Постанова № 76138296, 29.08.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

Іменем України

29 серпня 2018 року м. Кривий Ріг

Справа № 214/3726/17

Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Барильської А.П.

суддів - Бондар Я.М., Зубакової В.П.

секретар судового засідання – Кислиця І.В.

сторони:

позивач – ОСОБА_1,

відповідач -Товариство з обмеженою відповідальністю «Ремгідромаш»,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі, відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 10 жовтня 2017 року, яке постановлено суддею Гринем Н.Г. у м. Кривому Розі о 16 год. 28 хв., -

В С Т А Н О В И В:

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ремгідромаш» (далі - ТОВ «Ремгідромаш») про стягнення збереженого середнього заробітку.

В обґрунтування позову зазначив, що 04.02.2016 року його було прийнято на роботу ТОВ «Ремгідромаш» на посаду вантажника вантажної дільниці та 27.05.2016 року звільнено з займаної посади на підставі п.3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України у зв'язку із призовом до Збройних сил України.

Вважаючи, що його звільнено незаконно, оскільки на час проходження військової служби за ним мало зберігатись місце роботи і середній заробіток на підприємстві, в якому він працював на час призову, 24.07.2017 року він звернувся до відповідача з проханням скасувати наказ №195-к від 27.05.2016 року, поновити його на роботі та виплачувати середній заробіток до дня його фактичної демобілізації, в чому йому було відмовлено з тих підстав, що його було звільнено за власним бажанням, а на строкову службу було призвано 21.06.2016 року через 25 днів після звільнення.

За таких обставин, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за період проходження строкової військової служби з 22.06.2016 року по 28.03.2017 року в сумі 21623,24 грн.

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 10 жовтня 2017 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ «Ремгідромаш» про стягнення збереженого середнього заробітку відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що суд не врахував положень ч.2 ст. 21 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», відповідно до якої громадяни України для виконання обов'язків, пов'язаних із взяттям на військовий облік, призовом або прийняттям на військову службу, а також особи, які направляються районними (міськими) військовими комісаріатами на медичний огляд (медичне обстеження в амбулаторних чи стаціонарних умовах), лікування, звільняються від роботи на час, необхідний для виконання зазначених обов'язків та перебування в лікувальному закладі охорони здоров'я, із збереженням за ними місця роботи, займаної посади і середньої заробітної плати. Посилаючись на те, що факт виконання в зазначений час обов’язків, пов’язаних із взяттям на військовий облік, призовом та прийняттям на військову службу підтверджується повістками на 08.06.2016 року та 21.06.2016 року, вважає, що у відповідача було відсутнє право на його звільнення за п.3 ст. 36 КЗпП України, заяви ж про своє звільнення за власним бажанням він не подавав, а тому він має право на отримання середнього заробітку за період проходження строкової військової служби.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ТОВ «Ремгідромаш» просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції – без змін, посилаючись на те, що наказ №195-к від 27.05.2016 року не оскаржено та не скасовано, а тому підстави для стягнення середнього заробітку відсутні.

Указом Президента України «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» №452 від 29 грудня 2017 року ліквідовано Апеляційний суд Дніпропетровської області та утворено Дніпровський Апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та ОСОБА_2.

Згідно пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. У разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду (п. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до пункту 8 Розділу ХІІІ Цивільного процесуального кодексу України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційній суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Таким чином, Апеляційний суд Дніпропетровської області продовжує здійснювати свої повноваження до початку роботи Дніпровського Апеляційного суду в апеляційному окрузі, що включає Дніпропетровську область, з місцезнаходженням у містах Дніпрі та ОСОБА_2.

Учасники справи, належним чином повідомлені про розгляд справи, в судове засідання не з'явились, що у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та заперечень на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, позивача ОСОБА_1 04.02.2016 року згідно до наказу №36к від 04.02.2016 року було прийнято на роботу до ТОВ «Ремгідромаш» на посаду вантажника вантажної дільниці (а.с. 4).

За наказом №195к від 27.05.2016 року ОСОБА_1 звільнено у зв’язку з призовом на військову службу на підставі п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Згідно з військовим квитком серії АВ №104691 від 22.06.2016 року, виданим Саксаганським військовим комісаріатом Дніпропетровської області на ім’я ОСОБА_1, останній призваний на військову службу і направлений у військову частину 22.06.2016 року, де проходив військову службу у період з 22.06.2016 року по 28.03.2017 року (а.с.5).

24.07.2017 року він звернувся до відповідача з письмовою заявою про скасування наказу №195-к від 27.05.2016 року, поновлення його на роботі та виплату середнього заробітку до дня його фактичної демобілізації (а.с. 6).

Листом №166-арх від 02.08.2016 р. ТОВ «Ремгідромаш» ОСОБА_1 відмовлено в будь-яких нарахуваннях та виплат у зв’язку з відсутністю на те законних підстав, оскільки наказом №195к від 27.05.2016 року його було звільнено з ТОВ «Ремгідромаш» на підставі поданої ним заяви за власним волевиявленням, тоді як ОСОБА_1 було призвано на строкову військову службу 21 червня 2016 року тобто тільки через 25 днів після звільнення, таким чином поновити позивача на посаді вантажника вантажної дільниці ТОВ «Ремгідромаш» з 27.05.2016 року неможливо. У разі поновлення на посаді, вони змушені будуть звільнити його за прогул, оскільки в період з 27.05.2016 року по 21.06.2016 р. за місцем роботи не з’являлися, на службі у Збройних Силах України не перебували (а.с.6-8).

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для виплати середнього заробітку, оскільки в день його звільнення 27.05.2016 року його не було призивано на строкову військову службу, а тому на нього не розповсюджуються гарантії, передбачені ч.3 ст. 119 КЗпП України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Як вбачається із матеріалів справи позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача середнього заробітку за період проходження строкової військової служби з 22.06.2016 року по 28.03.2017 року у сумі 21 623, 24 грн. мотивуючи позов тим, на час проходження військової служби за ним мало зберігатись місце роботи і середній заробіток на підприємстві, в якому він працював на час призову.

Так, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу, є підставою для припинення трудового договору.

Відповідно до ч. 3 ст.119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Згідно ч. 4 ст. 119 КЗпП України, яка діяла на час звільнення позивача, за працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв’язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв’язку з прийняттям на військову службу за контрактом, але не більше ніж на строк укладеного контракту, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 повідомлено, що він призваний на строкову військову службу і наказано йому 08.06.2016 року до 06-00 год. та 21.06.2016р. до 06-15 год. з’явитися для відправки на збірний пункт (а.с.10).

За наказом відповідача № 195к від 27.05.2016 року ОСОБА_1 звільнено у зв’язку з призовом на військову службу на підставі п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, однак згідно з військовим квитком серії АВ №104691 від 22.06.2016 року, виданим Саксаганським військовим комісаріатом Дніпропетровської області на ім’я ОСОБА_1, останній був призваний на військову службу і направлений у військову частину 22.06.2016 року, де проходив військову службу у період з 22.06.2016 року по 28.03.2017 року (а.с.5).

Таким чином, на момент звільнення 27 травня 2016 року позивача ОСОБА_1 не було призвано на строкову військову службу. Згідно листа Саксаганського районного військового комісаріату від 20.07.2016 року № 2/283, направленого керівнику ТОВ «Ремгідромаш», ОСОБА_3 призвано на строкову військову службу 21 червня 2016 року, що свідчить про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за період проходження строкової військової служби.

На підставі наведеного вище, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Не можуть бути підставою для скасування рішення суду доводи апеляційної скарги позивача про те, що суд першої інстанції не врахував положень ч.2 ст. 21 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», відповідно до якої громадяни України для виконання обов'язків, пов'язаних із взяттям на військовий облік, призовом або прийняттям на військову службу, а також особи, які направляються районними (міськими) військовими комісаріатами на медичний огляд (медичне обстеження в амбулаторних чи стаціонарних умовах), лікування, звільняються від роботи на час, необхідний для виконання зазначених обов'язків та перебування в лікувальному закладі охорони здоров'я, із збереженням за ними місця роботи, займаної посади і середньої заробітної плати, оскільки вказаною нормою Закону не передбачено розірвання трудового договору з роботодавцем, а передбачено надання працівнику необхідно часу для перебування в лікувальному закладі охорони здоров'я.

При цьому посилання позивача на те, що факт виконання в зазначений час обов’язків, пов’язаних із взяттям на військовий облік, призовом та прийняттям на військову службу підтверджується повістками на 08.06.2016 року та 21.06.2016 року, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки матеріали цивільної справи не містять відомостей про те, що в період з 27 травня 2016 року – день звільнення, до 22 червня 2016 року - призову на строкову військову службу, позивач виконував обов’язки, пов’язані із взяттям на військовий облік, призовом та прийняттям на військову службу.

Також слід зауважити, що відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Натомість позивачем по справі не було заявлено позовних вимог щодо визнання формулювання причини звільнення неправильними або такими, що не відповідають чинному законодавству, не ставилось питання про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Також колегією суддів не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги позивача про те, що у відповідача було відсутнє право на його звільнення за п.3 ст. 36 КЗпП України, заяви ж про своє звільнення за власним бажанням він не подавав, а тому він має право на отримання середнього заробітку за період проходження строкової військової служби, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст.21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом або фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Згідно п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу, є підставою для припинення трудового договору.

Як вбачається із матеріалів справи, за наказом №195 к від 27.05.2016 року, відповідно до його заяви ОСОБА_1 (а.с.32) про звільнення його з 27.05.2016 року у зав’язку з призовом на військову службу, останнього звільнено у зв’язку з призовом на військову службу на підставі п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, що спростовує доводи апеляційної скарги про те, що у відповідача було відсутнє право на його звільнення за п.3 ст. 36 КЗпП України.

Отже, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов’язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, дійшов вірного висновку що часткове задоволення позовних вимог ПАТ «Укргазбанк», тому ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи та поясненнями учасників процесу.

За таких обставин підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду колегія суддів не вбачає.

Суд не допустив порушень матеріального або процесуального закону, які могли б бути підставою для скасування рішення суду, а доводи апеляційної скарги не спростовують наведеного та зроблених в оскаржуваному рішенні висновків, тому підстави для його скасування і задоволення апеляційної скарги відсутні.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, ст.ст. 381, 382 ЦПК України, Апеляційний суд Дніпропетровської області, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 10 жовтня 2017 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повний текст постанови складено 29 серпня 2018 року.

Головуючий:

Судді: