Рішення № 76135234, 23.04.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 квітня 2018 року м. Київ №826/14912/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів:

головуючого судді Костенка Д.А., суддів: Вєкуа Н.Г., Шрамко Ю.Т.,

при секретарі судового засідання Вовк І.Р.,

за участю позивачів: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

представника відповідача Яроменка А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом громадян Республіки Білорусь ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним і скасування рішення від 22.08.2016 №436-16, зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

Позивачі звернулися до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до ДМС України, в якому просять:

1) визнати протиправним і скасувати рішення ДМС України від 22.08.2016 №436-16;

2) зобов'язати ДМС України надати позивачам статус біженців.

В обґрунтування позову позивачі зазначили, що маючи обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань через належність до певної соціальної групи і неадекватне кримінальне переслідування Білоруської влади вони змушені були у 2008р. виїхати з Республіки Білорусь до України, де звернулися з відповідною заявою про надання їм статусу біженців. Оскаржуваним рішенням ДМС України позивачам вчергове відмовлено у наданні статусу біженців. Позивачі вважають таке рішення необґрунтованим з огляду на позитивну рекомендацію Головного управління міграційної служби від 01.10.2009 про надання позивачам відповідного статусу, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.10.2012 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 14.02.2013 у справі №2а-8979/12/2670, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30.07.2015 у справі №826/19807/14, а також не врахування відповідачем ряду документів, які надавалися позивачами до міграційної служби, однак були вилучені відповідачем. Також позивачі зазначають про те, що оскаржуване рішення підписано не уповноваженою особою - директором Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України ОСОБА_6, а не головою ДМС України.

Відповідачем подано заперечення проти позову, в яких він просить відмовити в його задоволенні, посилаючись на правомірність оскаржуваного рішення та відсутність підстав для надання позивачам статусу біженців або особа, яка потребує додаткового захисту. Щодо повноважень особи, яка підписала рішення, то відповідач стверджує про наявність у неї таких повноважень, що передбачено Положенням про Департамент у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України.

Під час розгляду справи позивачі підтримали позов з наведених у позовній заяві і уточненні до неї підстав. Суд допустив ОСОБА_2 до участі у цій справі в якості представника ОСОБА_1 на підставі посвідченої судом довіреності від 23.04.2018, що міститься у справі.

Представник відповідача не визнав позов, просив відмовити в його задоволенні з підстав, наведених у письмових запереченнях.

Заслухавши пояснення сторін, розглянувши матеріали справи, суд встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.10.2012 у справі №2а-8979/12/2670, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 14.02.2013, встановлено, що позивач - ОСОБА_2 - 10.06.2009 звернулась до Управління міграційної служби у м. Києві з заявою про надання статусу біженця, за результатами розгляду якої ДМС України прийнято рішення від 22.05.2012 №221-12 про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вказаною постановою Окружного адміністративного суду міста Києва у справі №2а-8979/12/2670 визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України №221-12 від 22.05.2012 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також зобов'язано ГУ ДМСУ в м. Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_2 від 10.06.2009 №93.

У цій справі суд дійшов висновку про те, що ситуація, яка склалась на Батьківщині позивача, є несприятливою і частково обґрунтовує доводи і пояснення, викладені в позовній заяві. Суд зазначив, що рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції не відповідає міжнародним принципам з питань міграції, оскільки позивач зробила реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомила всі важливі факти, що були в її розпорядженні; повідомлені позивачем факти, відповідач не визнав такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача; позивач заслуговує на довіру, оскільки щодо неї не виявлено компрометуючої інформації. Всупереч ст.ст. 10 та 27 Закону №3671 не були всебічно вивчені та оцінені всі докази наявності умов для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а саме, не надано належної оцінки листу Управління Служби безпеки України у м. Києві від 11.08.2009 №7747, в якому зазначено про відсутність інформації стосовно громадянки Білорусії ОСОБА_2, а також ситуації, що склалася у країні постійного проживання позивача як під час її залишення останньою так і під час прийняття оскаржуваного рішення. Відповідач не вимагав від ГУ ДМСУ в м. Києві, Міністерства закордонних справ України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян додаткову інформацію про позивача.

За результатами розгляду особової справи відповідачем прийнято рішення від 03.11.2014 №555-14 про відмову ОСОБА_2 та її неповнолітньому сину - ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.01.2015 у справі №826/19807/14, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12.03.2015 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30.07.2015, визнано неправомірним і скасовано рішення ДМС України №555-14 від 03.11.2014 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У цій справі суд на підставі аналізу висновків ГУ ДМСУ в м. Києві та ДМС України, складених за результатами вивчення заяви позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у контексті актуальної та релевантної інформації по країні громадянської належності заявниці, дійшов висновку про не проведення суб'єктом владних повноважень їх дослідження в розмірі наявності або відсутності підстав для визнання ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту. Судом звернуто увагу на те, що висновок ГУ ДМСУ в м. Києві складений до спливу строку, визначеного позивачу у повідомленні від 05.08.2014 - з'явитись до органу міграційної служби для здійснення дій, передбачених Законом №3671. Також в матеріалах особової справи ОСОБА_2 відсутні будь-які документи на підтвердження отримання ГУ ДМСУ в м. Києві відповіді на запит від 15.05.2014 №12/398, направлений на адресу відділу Укрбюро Інтерполу ГУ МВС України в м. Києві з метою проведення перевірки наявності обставин, за яких позивач не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Викладене, на думку суду, свідчить про передчасність рішення ДМС України від 03.11.2014 №555-14 щодо відсутності у позивача умов, передбачених, зокрема, п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671.

За результатами розгляду особової справи відповідачем прийнято рішення від 22.08.2016 №436-16 про відмову ОСОБА_2 та її сину - ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оскаржуваним рішенням позивачам відмовлено у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні, як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671, відсутні.

Спірні правовідносини виникли у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, та стосуються правомірності рішення відповідача про відмову позивачам у визнанні їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Як визначено у ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (тут і надалі в редакції, чинній на час винесення спірного рішення) (далі - Закон №3671):

- біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань (п. 1);

- особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. 13).

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951р. і п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою пересліду-вань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951р., а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до ст. 6 Закону №3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з положеннями ст. 9 Закону №3671 розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 1). Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником (ч. 2). Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців 2-4 ч. 1 ст. 6 цього Закону (ч. 6). У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України (ч. 8). Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 11). Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою (ч. 12).

Частиною 5 ст. 10 Закону №3671 передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідачем у своїх запереченнях акцентовано увагу на тому, що позивач не прибувала на запрошення для проведення співбесіди, у зв'язку з чим відповідачем прийнято рішення на підставі наявної в особовій справі інформації та матеріалів.

Так, відповідачем встановлено наявність цивільно-правових спорів між ОСОБА_2 та її чоловіком ОСОБА_10 щодо розлучення та щодо користування житловим приміщенням; притягнення до кримінальної відповідальності матері ОСОБА_2 - ОСОБА_8 за ст. 153 КК РБ (нанесення легких тілесних ушкоджень); наявність кримінального провадження щодо ОСОБА_2 (образа судді), покарання за інкримінований злочин не передбачає смертної кари. Вказані обставини, на думку відповідача, не мають політичного підґрунтя і не свідчать про переслідування позивача з політичних мотивів.

Також відповідачем проаналізовано належність позивача до певної соціальної групи, з приводу чого зазначено, що заявниця не відноситься до потенційних груп ризику зазнати переслідувань чи серйозної шкоди у разі повернення до Республіки Білорусь. Відповідач вважає, що позивач не бажає повернутися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, що не пов'язано з ознаками для визнання особи біженцем (п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671) та особи, яка потребує додаткового захисту (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671).

Водночас, як встановлено судами при розгляді адміністративних справ №2а-8979/12/2670 і №826/19807/14 ситуація, яка склалась на Батьківщині позивача, є несприятливою; позивач зробила реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомила всі важливі факти, що були в її розпорядженні; повідомлені позивачем факти, відповідач не визнав такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача; позивач заслуговує на довіру, оскільки щодо неї не виявлено компрометуючої інформації; натомість інші державні органи повідомили про відсутність у них інформації, яка б перешкоджали надання їй відповідного статусу. При цьому, як зауважено колегією суддів Вищого адміністративного суду України в ухвалі від 30.07.2015 у справі №826/19807/14, судом визнано, що ситуація в країні походження ОСОБА_2 при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються ситуацією в країні.

Встановлені судами при розгляді адміністративних справ №2а-8979/12/2670 і №826/19807/14 обставини і висновки переконують суд у тому, що відносно позивача (ОСОБА_2.) у судових рішеннях вже було зроблено зрозумілий висновок про наявність ознак, які дають підстави для визнання її біженцем. Суд вважає, що відповідач не врахував мотивів суду, якими були визнані протиправними і скасовані попередні рішення відповідача про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому при новому розгляді особової справи відповідачем не було здобуто від інших державних органів відомостей, які б перешкоджали встановленню ОСОБА_2 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Беручи до уваги, встановлені судами при розгляді адміністративних справ №2а-8979/12/2670 і №826/19807/14 обставини і висновки, враховуючи, що при новому розгляді особової справи відповідачем не було здобуто від інших державних органів відомостей, які б перешкоджали встановленню ОСОБА_2 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, суд, погоджуючись з доводами позивачів, дійшов висновку про необґрунтованість оскаржуваного рішення, яке порушує права та інтереси позивачів на отримання ними статусу біженців та пов'язаного з цим соціального і правового статусу.

Таким чином, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправним і скасування оскаржуваного рішення.

Водночас посилання позивачів на відсутність у ОСОБА_6 повноважень на підписання оскаржуваного рішення суд вважає необґрунтованими, які спростовуються наданими відповідачем до суду копіями Положення про Департамент у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України та наказу ДМС України від 10.05.2016 №90 про затвердження вказаного Положення, згідно з п. 5.11 Директор Департаменту має право підпису рішень, прийняття яких передбачено Законом №3671.

Щодо вимог позивачів про зобов'язання відповідача визнати їх біженцями, то суд не вбачає підстав для їх задоволення з огляду на положення ч. 6 ст. 8 Закону №3671, згідно з якою прийняття такого рішення покладається на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Керуючись ст.ст. 9, 90, 241-246, 257-263 КАС України, суд

в и р і ш и в:

1. Задовольнити частково адміністративний позов громадян Республіки Білорусь ОСОБА_1, ОСОБА_2.

2. Визнати протиправним і скасувати рішення Державної міграційної служби України від 22.08.2016 №436-16.

3. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про надання громадянам Республіки Білорусь ОСОБА_1, ОСОБА_2 статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

4. Відмовити в задоволенні адміністративного позову в іншій частині.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження. Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного адміністративного суду в порядку, встановленому ст.ст. 293, 295-297 КАС України. Апеляційна скарга подається протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Д.А. Костенко

Судді: Н.Г. Вєкуа

Ю.Т. Шрамко