Постанова № 76167898, 30.08.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/3164/18 Головуючий у 1-й інстанції: Щаслива О.В.

Є.У.№ 336/7156/16ц Суддя-доповідач: ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суду Запорізької області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

ОСОБА_2,

секретар: Ващенко З.С. ,

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, публічного акціонерного товариства «Мотор Січ», треті особи – територіальна громада в особі Запорізької міської ради, п’ята Запорізька державна нотаріальна контора, Запорізький обласний державний нотаріальний архів, про визнання правочину недійсним,

за апеляційною скаргою ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2018 року,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2016 року ОСОБА_3, ОСОБА_7, ОСОБА_5В звернулися до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири № 27 по вул. Омській в м. Запоріжжі, укладеного 10 червня 1992 року між Запорізьким підприємством «Мотор Січ», правонаступником якого є ПАТ «Мотор Січ» та ОСОБА_8, який помер 27 січня 2002 року. Посилаючись на те, що договір купівлі-продажу квартири було укладено з порушенням вимог цивільного законодавства, без згоди повнолітніх членів сім’ї наймача ОСОБА_8, які зберігали за собою право користування житлом, просили визнати договір недійсним з підстав, передбачених ст. 48 ЦК Української РСР, що діяв на момент його укладення.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2018 року позов залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір купівлі-продажу спірної квартири відбувся з дотриманням вимог законодавства, що діяло на момент укладення спірного договору, права позивачів не були порушені.

Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись напорушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати , ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування своїх доводів про незаконність судового рішення вказують, що справу розглянуто з порушенням норм процесуального права – без проведення підготовчого засідання, рішення ухвалено за відсутності позивачів, які просили відкласти розгляд справи з поважних причин. Вважають, що судом дана неправильна оцінка зібраним у справі доказам, відповідачами не доведено, що продаж квартири відбувався з дотриманням норм матеріального права, висновки суду першої інстанції ґрунтується на припущеннях.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_6, ПАТ «Мотор Січ» вказують, що судом повно і всебічно з’ясовані фактичні обставини справа, дана правильна оцінка зібраним у справі доказам, а доводи позивачів про порушення їх прав під час придбання наймачем квартири у власність у 1992 році є неспроможними, оскільки не підтверджені належними і допустимими доказами.

В засіданні апеляційного суду представник позивачів ОСОБА_9 заявив клопотання про відкладення розгляду справи, пославшись на те, що 27 серпня 2018 року позивачами подані зауваження на протокол судового засідання, яке відбувалося 18 травня 2018 року, заява про виправлення описки в судовому рішенні і заява про роз’яснення судового рішення.

Представники відповідачів проти клопотання заперечували.

Розглянувши клопотання представника позивачів про відкладення розгляду справи, суд визнав його таким, що не підлягає задоволенню. Внесення позивачами зауважень на протокол судового засідання, яке відбувалося за їх відсутності, наявність описки в судовому рішенні не перешкоджають апеляційному розгляду. Судове рішення не набрало законної сили, не підлягає примусовому виконання, а тому і не може бути предметом роз’яснення в порядку, передбаченому ст.271 ЦПК України.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на такі обставини.

Згідно із ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, а в силу ст. 4 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачене право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Виходячи з наведених положень цивільного і цивільного процесуального законодавства, об’єктом судового захисту кожного учасника цивільних правовідносин, наділеного цивільною процесуальною правоздатністю, є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес, які і можуть бути підставою для звернення особи за судовим захистом.

Порушенням суб’єктивного права є такий негативний вплив на нього, при якому воно звужується за своїм змістом або перестає існувати, що позбавляє його носія можливості реалізувати його повністю або частково.

Одним із способів захисту порушених прав у відповідності до ст. 16 ЦК України є визнання правочину недійсним.

За змістом ст. 48 ЦК Української РСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі порушує особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Відповідно до роз’яснень, викладених у п. 5 ОСОБА_10 Пленуму Верховного Суду України №3 від 28 квітня 1978 року з подальшими змінами і доповненнями, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», за правилами ст.48 ЦК угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції.

Стаття 48 ЦК застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов'язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК).

Правила зазначеної статті застосовуються також до наслідків визнання недійсною угоди при недодержанні форми, в якій угода під страхом недійсності має бути укладена.

У разі визнання угоди недійсною за ст.48 ЦК суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає.

ОСОБА_10 Міністрів СРСР від 2 грудня 1988 р. N 1400 «Про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду» дозволено виконкомам місцевих ОСОБА_10 народних депутатів, підприємствам, об’єднанням і організаціям продавати громадянам у приватну власність квартири, в яких вони проживають, що відносяться до державного або громадського житлового фонду. При продажі громадянам квартири у приватну власність слід виходити з того, що одна сім’я має право займати тільки одну квартиру або індивідуальний житловий будинок.

На виконання ОСОБА_10 Міністрів СРСР від 2 грудня 1988 р. N 1400 «Про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду» ОСОБА_10 Міністрів Української РСР і Українська республіканська рада професійних спілок 19 травня 1989 року за №142 затвердили Положення про продаж громадянам в власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт.

