Постанова № 76001155, 21.08.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/11809/13-а Судді першої інстанції: Григорович П.О.,

Шрамко Ю.Т., Смолій І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 серпня 2018 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого-судді - Степанюка А.Г.,

суддів - Кузьменка В.В., Шурка О.І.,

при секретарі - Ліневській В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на проголошене о 9 годині 46 хвилин рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року, повний текст якого складено 30 січня 2018 року, у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Кабінету Міністрів України, треті особи - Генеральний штаб Збройних Сил України, Міністерство оборони України, Державна казначейська служба України, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2013 року ОСОБА_3 (далі - Позивач, ОСОБА_3.) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - Відповідач, КМ України) про:

- визнання протиправним невиконання Відповідачем щодо Позивача ст. 3 Закону України «Про статус ветеранів військової служби», а саме: ненадання гарантованої Законом допомоги по поліпшенню житлових умов;

- визнання протиправним невиконання КМ України щодо ОСОБА_3 п. 7 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби», а саме: незабезпечення житлом не пізніше одного року після звільнення з військової служби; ненадання одноразового безвідсоткового кредиту на індивідуальне житлове (кооперативне) будівництво чи придбання житла за рахунок Міністерства оборони України; незабезпечення земельною ділянкою під забудову з безоплатним отриманням її у власність.

- визнання протиправним невиконання Відповідачем щодо Позивача п. 8 ст. 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей», а саме: незабезпечення протягом трьох років після звільнення житловим приміщенням у порядку, передбаченому законодавством; ненадання кредиту на індивідуальне будівництво чи придбання житла з погашенням їх за рахунок коштів Державного бюджету України; невиплату компенсації за проживання у найманому житлі в розмірі вартості житла по регіонах України;

- стягнення моральної шкоди у розмірі 1 000,00 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.10.2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 01.07.2014 року, у задоволенні позову відмовлено повністю.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 03.08.2016 року скасовані зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанції, суд касаційної інстанції зазначив, що останні залишили поза увагою, що ОСОБА_3 у позовній заяві зазначав Міністерство оборони України в якості третьої особи. Крім того, Вищий адміністративний суд України вказав, що суд першої інстанції, всупереч вимог процесуального закону, не з'ясував необхідність залучення до участі у справі Міністерства оборони України, не врахував зміст та обсяг позовних вимог і не визначився із залученням до участі у справі державного замовника та виконавця Комплексної програми забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби та членів їх сімей, центрального органу виконавчої влади, який здійснює керівництво військовими формуваннями, органу що безпосередньо провадить облік і виконує розподіл житлових приміщень та до компетенції якого належить прийняття рішень про надання жилого приміщення, як і орган місцевого самоврядування, до компетенції якого належить питання регулювання земельних відносин, Державне казначейство України.

У ході судового розгляду справи Позивачем були подані прийняті Окружним адміністративним судом міста Києва заяви про збільшення позовних вимог, в яких останній поряд з іншим просив:

- стягнути з КМ України моральну шкоду у розмірі 500 000,00 грн.;

- зобов'язати Відповідача надати Позивачу безвідсотковий кредит на індивідуальне (кооперативне) будівництво з урахуванням встановленої законодавством норми жилої площі на сім'ю та погашення його у повному розмірі за рахунок Міністерства оборони України у відповідності до Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист», ст. 6 п. 7;

- зобов'язати КМ України надання кредиту та всіх розрахунків, пов'язаних з цим, провести протягом місяця з моменту прийняття судом рішення за позовом.

Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.10.2017 року залучено до участі у справі якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Генеральний штаб Збройних Сил України (далі - Третя особа-1, Генштаб ЗС України), Міністерство оборони України (далі - Третя особа-2, Міноборони України), Державну казначейську службу України (далі - Третя особа-3, ДКС України).

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 24.01.2018 року у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що гарантії, про які стверджує Позивач, мають забезпечуватися державою, у той час як КМ України має лише визначати порядок (механізм) реалізації відповідною категорією громадян своїх прав, у тому числі передбачених Законом України «Про статус ветеранів військової служби» та Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист». Крім того, суд зауважив, що повноваження щодо забезпечення надання житла особам, які потребують їх поліпшення, у тому числі звільнених з військової служби, належать виконавчим органам органів місцевого самоврядування і відповідним квартирно-експлуатаційним органам, а не Кабінету Міністрів України. Також суд підкреслив, що ОСОБА_3 перебуває у черзі на отримання житла. Крім іншого, суд першої інстанції зауважив, що повноваженнями КМ України не охоплюється вирішення питання про надання кредитування для придбання житла. Окрім наведеного, суд акцентував увагу на тому, що вирішення питання щодо безоплатної передачі громадянам у власність земельної ділянки не належить до компетенції КМ України, який, у свою чергу, вживав всіх передбачених законодавством заходів для забезпечення реалізації передбачених згаданими законами гарантій для ветеранів військової служби.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та ухвалити нове на користь Апелянта.

При цьому, зазначаючи про порушення судом норм процесуального права, посилається на те, що суд: зазначив, що Міноборони України просило відмовити у задоволенні позову, однак матеріали справи відповідну позицію Третьої особи-2 не підтверджують; не пропонував Позивачу здійснити заміну Відповідача; не врахував, що за кредитом на придбання житла ОСОБА_3 звертався; посилався на норми КАС України, які втратили чинність вісім років тому; розглянув справу неповноважним складом, адже були відсутні підстави для його зміни.

Стверджуючи про порушення судом першої інстанції матеріального права, ОСОБА_3 наголошував на тому, що, по-перше, відсутність коштів не є підставою для незабезпечення Позивача житлом, по-друге, правильне визначення судом суб'єкта кредитування ветеранів не спростовує відсутність розробленого механізму реалізації такого права, по-третє, суд посилався на положення законів України у редакції, яка була визнана неконституційною, по-четверте, суд не врахував, що КМ України не лише має визначати механізм реалізації права, а й забезпечувати його виконання, по-п'яте, хоча повноваження щодо надання житла належить квартирно-експлуатаційним частинам, останні жодного житла та коштів не отримують, по-шосте, суд помилково визнав підтвердженими обставини перебування Позивача у черзі на отримання житла, по-сьоме, кредитування згідно передбаченого законодавством порядку фактично не здійснюється, по-восьме, хоча питання передачі громадянам земельної ділянки належить до компетенції органів місцевого самоврядування, однак вільні земельні ділянки відсутні, по-дев'яте, суд не врахував, що законом передбачено компенсацію за належне для отримання житло та піднайом житла, по-десяте, затверджені КМ України Основні напрямки посилання соціального захисту військовослужбовців діяли лише до 2010 року.

Після усунення визначених в ухвалі від 12.03.2018 року залишення апеляційної скарги без руху недоліків ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.05.2018 року відкрито апеляційне провадження у справі та встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.

У межах встановленого судом строку відзиву на апеляційну скаргу від учасників справи не надійшло.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.06.2018 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 10.07.2018 року, яке у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю судді-доповідача було знято з розгляду та відкладено на 21.08.2018 року.

У судовому засіданні Позивач просив суд вимоги апеляційної скарги задовольнити повністю з підстав, викладених в останній.

Представник Відповідача, як і представник Третьої особи-2, наполягали на залишенні апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Інші учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибули.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників учасників справи, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 27.12.2006 року № 469 відповідно до Положення про проходження служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України звільнено з військової служби у запас за пунктом 67, підпункт «в» (у зв'язку зі скороченням штатів), з правом носіння військової форми одягу, підполковника ОСОБА_3, начальника служби безпеки зв'язку - помічника начальника військ зв'язку управління зв'язку штабу Південного оперативного командування (т. 1 а.с. 11). Крім того, у даному наказі вказано, що Позивач звільняється у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України із залишенням на квартирному обліку для позачергового одержання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України.

Наказом начальника штабу ордера Червоного Прапора Південного оперативного командування від 17.01.2007 року № 12 ОСОБА_3 направлено на облік до Приморського РВК м. Одеси та підтверджено, що Позивач постійним або службовим житлом не забезпечувався (т. 1 а.с. 12).

Одеським обласним військовим комісаріатом ОСОБА_3 видано посвідчення ветерана військової служби від 02.02.2007 року серії НОМЕР_1 (т. 1 а.с. 13) та видано довідку від 20.02.2007 року № 498 про те, що Позивач дійсно знаходиться на військовому обліку офіцерів запасу в Приморському районному військовому комісаріаті м. Одеси (т. 1 а.с. 14).

Також, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області ОСОБА_3 видано довідку № 4712/04 від 03.11.2010 року про те, що він перебуває на обліку і отримує пенсію за вислугу років по Приморському району згідно Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (т. 1 а.с. 15).

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що протягом 2010-2013 років ОСОБА_3 неодноразово звертався до Прем'єр-Міністрів України, Міністерства оборони України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України, житлової комісії управління та штабу Південного оперативного командування, прокуратури м. Києва щодо вирішення питання, яке є предметом дослідження у даній справі, що не дало позитивних результатів. Разом з тим, з відповідей зазначених органів вбачається, що ситуація щодо незабезпечення житлом військовослужбовців Збройних Сил України має місце через брак коштів у Державному бюджеті України (т. 1 а.с. 77-81, 84-126).

На підставі встановлених вище обставин, виходячи з системного аналізу приписів ст. 116 Конституції України, ст. ст. 116, 118, 122 Земельного кодексу України, ст. ст. 3, 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист», ст. 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей», ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також ряду підзаконних нормативно-правових актів, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог, оскільки викладені у позовній заяві питання не можуть бути предметом вирішення Кабінетом Міністрів України, а правових підстав для заміни відповідача у даній справі не було.

З таким висновком суду першої інстанції не можна не погодитися з огляду на таке.

Закон України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» (далі - Закон про статус ветеранів) встановлює статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, визначає основні засади державної політики щодо соціального захисту громадян, звільнених з військової служби, служби в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, та членів їх сімей, визначає гарантії, які забезпечують їм гідне життя, активну діяльність, шану та повагу в суспільстві.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 вказаного Закону державна політика стосовно ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України здійснюється в рамках обов'язкових цільових державних і місцевих програм соціального захисту ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, спрямованих на забезпечення реалізації гарантій та пільг, встановлених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами для ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України та членів їх сімей.

Згідно ст. 3 Закону про статус ветеранів держава гарантує, зокрема, кожному ветерану військової служби, рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах щодо задоволення різноманітних життєвих потреб, а також подає різні види допомоги шляхом, окрім іншого, реалізації цільових програм поліпшення житлових умов та пенсійного забезпечення відповідно до законодавства.

Пунктом 7 частини 1 статті 6 Закону про статус ветеранів передбачено, що ветеранам військової служби, ветеранам органів внутрішніх справ, ветеранам державної пожежної охорони, ветеранам Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України надаються такі пільги, зокрема, першочергове, але не пізніше одного року після звільнення з військової служби або зі служби в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України та прибуття до місця проживання, обраного з урахуванням існуючого порядку прописки, забезпечення житлом осіб, які потребують поліпшення житлових умов, або одноразове надання безвідсоткового кредиту на індивідуальне житлове (кооперативне) будівництво чи придбання житла з урахуванням встановленої законодавством норми жилої площі на сім'ю і погашенням його в повному розмірі за рахунок Міністерства оборони України, Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, інших центральних органів виконавчої влади, утворених відповідно до законів України військових формувань, а також забезпечення земельними ділянками під забудову і право на їх безоплатне отримання у власність у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порядок надання ветеранам військової служби, ветеранам органів внутрішніх справ, ветеранам державної пожежної охорони, ветеранам Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України безвідсоткових кредитів на індивідуальне житлове (кооперативне) будівництво або придбання житла встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» (далі - Закон про державні гарантії) особи, які звільнилися з військової служби і потребують поліпшення житлових умов, протягом трьох років після звільнення забезпечуються житловими приміщеннями у порядку, передбаченому законодавством, або мають право на одержання кредитів на індивідуальне будівництво чи придбання житла з погашенням їх за рахунок коштів Державного бюджету України. До забезпечення житлом на зазначених у цьому пункті умовах гарантується виплата компенсацій за проживання у найманому житлі в розмірі вартості житла по регіонах України, яка затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі будівництва та архітектури.

За правилами ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон про статус військовослужбовців держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями на підставах, у порядку і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР та іншими нормативно-правовими актами.

Особам, звільненим з військової служби і визнаним інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва, одержаних під час виконання обов'язків військової служби, або захворювання, одержаного під час проходження військової служби, жилі приміщення в населених пунктах, обраних ними для проживання з урахуванням встановленого порядку, надаються позачергово за рахунок військових формувань або органів виконавчої влади, в яких вони перебувають на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов.

Військовослужбовці, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше та потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання кредитів на індивідуальне житлове будівництво або придбання приватного жилого будинку (квартири) на строк до 20 років з погашенням загальної суми та відсоткових ставок за кредитами за рахунок коштів, призначених у державному бюджеті на утримання Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань. Зазначений кредит надається військовослужбовцю тільки один раз протягом усього часу проходження ним військової служби.

Порядок та умови надання військовослужбовцям кредитів на індивідуальне житлове будівництво або придбання приватного жилого будинку (квартири) визначаються Кабінетом Міністрів України.

Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, погоджуючи з відповідним твердженням Позивача, гарантії щодо забезпечення ветеранів військової служби житлом мають забезпечуватися державою. Водночас, системний аналіз наведених вище положень законодавчих актів дає підстави для висновку, що Кабінет Міністрів України у межах своєї компетенції зобов'язаний визначити порядок, умови та процедуру реалізації відповідною категорією осіб вказаних гарантій.

Механізм забезпечення житловими приміщеннями військовослужбовців - осіб офіцерського, старшинського і сержантського, рядового складу (крім військовослужбовців строкової служби) Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення та Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку, посади в яких комплектуються військовослужбовцями, у тому числі звільнених в запас або у відставку, що залишилися перебувати на обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, у військових частинах, закладах, установах та організаціях (далі - військові частини) після звільнення (далі - військовослужбовці) та членів їх сімей визначає Порядок забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 року № 1081 (далі - Порядок № 1081).

Відповідно до п. п. 22, 24 Порядку № 1081 облік військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов (далі - облік), ведеться у військових частинах та квартирно-експлуатаційних органах.

Військовослужбовці зараховуються на облік згідно з рішенням житлової комісії військової частини, яке затверджується командиром військової частини.

Згідно п. 29 Порядку №1081 військовослужбовці, які перебувають на обліку при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров'я, а також у зв'язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду, а в разі розформування військової частини - у військовому комісаріаті і квартирно-експлуатаційному органі та користуються правом позачергового одержання житла.

При цьому згідно п. 34 Порядку №1081 на підставі рішення про надання житла виконавчий орган районної, міської, районної у місті ради, а в закритому військовому містечку - квартирно-експлуатаційний орган видає ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення, безпосередньо військовослужбовцю, на ім'я якого він виписаний, або за його дорученням іншій особі.

Зазначене положення, як вірно зауважив суд першої інстанції, кореспондується зі приписами ст. 58 Житлового кодексу Української РСР, якою передбачено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Отже, повноваження стосовно надання житла особам, які потребують їх поліпшення, у тому числі звільненим з військової служби ветеранам війни, належать виконавчим комітетам органів місцевого самоврядування і відповідним квартирно-експлуатаційним органам, а не Кабінету Міністрів України. При цьому, постійне житло за рішенням зазначених органів передається виключно в порядку черговості з моменту включення таких громадян до відповідних списків, а відсутність в указаних організацій можливостей з надання Позивачу житла, про що останнім зазначено в апеляційній скарзі, не може мати своїм наслідком визнання протиправною бездіяльності саме КМ України щодо спірних правовідносин.

Зі змісту листа Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 27.02.2013 року №303/4/15/324 вбачається, що ОСОБА_3 перебуває на квартирному обліку в Одеському гарнізоні у загальній черзі за №1513 і у списку на пільгову забезпечення житлом з 27.12.2006 року за №561 (т. 1 а.с. 126). Крім того, подальше перебування Позивача у черзі на забезпечення житлом випливає зі змісту листа Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 13.03.2015 року №303/4/16/553 (т. 1 а.с. 244). Наведеним, на переконання судової колегії, спростовується твердження Апелянта про те, що суд безпідставно встановив факт перебування Позивача у черзі на забезпечення житлом.

Механізм реалізації пункту 8 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» щодо права військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань (далі - військовослужбовці), які не мають жилого приміщення для постійного проживання і перебувають на квартирному обліку за місцем проходження служби, на одержання кредитів для індивідуального та кооперативного житлового будівництва або придбання житла (далі - будівництво або придбання житла) з погашенням їх за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті військовим формуванням для будівництва або придбання житла, визначає Порядок кредитування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.01.2004 року № 88 (далі - Порядок № 88).

Судова колегія звертає увагу, що прийняттям даної постанови Уряд України визначив порядку кредитування та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань, у зв'язку з чим посилання Апелянта на залишення поза увагою судом першої інстанції відсутності механізму реалізації п. 8 ст. 12 Закону про статус військовослужбовців є безпідставним.

Пунктом 3 Порядку № 88 передбачено, що військовослужбовці, які не мають жилого приміщення для постійного проживання і перебувають на квартирному обліку за місцем проходження служби, мають право на одержання кредитів для будівництва або придбання житла на строк до 20 років з погашенням за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті військовим формуванням для будівництва або придбання житла, з урахуванням вислуги років: для тих, хто прослужив більше ніж 15 років, - 50 відсотків, більше ніж 20 років, - 75 відсотків, більше ніж 25 років, - 100 відсотків кредиту.

При цьому, як вірно підкреслив суд першої інстанції, вказаним Порядком № 88 не закріплено обов'язку чи повноважень Кабінету Міністрів України вирішувати питання щодо надання відповідного кредиту.

Посилання Апелянта на те, що наразі кредитування за правилами, визначеними Порядком №88, не здійснюється, підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, зокрема, листом Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 26.12.2016 року №303/4/603 (т. 1 а.с. 267). Вказаним листом, поряд з іншим, підтверджується посилання Апелянта на помилковість твердження суду першої інстанції про те, що із заявою про отримання кредиту Позивач не звертався. Разом з тим, як вже було зазначено вище, до питання видачі кредитів згідно Порядку №88 не охоплюється повноваженнями Уряду України.

Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.

Згідно ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Приписи ч. 1 ст. 122 ЗК України визначать, що земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб передають сільські, селищні, міські ради.

Таким чином, як вірно зазначив суд першої інстанції, вирішення питання щодо безоплатної передачі громадянам у власність земельних ділянок, зокрема, для будівництва житлового будинку, відноситься до компетенції органів місяцевого самоврядування - сільських, селищних, міських рад та їх виконавчих органів, а не до компетенції чи обов'язку Кабінету Міністрів України.

При цьому доводи Апелянта про те, що за результатами звернення до Одеської обласної державної адміністрації його було повідомлено про відсутність вільних земельних ділянок, не можуть стосуватися предмету даної справи, відповідачем у якій Позивачем самостійно визначено КМ України.

Судова колегія погоджується з твердженням суду першої інстанції про те, що Закон про статус ветеранів, який є спеціальним щодо спірних правовідносин ні в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, ні в чинній редакції не передбачав і не передбачає виплату ветеранам війни грошової компенсації за належне для отримання житло та за піднайом (найом) ними жилих приміщень.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на те, що згідно абз. 2 п. 8 ст. 1 Закону про державні гарантії до забезпечення житлом на зазначених у цьому пункті умовах гарантується виплата компенсацій за проживання у найманому житлі в розмірі вартості житла по регіонах України, яка затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі будівництва та архітектури.

Тобто, виплата компенсацій за проживання у найманому житлі у розмірі вартості житла по регіонах України можлива після затвердження спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі будівництва та архітектури її розмірів. При цьому КМ України, виходячи з його правового статусу, такими повноваженнями не наділений.

Окрім наведеного, суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.1999 року № 2166 затверджено Комплексну програму забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби та членів їх сімей (далі - Програма), якою визначено, що, окрім інших, державним замовником і виконавцем Програми є Міноборони (абзац 8 розділу «Загальні положення»).

Пунктом 2 вказаної постанови Міністерству економічного розвитку і торгівлі і Міністерству фінансів доручено враховувати основні завдання Програми під час розроблення проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку України та законів про Державний бюджет України на відповідні роки.

Згідно п. 3 вказаної постанови фінансове забезпечення Програми здійснюється за рахунок і в межах видатків, визначених її виконавцям - міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади у Державному бюджеті України на відповідний рік, та інших джерел, а пунктом 5 постанови визначено, що моніторинг виконання завдань та координацію нормативно-правового супроводження Програми покладено на Міністерство економічного розвитку і торгівлі.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що постановою Кабінету Міністрів України від 12.03.2003 № 322 затверджено Основні напрямки посилення соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей на період до 2010 року, пунктом 3 якої Міністерству фінансів та центральним органам виконавчої влади, які здійснюють керівництво військовими формуваннями, доручено щороку під час розроблення проекту Державного бюджету України передбачати фінансування заходів щодо реалізації Основних напрямів з урахуванням прогнозних показників соціально-економічного розвитку України.

