Рішення № 75994344, 10.08.2018, Приморський районний суд м. Одеси

Справа № 522/11197/18

Провадження № 2-а/522/1203/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2018 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючої судді Науменко А.В.,

за участю секретаря - Лапшинської Н.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся з позовом до Головного управлення Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування Рішення № 158 від 08.06.2018 року про його примусове повернення в країну походження як іноземця, громадянина Афганістану.

Позивач вказує, що дане рішення відповідача щодо його примусового повернення є протиправним та таким, що порушує права, гарантовані Конституцією України та міжнародними договорами, ратифікованими Україною. Наполягає на тому, що рішення відповідача про примусове його повернення до Афганістану є незаконним, тому як там триває військовий конфлікт, існує загроза життю та здоров'ю, безпеці та свободі небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства, систематичного порушення права людини. Повернення до Афганістану ставить під загрозу життя, право на яке є безумовно найціннішим у системі інших прав людини.

Приймаючи оскаржуване рішення відповідач послався у тексті на норми Закону, проте перевірку наявності обставин за актуальними даними з достовірних джерел, які відповідно до ст. 31 цього Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» унеможливлюють примусове повернення до Афганістану - не провів. Зокрема, у Афганістані Посилаючись на численні джерела інформації щодо подій у Афганістані, позивач зазначив, що ці обставини свідчать про наявність загрози життю, здоров'ю, безпеці та свободі внаслідок загальнопоширеного насильства та збройного конфлікту, що, відповідно до ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», робить протиправним будь-які рішення щодо примусового повернення або видворення до даної країни.

Позивач за участю перекладача та представник ОСОБА_4 наполягали на задоволенні позову. Послалися на те, що позивач не може повернутися до країни походження з причин ситуації загальнопоширеного насильства, причому події у Афганістані кардинально змінилися 2017 - 2018 роках про що свідчать офіційні джерела. Він являється мешканцем провінції Пактія, яка продовжує знаходиться під Талібами та в епіцентрі бойових дій, де обидві сторони несуть великі втрати. Позивач побоюється стати жертвою не вибіркового насилля. Позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через не підтримання Талібів. Позивач вказав, що його брату були погрози життю з боку Талібів, у зв'язку з тим, що він працював водієм в іноземній фірмі, тому він виїхав з Афганістану. Після виїзду брата він одразу також виїхав з країни, у зв'язку наявними прикладами жорстокого погодження з населенням у провінції де він мешкав в місті де вони проживали з братом залишалася проживати тільки мати. Зв'язку з матір'ю та братом у нього не має. Наполягали на тому, що доказом по справі є документ виданий позивачу 03.07.2018 року старшим радником з правових питань Управляння Верховного Комісара ООН у справах біженців ( представництво в Україні).

Наполягали на тому, що відповідачем не обґрунтовано не приймаються до уваги Рекомендації УВКБ ООН «Агенції по справам біженців», тому як за своїм змістом вони відображають реальну та найбільш перевірну за численними джерелами інформації, про ситуацію останніх подій у Афганістані.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала проти позову, вважаючи його необґрунтованим, та просила відмовити у його задоволенні у повному обсязі. Послалася що 2014 році позивачу було відмовлено рішенням ДМС України в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням суду 30.03.2015 року позов по оскарженню цього рішення залишений без розгляду, та с цього часу позивач не звертався до органів ДМС та знаходився на території України нелегально. Представник підтвердив, що при прийнятті оскарженого рішення про примусове повернення, перевірку наявності обставин за актуальними даними з достовірних джерел, які відповідно до ст. 31 цього Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» унеможливлюють примусове повернення до Афганістану, не проводилася тому як за процедурою до осіб що нелегально знаходяться на території України це не передбачено. Зазначив, що документ виданий позивачу у представництві в Україні УВКБ ООН носить рекомендаційний характер.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи та надані докази, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що громадянин Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець міста Кабул, мешканець провінції Пактія Афганістану населений пункт Саідкаран, порушив правила перебування іноземців в Україні, проживав без документів на право проживання в Україні, у зв'язку з чим відносно нього прийняте рішення № 158 про примусове повернення до країни походження.

21.11.2014 року рішенням ДМС України № 634-14 йому було відмовлено у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись з вказаним рішенням останній звернувся з позовом до суду, але ухвалою Одеського окружного адміністративного суду рішення ДМС залишене без змін.

Поясненнями наданими позивачем в ДМС від 08.10.2013 року та 08.06.2018 року підтверджується, що останній вказував на провінцію де він проживав, що є погрози з боку Талібів, та у нього побоювання за життя.