Пунктами 1,9,14,15 вказаного Положення передбачалося, що відповідно до Закону УРСР «Про власність» наймач жилого приміщення в будинку державного і громадського житлового фонду та члени його сім'ї вправі викупити у власника відповідну квартиру.

Громадянин, який бажає придбати у власність займану квартиру (будинок), подає заяву за місцем проживання до виконавчого комітету місцевої ОСОБА_10 народних депутатів або адміністрації підприємства, об'єднання, організації, у віданні або власності яких перебуває будинок. До заяви додається письмова згода членів сім'ї, проживаючих разом з ним, на придбання квартири (будинку) у його власність і довідка з місця проживання про склад сім'ї та прописку.

Рішення про продаж в власність громадян квартир (будинків), що входять до житлового фонду місцевих ОСОБА_10 народних депутатів, приймають виконавчий комітет районної, міської, районної у місті, селищної, сільської ОСОБА_10 народних депутатів, а тих, що входять до відомчого і громадського житлового фонду, – відповідно адміністрація підприємства, об'єднання, організації, орган громадської організації.

Рішення виконавчого комітету місцевої ОСОБА_10 народних депутатів з питання продажу квартири (будинку) може бути оскаржене до виконавчого комітету вищестоящої ОСОБА_10, а рішення адміністрації підприємства, об'єднання, організації, органу громадської організації – до їх вищестоящих органів.

Купівля-продаж квартири (будинку) оформляється договором, який повинен бути нотаріально посвідчений і зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої ОСОБА_10 народних депутатів, а там, де є орган технічної інвентаризації, - в цьому органі.

Частиною 2 ст. 15 Закону України «Про власність» також передбачалося, що наймач жилого приміщення в будинку державного чи громадського житлового фонду та члени його сім'ї мають право придбати у власність відповідну квартиру або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством Української РСР.

Судом встановлено, що предметом спору у цій справі є трикімнатна квартира АДРЕСА_1, в м .Запоріжжі, житловою площею 39,03 кв.м, наймачем якої був ОСОБА_11, наймодавцем – Запорізьке підприємство «Мотор Січ» (а.с.8).

Наказом Генерального директора ЗП «Мотор –Січ» № 317 від 24.06.1992 року «Про продаж квартир громадян в особисту власність» затверджено акт оціночної комісії для продажу зазначеної квартири за ціною 6 871 крб., та вирішено продати квартиру наймачу ОСОБА_8 (а. с. 95).

В наказі є посилання на те, що підставою для прийняття цього рішення стала заява ОСОБА_8

Відповідно до витягу із домової книги про склад сім’ї (дата видачі відсутня), в спірній квартирі постійно зареєстровані і проживали ОСОБА_8 – наймач, ОСОБА_12 – його дружина, діти наймача ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_11, онука ОСОБА_13, а також тимчасово невістка ОСОБА_14 (дружина ОСОБА_11В.) (а.с.9).

10 липня 1992 року між Запорізьким підприємством «Мотор Січ», правонаступником якого є відповідач ПАТ «Мотор Січ», в особі начальника житлово-комунального відділу ОСОБА_15 і ОСОБА_8 був укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, який посвідчений державним нотаріусом п’ятої Запорізької державної нотаріальної контори ОСОБА_16 (а.с.10-11).

Власник квартири ОСОБА_8 помер 27 січня 2002 року, його дружина ОСОБА_12 померла 25 жовтня 2011 року, їх син ОСОБА_11 помер 10 вересня 2011 року (а.с.14-16).

Між спадкоємцями ОСОБА_8, ОСОБА_12 і ОСОБА_11 виник спір з приводу поділу спадкового майна, до складу якого увійшла спірна квартира (а.с.18).

На час вирішення спору у суді першої інстанції постійним зареєстрованим місцем проживання позивачки ОСОБА_4 є квартира АДРЕСА_2, в якій вона зареєстрована 30 грудня 1999 року, позивачки ОСОБА_3 - квартира АДРЕСА_3, м Запоріжжя, в якій вона зареєстрована з 20.02. 2008 року (а.с.50-51).

Обґрунтовуючи свої вимоги про визнання договору купівлі-продажу спірної квартири недійсним, позивачі посилалися на те, що вказаним договором порушено їх право на приватизацію житла, продаж вчинено без їх письмової згоди, оскільки станом на липень 1992 року ОСОБА_4 працювала в районі Крайньої Півночі, проте зберігала за собою право користування житлом у відповідності до охоронного свідоцтва від 09.01.1992р., копія якого залучена до матеріалів справи (а.с.13).

Суд першої інстанції обгрунтовано визнав ці доводи позивачів неспроможними, оскільки належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності згоди всіх членів сім’ї наймача на придбання останнім житла позивачами надано не було.

