Рішення № 76017092, 22.08.2018, Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22.08.2018 Справа №607/5263/18

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

головуючого судді – Сливка Л.М.

за участі секретаря судового засідання – Зарічної О. П.,

представника позивача – ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Тернополі цивільну справу за позовом Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_2 Міністерства охорони здоров’я України» до ОСОБА_3 про стягнення коштів за навчання,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_4 вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_2 Міністерства охорони здоров'я України» звернувся до суду ду із позовом до відповідача ОСОБА_3 про стягнення коштів затрачених на навчання в розмірі 139764,80 гривень. В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що на підставі рішення приймальної комісії від 05 серпня 2009 року наказом ректора Університету №207-(Д) від 10 серпня 2009 року ОСОБА_3 зараховано студентом першого курсу медичного Університету. 01 вересня 2009 року між Університетом та відповідачем укладено угоду №96 про підготовку фахівця з вищою освітою, якою передбачено обов'язок відповідача прибути після закінчення Університету на місце працевлаштування відповідно до направлення і відпрацювати не менше трьох років; у разі відмови їхати за призначенням – відшкодувати до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. ОСОБА_5 протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують Університет в червні 2015 року від 16 січня 2015 відповідач направлений на роботу в Бориспільську центральну районну лікарню Департаменту охорони здоров’я Київської обласної державної адміністрації на посаду лікаря станції швидкої та невідкладної медичної допомоги. Із пропозицією щодо працевлаштування відповідач був ознайомлений та згідний, направлення на роботу №96 було вручено відповідачу особисто. Наказом ректора Університету №95 (ДМ) від 25 червня 2015 року на підставі результатів державних екзаменів і відповідно з рішенням Державної екзаменаційної комісії відповідачу присвоєно кваліфікацію і видано диплом. Після закінчення Університету у червні 2015 року відповідач був направлений для проходження інтернатури на базу Вишгородської філії Станції екстреної медичної допомоги Комунального закладу Київської обласної ради «Київський обласний центр екстреної медичної допомоги та медичних катастроф» на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю «медицина невідкладних станів». На підставі наказу №78к від 09 березня 2017 року Бориспільської центральної районної лікарні ДОЗ Київської ОДА відповідача звільнено з посади лікаря-інтерна за спеціальністю «медицина невідкладних станів з 10 березня 2017 року у зв’язку із закінченням навчання в інтернатурі на підставі листа ДОЗ Київської ОДА від 09 березня 2017 року №26-1-36-823 по ст. 28 КЗпП України, у зв’язку зі зміною призначення місця роботи. Відповідно до листа начальника управління охорони здоров’я Тернопільської обласної державної адміністрації №4463/6-01 від 13 грудня 2017 року, листа МОЗ України про зміну місця призначення від 087 березня 2017 року, враховуючи сімейні обставини лікаря ОСОБА_3, випускника Університету 2015 року та згоду управління охорони здоров’я Тернопільської ОДА, МОЗ України йому змінено направлення на роботу з посади лікаря станції швидкої та невідкладної медичної допомоги Бориспільської центральної районної лікарні Київської області на Тернопільську область, посаду лікаря станції швидкої та невідкладної медичної допомоги Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Проте, згідно з листом директора – головного лікаря Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Тернопільської обласної ради від 13 березня 2018 року, ОСОБА_3 у даному медичному закладі працевлаштований не був. Вище зазначене свідчить про те, що відповідач відмовляється приступити до роботи за направленням і відпрацювати не менше трьох років як молодий фахівець в державній установі охорони здоров'я, а тому зобов’язаний відшкодувати державі витрати пов’язані із його навчанням в розмірі 139764,80 гривень, з яких: 80088,38 гривень – затрати на навчання одного студента медичного факультету і 59676,42 гривень – виплаченої за час навчання стипендії. З цих підстав, позивач, покликаючись на ст. 52 Закону України «Про освіту» (в редакції від 24.07.2014р.), Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ №992 від 22.08.1996р., Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений наказом МОЗ України №367 від 25.12.1997р. просить задовольнити позов.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.

Відповідач, ОСОБА_3, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, повторно до суду не з'явився, не повідомивши про причини неявки. Відзиву на позовну заяву не подавав.

За вказаних обставин, суд вважає за можливе провести заочний розгляд справи та ухвалити заочне рішення в порядку ст. 280 ЦПК України, на підставі наявних у справі доказів.

Судом установлено:

На підставі рішення приймальної комісії від 05 серпня 2009 року наказом ректора Тернопільського державного медичного університету імені ОСОБА_2 №207-(Д) від 10 серпня 2009 року ОСОБА_3 зараховано студентом першого курсу медичного Університету.

01 вересня 2009 року між ОСОБА_4 вищим навчальним закладом «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_2» та ОСОБА_3 укладено Угоду № 96 про підготовку фахівців з вищою освітою.

ОСОБА_5 умов укладеної Угоди відповідач ОСОБА_3 зобов'язався прибути після закінчення університету на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі, а у разі відмови їхати за призначенням – відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання в установленому порядку.

Відповідно до Протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують ОСОБА_4 вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_2 МОЗ України» у червні 2015 року, від 16 січня 2015 року постановлено направити ОСОБА_3 як молодого спеціаліста на роботу в Бориспільську центральну районну лікарню Департаменту охорони здоров'я Київської обласної державної адміністрації на посаду лікаря станції швидкої та невідкладної медичної допомоги.

Із пропозицією щодо працевлаштування ОСОБА_3 був ознайомлений та згідний, про що свідчать його підпис в Картці працевлаштування випускника.

Направлення на роботу № 02010830/06 було вручено відповідачу ОСОБА_3 особисто, про що свідчить його підпис в Журналі обліку направлень на роботу випускників освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст» за 2015 рік.

Наказом ректора Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_2 МОЗ України» №95 (ДМ) від 25 червня 2016 року на підставі результатів державних екзаменів і відповідно з рішенням Державної екзаменаційної комісії ОСОБА_3 присвоєно кваліфікацію лікаря і видано диплом.

Відповідно до ОСОБА_5 із наказу №280-К Бориспільської центральної районної лікарні Київської обласної державної адміністрації Департаменту охорони здоров’я від 31 липня 2015 року, на підставі заяви ОСОБА_3, направлення на роботу, наказу ДОЗ №162-н від 29 липня 2015 року ОСОБА_3, випускника Тернопільського державного медичного університету імені ОСОБА_2 2015 року прийнято на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю «медицина невідкладних станів» для проходження інтернатури з 03 серпня 2015 року на бюджетній основі згідно чинного законодавства.

Як убачається із відповіді Міністерства охорони здоров’я від 07 березня 2017 року за №11.02-10/20/П-2667/2388-38 за результатами звернення ОСОБА_3, і враховуючи клопотання Управління охорони здоров’я Тернопільської та Департаменту охорони здоров’я Київської обласних державних адміністрацій, Департамент управління персоналом та кадрової політики погоджує ОСОБА_3 зміну місця призначення на роботу з посади лікаря станції швидкої та невідкладної медичної допомоги Бориспільської центральної районної лікарні Київської області на посаду лікаря станції швидкої та невідкладної медичної допомоги КЗ ТОР «Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф».

Відповідно до листа Департаменту охорони здоров’я №26-1-36-283 від 09 березня2017 року, Департамент охорони здоров’я погодив звільнення ОСОБА_3 з посади лікаря приймального відділення Бориспільської центральної районної лікарні.

ОСОБА_5 з наказу №78-К Бориспільської центральної районної лікарні Київської обласної державної адміністрації Департаменту охорони здоров’я від 09 березня 2017 року, ОСОБА_3 звільнено із займаної посади з 10 березня 2017 року, у зв’язку із закінченням інтернатури на підставі листа ДОЗ КОДА від 09 березня 2017 року №26-1-36-283 по ст. 38 КЗпП України, у зв’язку зі зміною місця призначення на роботу.

За інформацією Управління охорони здоров’я Тернопільської обласної державної адміністрації №4463/6-01 від 13 грудня 2017 року, після зміни направлення з посади лікаря станції швидкої та невідкладної медичної допомоги Бориспільської центральної районної лікарні Київської області на Тернопільську область, посаду лікаря станції швидкої та невідкладної медичної допомоги Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, ОСОБА_3 до роботи не приступив.

Відповідно до відповіді Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Управління охорони здоров’я Тернопільської обласної державної адміністрації від 13 березня 2018 року за №122, ОСОБА_3 не звертався та не був працевлаштований у Центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.