Суд враховує, пояснення позивача у суді, що іншого житла окрім того, де він проживав раніше, у Афганістані немає.

Зі змісту оскарженого рішення № 158 ДМС України про примусове повернення позивача до країни походження вбачається, що при його прийнятті офіційну позицію управління Верховного комісара ООН по справам біженців щодо подій в Афганістані та зокрема у провінції Пактія не оцінювалися та як джерело будь-яка офіційна інформація про країну походження позивача не приймалася до уваги.

Суд враховує пояснення позивача та його представника, що знаходячись в Україні у останнього не має зв'язку з родиною, та відсутня можливість безпосередньо отримувати будь-яку інформацію та якісь письмові докази на підтвердження своїх доводів, окрім достовірної та офіційної інформації розміщеної на офіційних сайтах Державної міграційної служби та Управління Верховного комісара ООН по справам біженців.

Враховуючи викладене, керуючись положеннями Постанови № 1 Пленуму Вищого Адміністративного суду України від 25.06.2009 року щодо використання інформації про країни походження, суд вважає за доцільне та необхідне прийняти до уваги інформацію щодо Афганістану з останніх докладів УВКБ ООН та інших офіційних джерел.

Суд враховує вказану у позові інформацію про стан військового конфлікту та подій у Афганістані та його конкретних провінціях: по данним докладу УВК ООН, 15 лютого 2018 року; докладу «Міжнародна амністія» 2017\2018 р «Права людині у сучасному світі»; докладу генерального секретаря ООН «Положення в Афганістані та його наслідки для міжнародного миру та безпеки» від 15.09.2017 р.; радіо «Свобода» інформація за 25.07.2017 р. «Таліби захватили контроль на третім районом в Афганістані».

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.І ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання-біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих, побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини, яка відображена в рішенні від 28.06.2011 року №8319/07 та 11449/07 у справі Суфі і Ельмі проти Сполученого Королівства - повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання (п.п.217- 241).

Таким чином, серед фактів, повідомлених позивачем є підстави для висновку, що позивач має обґрунтовані побоювання у випадку повернення до Афганістану стати жертвою переслідування зі сторони Талібів.

Згідно документу виданого позивачу 03.07.2018 року старшим радником з правових питань Управляння Верховного Комісара ООН у справах біженців ( представництво в Україні), останній звернувся за захистом до УВКБ ООН, заведена справа № 792-13С00453, у зв'язку з чим ця особа підпадає під захист і повинна зокрема бути захищеною від примусового повернення до країни, де існуватиме загроза життю та свободі.

Листом № 371\18\КА від 09.08.2018 року з представництва в Україні УВКБ ООН суду підтверджені повноваження представництва на підставі Угоди між Україною та УВКБ ООН. Після реєстрації проведена попередня оцінка індивідуальної справи ОСОБА_1, та прийняте рішення що за попередньою оцінкою його справа відповідає критеріям поняття «біженець» і у випадку його повернення до Афганістану його життю, здоров'ю та свободі існуватимуть загрози.

За таких обставин, суд вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, не прийняття до уваги важливої та достовірної інформації викладеної у Рекомендаціях УВКБ ООН, призвело до прийняття протиправного рішення щодо примусового повернення позивача до країни походження (провінцію Пактія ).

Суд вважає, що прийняття рішення має здійснюватися з використанням повноважень та з метою, з якою це повноваження надано, а саме: рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів притулку.

Відповідно до ч. 1 ст. 31 Закону України « про правовий статус іноземців та осіб громадянства» визначено що іноземець та особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворенні або видані чи передані до країн: - де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками….. належності до певної соціальної групи або політичних переконань; - де їх життю загрожує …… катування, жорстоке, нелюдське або таке що принижує гідність поводження чи покарання; - де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях …. внутрішнього збореного конфлікту….

Згідно ч.1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Частиною 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладаються на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, суд вважає, що позов ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування Рішення Державної міграційної служби України в Одеській області від 08.06.2018 року № 158 про примусове повернення в країну походження підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 243-246,250, 251, 288 КАС України, суд,

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства - задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати рішення № 158 від 08.06.2018 року відділу організації запобігання нелегальної міграції, реадмісії та видворення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про примусове повернення громадянина Афганістану ОСОБА_1.

Рішення суду може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання до Приморського районного суду міста Одеси апеляційної скарги протягом десяти днів.

Повний текст рішення виготовлено 17 серпня 2018 року.

Суддя А.В. Науменко

10.08.18