Допитана судом першої інстанції свідок ОСОБА_14 пояснювала у суді, що перебувала у шлюбі з ОСОБА_11 – сином наймача, і на час укладення батьком чоловіка ОСОБА_8 договору купівлі-продажу проживала в спірній квартирі. Свідок підтвердила, що заяву від членів родини ОСОБА_8 про їхню згоду на придбання ним житла було підписано всіма особами, що проживали в квартирі, в тому числі ОСОБА_4, яка саме в цей період була у відпустці, яку проводила в м. Запоріжжі.

Вказані пояснення свідка позивачі не спростували.

Суд першої інстанції обгрунтовано зазначав, що наймач житла ОСОБА_8 набув право власності на спірну квартиру не в порядку її приватизації, а у відповідності з ОСОБА_10 Міністрів СРСР від 2 грудня 1988 р. N 1400 «Про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду» та Положенням про продаж громадянам в власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затвердженим ОСОБА_10 Міністрів Української РСР і Українська республіканська рада професійних спілок від 19 травня 1989 року №142. Вказаний правочин не вплинув на житлові права позивачів і не позбавив їх можливості придбати інше житло у власність в порядку приватизації.

Суд правильно зауважив, що набуття наймачем ОСОБА_8 квартири у власність не вплинуло на житлові права членів його сім’ї, не призвело до втрати останніми права користування житлом.

Дозвіл адміністрації підприємства «Мотор-Січ» на продаж квартири ОСОБА_8, викладений у наказі №317 від 24 червня 1992 року, свідчить про те, що на час прийняття адміністрацією вказаного рішення остання була обізнана про склад сім’ї наймача. Відсутність письмової згоди повнолітніх членів сім’ї наймача на придбання спірної квартири у власність унеможливлювала прийняття адміністрацією відповідного рішення.

У передбаченому законом порядку вказаний наказ адміністрації підприємства позивачі не оскаржували, доказів його неправомірності суду не надавали.

Та обставина, що в архіві підприємства і в нотаріальному архіві не збереглися документи, на підставі яких було вчинено оспорюваних правочин, не свідчить про порушення адміністрацією підприємства і державним нотаріусом вимог Положення №142 від 19 травня 1989 року.

Доводи апеляційної скарги про те, що договір купівлі-продажу вчинено без згоди органів опіки і піклування, чим порушені права ОСОБА_3, яка на час укладення правочину була неповнолітньою, є безпідставними. Набуття наймачем житла ОСОБА_8 у власність квартири не є відчуженням житла і не призвело до звуження житлових прав його неповнолітньої онуки. Остання не була учасником спірного правочину, її дід набував житло у власність, а не відчужував його, а тому і згода органів опіки і піклування на вчинення правочину наймачем квартири за діючим на той час законодавством не передбачалася.

Посилання в апеляційній скарзі на порушення судом першої інстанції норм процесуального права є також неспроможними, оскільки вказані порушення не призвели до неправильного вирішення спору.

Як вбачається із матеріалів справи, представництво інтересів позивачів у суді першої інстанції здійснював ОСОБА_9 на підставі довіреностей від 05.10.2015р., 25.01.2017р. і 31.01.2017р (а.с.43,81,82, 196). Позивачі особисто участі у жодному судовому засіданні не приймали, їх інтереси представляв ОСОБА_9 У судовому засіданні, яке відбувалося 11 травня 2018 року судом першої інстанції в присутності представника позивачів були досліджені всі докази і перед проведенням дебатів за клопотанням представника ОСОБА_9 у справі було оголошено перерву до 18 травня 2018 року для підготовки до дебатів.

У судове засідання, призначене на 18 травня 2018 року, представник позивачів ОСОБА_9 не з’явився, натомість позивачі направили суду клопотання про відкладення судового розгляду справи, пославшись на поважність причин своєї відсутності і надавши відповідні докази. Зважаючи на те, що справа тривалий час перебувала в проваджені суду першої інстанції, позивачі жодного разу участі у розгляді справи не приймали, дослідження фактичних обставин справи і зібраних у справі доказів відбулося в судовому засіданні 11 травня 2018 року за участю представника позивачів, по справі була оголошена перерва на один тиждень на прохання останнього для підготовки до судових дебатів, проте на дебати представник не з’явився і причини своєї неявки суду не повідомив, за вказаних обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість закінчення судового розгляду, перейшов до дебатів і ухвалив оскаржуване рішення.

Верховний Суд України у постанові від 01 лютого 2017 року у справі № 6-1957цс16, яка є обов’язковою для усіх суб’єктів правозастосування та судів, вказав на те, що розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Фактичні обставини справи свідчать про те, що дії позивачів і їх представника були спрямовані не на захист порушеного права, а на затягування судового розгляду цієї справи з метою унеможливити вирішення іншого спору між спадкоємцями про поділ спірної квартири як спадкового майна.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Відповідно статті 375 ЦП К України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

За вказаних обставин доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції вимогам закону є безпідставними.

Отже, апеляційний суд вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляції, не вбачається.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст. 268, 374, 375, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18 травня 2018 року у цій справі залишити без зміни.

ОСОБА_10 набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови.

Повний текст судового рішення складено 31 серпня 2018 року.

Головуючий

Судді: