. 4.3 договору іпотеки іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на майно у випадку порушення іпотекодавцями умов кредитного договору або умов цього договору. При настанні випадків, передбачених п. 4.2. цього договору, іпотекодержатель на свій розсуд задовольняє свої вимоги одним із таких способів: набуває право власності на майно; від свого імені продає майно третім особам і спрямовує отримані кошти на задоволення своїх вимог; дає іпотекодавцю згоду на реалізацію майна третім особам, визначеним іпотекодержателем або погодженим з ним, від свого імені, за умови, що кошти, виручені від реалізації, будуть направлені на задоволення вимог іпотекодержателя.

Пунктом 4.4. договору іпотеки передбачено, що у випадку, коли виконання п. 4.3. цього договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, в т.ч. на підставі виконавчого напису нотаріуса або звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду (а.с. 20, том 1).

Таким чином, в іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання.

Статтями 12 та 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.В разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

З правового аналізу зазначених норм вбачається, що Законом України «Про іпотеку» визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду), два позасудові – на підставі виконавчого напису нотаріуса та на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя.

Сам договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

Проте, ст. 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Відповідно до змісту даної норми іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.

Діючим законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку.

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року № 1953-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є: гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; публічність державної реєстрації прав; внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав. Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Зважаючи на вищезазначене, колегія суддів вважає, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до ст.ст. 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Колегія суддів вважає, що застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки є виключно позасудовим способом врегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

Суд першої інстанції під час вирішення даної справи необґрунтовано не прийняв до уваги вказані правові норми, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Відповідно до ст.ст. 328, 392 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

З урахуванням вимог ст.ст. 328 та 392 ЦК України, в контексті ст.ст. 36 та 37 Закону України «Про іпотеку», суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові ОСОБА_5 Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц.

Суд першої інстанції задовольняючи позив, в мотивувальній частині рішення зазначив, що виходячи з положень ч. 2 ст. 16 ЦК України, ч.3 ст. 33, ст. 36, ч.1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

Даний висновок є помилковим, оскільки задовольняючи позов та визнаючи право власності іпотекодержателя на обтяжене іпотекою майно, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що цей спосіб захисту є позасудовим і не передбачений як спосіб захисту права шляхом звернення до суду ні ст. 16 ЦК України, ні Законом України «Про іпотеку», ні договором, укладеним між сторонами.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16, в якій зазначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»). Суди, ухвалюючи рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, неправильно застосували норми статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Визнаючи право власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, суд першої інстанції помилково застосував правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду України у справі № 6-124цс13.

Доводи позивача щодо законності рішення суду першої інстанції у зв’язку з покладенням в основу мотивувальної частини правову позицію, висловлену в постанові Верховного Суду України у справі № 6-124цс13 та зміну цієї позиції вже після ухвалення рішення, не є правовою підставою для залишення апеляційної скарги без змін, оскільки під час ухвалення рішення суд зобов’язаний правильно застосовувати норми закону.

Про неправильність застосування судом першої інстанції норм закону, а саме ч. 2 ст. 16 ЦК України, ч.3 ст. 33, ст. 36, ч.1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», свідчать правова позиція, викладена у вищезазначених постановах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16 та ОСОБА_5 Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, а також у постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-504цс16, від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2853цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі № 1625цс16, від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2457цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16, що не відповідає правовому висновку та застосуванню вказаних правових норм у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15. Зазначив про необхідність відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15.

Посилання позивача на зміну закону після ухвалення оскаржуємого рішення, та неможливість застосування змінених норм закону, є неспроможними, оскільки норми закону не змінювались, а невідповідність правової позиції Верховного Суду України в постанові Верховного Суду України у справі № 6-124цс13, що була покладена в основу мотивувальної частини рішення суду першої інстанції, вищевказаним колегією суддів правовим позиціям, в яких зазначено про неправильність застосування судами правових норм, а саме ч. 2 ст. 16 ЦК України, ч.3 ст. 33, ст. 36, ч.1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», не свідчить про зміну законодавства та не порушує принцип дії закону у часі.

Що ж стосується апеляційної вимогищодо повороту виконання заочного рішення, то колегія суддів відмовляє у задоволенні даної вимоги, зважаючи на наступне.

З матеріалів справи вбачається, що станом на 07 травня 2018 року предмет іпотеки – однокімнатна квартира № 125, загальною площею 41,4 кв.м., що розташована за адресою: м. Харків, вул. Франтішка Крала, буд. 33-А, на підставі договору купівлі-продажу, належить на праві власності ОСОБА_3 (а.с. 249, том 1).

Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції встановлено, що ПАТ «Дельта Банк» на підставі заочного рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2018 року, що підлягає оскарженню, набуло право власності на вказану квартиру та в подальшому ними був укладений укладення договір купівлі-продажу з ОСОБА_3, до якого перейшло право власності.

Проте, колегія суддів дійшла висновку про скасування заочного рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2018 року та відмову у задоволенні даного позову.

Відповідно до п.3 ч.1 ст. 444 ЦПК України суд апеляційної інстанції, приймаючи постанову, вирішує питання про поворот виконання, якщо скасувавши рішення (визнавши його нечинним), він відмовляє в позові повністю.

В рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2011 року № 13-рп/2011 визначено, що поворот виконання рішення - це цивільна процесуальна гарантія захисту майнових прав особи, яка полягає у поверненні сторін виконавчого провадження в попереднє становище через скасування правової підстави для виконання рішення та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим (зміненим) рішенням. Інститут повороту виконання рішення спрямований на поновлення прав особи, порушених виконанням скасованого (зміненого) рішення, та є способом захисту цих прав у разі отримання стягувачем за виконаним та у подальшому скасованим (зміненим) судовим рішенням неналежного, безпідставно стягненого майна (або виконаних дій), оскільки правова підстава для набуття майна (виконання дій) відпала.

Таким чином, застосування до даного спору інституту повороту виконання рішення є неможливим, оскільки поворот виконання рішення передбачає повернення сторін виконавчого провадження в попереднє становище та повернення стягувачем відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим рішенням, а в даній цивільній справі стягувачеві -ПАТ «Дельта Банк», станом на час перегляду рішення, іпотечне майно не належить, оскільки передано у власність третій особі - ОСОБА_3, що унеможливлює повернення саме ПАТ «Дельта Банк» неналежного, безпідставно стягненого майна.

У разі задоволення вимоги про поворот виконання рішення суду першої інстанції фактично буде позбавлена права власності особа, яка не була залучена до участі у справі. Таким чином буде вирішене питання про права та обов’язки ОСОБА_3, який не приймав участі у справі, що є неприпустимим та суперечитиме завданню цивільного судочинства.

Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне роз’яснити, що ОСОБА_1, у разі, якщо вважає, що перебування у власності ОСОБА_3 вказаної квартири, порушує його права, не позбавлений права звернення до суду з відповідним позовом до останнього.

Оцінюючи аргументи, викладені в апеляційній скарзі та відзиві на неї щодо строку позовної давності, ненадання доказів направлення та отримання листа-вимоги про дострокове повернення кредитних коштів, не співмірності суми заборгованості за кредитом із вартістю іпотечного майна, на яке судом було звернуто стягнення, незазначення судом іншого житлового приміщення, колегія суддів в тому числі керується прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, який зазначав, що хоча п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. (рішення у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94 р., ОСОБА_4 A, N 303-A, параграф 29).

Зважаючи на зазначене, доводи відповідача та позивача щодо строку позовної давності, ненадання доказів направлення та отримання листа-вимоги про дострокове повернення кредитних коштів, не співмірності суми заборгованості за кредитом із вартістю іпотечного майна, на яке судом було звернуто стягнення, незазначенні судом іншого житлового приміщення, не змінюють висновки суду апеляційної інстанції щодо ухвалення судом першої інстанції рішення з порушенням ч. 2 ст. 16 ЦК України, ч.3 ст. 33, ст. 36, ч.1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», що є правовою підставою для його скасування та відмови у задоволенні позову.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до ч.1 ст. 141 ЦПК України з ПАТ «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збірза подання апеляційної скарги в розмірі 1 997,15 грн.

Керуючись ст.ст. 2, 12, 13, 81, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,–

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 19 вересня 2018 року – скасувати.

Ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності – відмовити.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 997,15 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанову складено «30» серпня 2018 року.

Суддя-доповідач: Судді:ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8