При цьому судова колегія погоджується з твердженням Апелянта про те, що вказані Основні напрямки було затверджені на період до 2010 року, разом з тим, зважаючи на те, що спірні правовідносини виникли, починаючи з 2007 року, їх врахування Окружним адміністративним судом міста Києва при вирішенні даного спору є обґрунтованим.

Відповідно до 116 Конституції України Кабінет Міністрів України, зокрема, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.

Наведене вище з урахування встановлених у ході розгляду даної справи обставин свідчить про обґрунтованість висновків суду першої інстанції про те, що Уряд України вживав можливих заходів за для забезпечення передбачених законами гарантій, у тому числі, ветеранам військової служби, у межах наданих йому повноважень та у спосіб, визначені законами.

З урахуванням наведеного судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав стверджувати, що Кабінетом Міністрів України допущена бездіяльність, що зумовила порушення прав ОСОБА_3 на забезпечення житлом.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 317 КАС України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Відтак, оскільки встановлене у ході розгляду справи судом апеляційної інстанції помилкове залишення поза увагою суду першої інстанції факту звернення Позивача із заявою про отримання кредиту на придбання житла не зумовило неправильне вирішення справи, дана обставина не може бути підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення суду.

Суд апеляційної інстанції вважає обґрунтованим твердження Апелянта про те, що відсутність бюджетних асигнувань не може ставити у залежність реалізацію особою своїх прав, на чому наголошував Європейський суд з прав людини, зокрема, у справах «Качко проти України», «Ромашов проти України», «Шевченко проти України». Водночас, у межах даного спору відповідне посилання ОСОБА_3 не має правового значення у розрізі дослідження питання щодо реалізації КМ України положень Закону про статус ветеранів та Закону про державні гарантії.

Також судова колегія вважає вірним твердження Позивача про те, що суд першої інстанції у своєму рішенні застосував положення Закону про державні гарантії у редакції, яка була визнана неконституційною. Разом з тим, застосування до спірних правовідносин п. 8 ст. 1 Закону про державні гарантії у редакції, яка визнана неконституційною, не впливає на обґрунтованість за свою суттю висновків суду першої інстанції.

Посилання Апелянта на те, що матеріали справи не містять доказів прохання Міноборони України відмовити у задоволенні позову, спростовується зафіксованим у протоколі судового засідання від 24.01.2018 року змістом промови представника Третьої особи-2 у судових дебатах, в якій останній просить відмовити у задоволенні позову (т. 2 а.с. 41). У цьому ж засіданні судом першої інстанції з'ясовувалася позиція ОСОБА_3 щодо заміни відповідача на Міноборони України (т. 2 а.с. 40).

Доводи Позивача щодо некомпетентності суду першої інстанції з огляду на те, що суд у своїй ухвалі від 12.07.2017 року суд посилався на положення п. 17 ч. 4 ст. 160 КАС України, яка на момент постановлення ухвали не була чинною, судовою колегією оцінюється критично, оскільки ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.10.2017 року було виправлено описку в ухвалі суду від 12.07.2017 року.

Твердження ОСОБА_3 про розгляд справи неповноважним складом суду з огляду на його зміну без поважних підстав та відповідних рішень суд апеляційної інстанції вважає помилковим, адже у матеріалах справи протоколи автоматизованого розподілу судової справи між суддями (т. 1 а.с. 234), протокол автоматичного визначення складу колегії суддів (т. 2 а.с. 236), розпорядження керівника апарату Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.04.2017 року №2821 (т. 2 а.с. 1), протокол повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями (т. 2 а.с. 2), протокол автоматичної зміни складу колегії суддів (т. 2 а.с. 4), протокол автоматичної зміни складу колегії суддів (т. 2 а.с. 36а), якими підтверджується підстави зміни складу судової колегії.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Кабінету Міністрів України, треті особи - Генеральний штаб Збройних Сил України, Міністерство оборони України, Державна казначейська служба України, про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Головуючий суддя А.Г. Степанюк

Судді В.В. Кузьменко

О.І. Шурко

Повний текст постанови складено « 21» серпня 2018 року.