ОСОБА_5 розрахунку фактичних затрат на навчання ОСОБА_3 – студента медичного факультету за державним замовленням 2015 року випуску, вартість навчання ОСОБА_3 становить 80088,38 гривень.

Також, як убачається із довідки про доходи виданої ОСОБА_4 вищим навчальним закладом «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_2 МОЗ України» на ім’я ОСОБА_3, за період навчання в університеті з вересня 2009 року по липень 2015 року ОСОБА_3 було нараховано та виплачено стипендію в розмірі 59676,42 гривень.

З цих підстав, позивач просить стягнути з відповідача ОСОБА_3 кошти затрачені на навчання в розмірі 139764,80 гривень, з яких: 80088,38 гривень – затрати на навчання одного студента медичного факультету і 59676,42 гривень – виплаченої за час навчання стипендії.

Проаналізувавши в сукупності досліджені докази, встановлені ними обставини та визначені відповідно до них правовідносини сторін, суд приходить до переконання, що позовні вимоги не підлягають до задоволення, з огляду на наступне:

ОСОБА_5 ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч. 5 ст. 8 ЦПК України).

ОСОБА_5 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Стаття 43 Конституції України проголошує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.

Положення статті 43 Конституції України узгоджуються зі статтею 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В пункті 2 статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.

В пункті 3 статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що для цілей цієї статті значення терміна "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється: a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення; b) на будь-яку службу військового характеру або - у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, - службу, яка вимагається замість обов'язкової військової служби; c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства; d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов'язків.

Відповідно до положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною в 1997 році, як і практика Європейського Суду по правам людини є джерелом права в Україні та не містить принципово відмінних тлумачень поняття примусової праці, користуючись при цьому універсальним визначенням з Конвенції МОП від 1930 року.

Конвенція Міжнародної організації праці № 29 «Про примусову чи обов'язкову працю», що набула чинності для України 10 серпня 1956 року, зобов'язує держави не допускати примусової праці. ОСОБА_5 зі статтею 1 Міжнародної Конвенції «Про скасування примусової праці» № 105, що ратифікована Законом України від 05.10.2000 №2021-III, держава зобов'язується скасувати обов'язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми як методу мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку.

Окрім того, у статті 53 Конституції України вказано те, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Рішенням Конституційного Суду України від 04.03.2004 року у справі про доступність та безоплатність освіти визначено, що безоплатність вищої освіти у державних і комунальних навчальних закладах необхідно розуміти як можливість здобуття освіти у цих закладах без оплати, тобто без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги.

Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державне замовлення).

Відповідно до ст. 151-2 Конституції України, рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Частиною 2 статті 52 Закону України «Про освіту» № 1060-XII від 23.05.1991 (в редакції, від 24 липня 2014 року, на яку покликається позивач у позові), що була чинною на час вступу відповідача до університету, було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Однак, вказана частина статті 52 була виключена із Закону України «Про освіту», у зв’язку із прийняттям Закону №1556-VII від 01.07.2014р. «Про вищу освіту».

Щодо працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, то у статті 64 Закону України «Про вищу освіту» (чинного на день звернення із позовом і на даний час) зазначається, що держава у співпраці з роботодавцями забезпечує створення умов для реалізації випускниками вищих навчальних закладів права на працю, гарантує створення рівних можливостей для вибору місця роботи, виду трудової діяльності з урахуванням здобутої вищої освіти та суспільних потреб.

Зазначений закон не містить умов про обов’язковість трирічного відпрацювання або відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.

ОСОБА_5 статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Таким чином, норма Закону, на яку посилається позивач у позовній заяві, на час звернення із позовом до суду, була не чинна.

Окрім того, Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ №992 від 22.08.1996р., на який посилається позивач, приймався на виконання ч. 2 статті 52 Закону України "Про освіту", яка, як зазначено вище, на час звернення позивача із позовом до суду була нечинна.

31 травня 2017 року прийнято Постанову Кабінету Міністрів України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» №376 від 31.05.2017р. Зокрема, втратила чинність і Постанова Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 р. №992 «Про Порядок працевлаштування випускників вищих начальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням».

З огляду на зазначене, даний Порядок також не може застосовуватись до спірних правовідносин.

Так само це стосується і Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом МОЗ України №367 від 25.12.1997р.

Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ №992 від 22.08.1996р. і Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом МОЗ України №367 від 25.12.1997р., в частині зобов’язання випускників відпрацювати за направленням три роки, або відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання у разі не прибуття за місцем розподілу, відмови приступити до роботи, не відпрацювання трьох років, суперечать статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України «Про вищу освіту» і, відповідно, не можуть бути застосовані судом.

Також слід зазначити, що згаданий у п. 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою КМУ №992 від 22.08.1996р. встановлений порядок, згідно якого випускник має відшкодувати вартість навчання, не існує.

Пунктом 4 постанови Кабінету міністрів України від 22.08.96 р №992 Міністерству фінансів України разом з Міністерством освіти, Міністерством економічного розвитку, Міністерством юстиції і Нацбанком доручено розробити та затвердити Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування.

На даний час зазначений Порядок не затверджений. А тому для визначення конкретної суми, яку позивач просить стягнути з позивача не існує нормативного підгрунтя. І, як наслідок, суд не може взяти до уваги наданий позивачем розрахунок фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2015 року.

Окрім того, безпідставним є й посилання позивача на невиконання відповідачем умов договору, і як наслідок, відповідальність за невиконання договірних зобов’язань.

ОСОБА_5 угоди №96 укладеної між сторонами 01 вересня 2009 року відповідач ОСОБА_3 зобов’язується прибути після закінчення університету на місце працевлаштування і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі; у разі відмови їхати за призначенням – відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання додаткових угод.

Тобто умовами угоди передбачено відповідальність студента за відмову їхати за призначенням.

Установлено, що відповідач ОСОБА_3 був прийнятий на роботу у Бориспільську центральну районну лікарню Київської ОДА з 03 серпня 2015 року та звільнений із займаної із займаної посади з 10 березня 2017 року, у зв’язку із закінченням інтернатури та зміною місця призначення.

Окрім того, угодою передбачено відшкодування вартості навчання в установленому порядку. Однак, як було зазначено вище, установленого порядку не затверджено.

Також слід зазначити, що положення угоди формувались відповідно до чинної на той час статті 52 Закону України «Про освіту» № 1060-XII від 23.05.1991 року, яка на даний час виключена із цього закону, і в силу статті 58 Конституції України втратила свою дію.

Тому положення Цивільного кодексу України щодо відповідальності відповідача, у формі відшкодування вартості навчання, за невиконання договірних зобов’язань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Статтею 8 Конституції України проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до цього принципу, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Вимогами ст. 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як вже зазначалося, обов’язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання випускником порушує конституційне право громадянина на працю, що вільно ним обирається або на яку він вільно погоджується, та право на безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах, суперечить зобов’язанню держави скасувати обов’язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми як методу мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку (ст.1 Міжнародної Конвенції «Про скасування примусової праці» №105, ратифікована Законом України від 05.10.2000 №2021-III). Таким чином, враховуючи положення Конституції України, Міжнародної Конвенції «Про скасування примусової праці» №105, ратифікованої Законом України від 05.10.2000 №2021-III, галузевого Закону України «Про вищу освіту», суд вважає, що будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки не існує законних підстав, які б зобов’язали його відшкодувати вартість навчання.

З огляду на вищезазначене, суд приходить до переконання, що позов є необґрунтованим, а тому до задоволення не підлягає.

Оскільки, у задоволенні позову відмовлено, відповідно до статті 141 ЦПК України, судові витрати позивачу не відшкодовуються.

На підставі наведеного та керуючись статтями 4, 12, 76, 77, 78, 80, 81 141, 258, 259, 264, 265, 280-282, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову Державного вищого навчального закладу «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_2 Міністерства охорони здоров’я України» до ОСОБА_3 про стягнення коштів за навчання – відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Рішення суду може бути оскаржене позивачем у загальному порядку безпосередньо до апеляційного суду Тернопільської області або через Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Дата складення повного тексту рішення суду – 22 серпня 2018 року.

Позивач: ОСОБА_4 вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені ОСОБА_2 Міністерства охорони здоров’я України» - адреса місцезнаходження: вул. Майдан Волі, 1, м. Тернопіль, код ЄДРПОУ 02010830.

Відповідач: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрована адреса місця проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1.

Головуючий суддяОСОБА_6