Постанова № 75985332, 13.08.2018, Апеляційний суд Харківської області

Постанова

Іменем України

13 серпня 2018 року

м. Харків

справа № 641/4452/17

провадження № 22-ц/790/3923/18

Апеляційний суд Харківської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Піддубного Р.М. (суддя - доповідач),

суддів: Котелевець А.В., Сащенка І.С.,

за участю секретаря: Кравченко О. О.,

учасники справи:

позивачі - ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

представник відповідача - ОСОБА_4,

третя особа, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_5,

третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Попрас Юлія Вікторівна,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2018 року, ухвалене у складі судді Боговського Д. Є., -

в с т а н о в и в:

У липні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом, в обґрунтування якого зазначили, на підставі виданого 28 березня 2003 року відділом приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації виконавчого комітету Харківської міської ради свідоцтва, їм та ОСОБА_7 на праві спільної власності належала АДРЕСА_1. 17 травня 2005 року між ними та ОСОБА_3 було укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Попрас Ю.В. договір дарування вказаної квартири, яку 02 серпня 2017 року ОСОБА_3 продала ОСОБА_8

Посилаючись на те, що вони продовжують проживати у спірній квартирі, сплачують усі комунальні послуги, іншого житла не мають, а відповідач ОСОБА_3 створила загрозу втрати майна, яке для них має велику немайнову цінність, просили розірвати договір дарування від 17 травня 2005 року.

У вересні 2017 року ОСОБА_2 подала уточнений позов, мотивуючи який зазначила, що підписуючи договір від 17 травня 2005 року, вона не мала наміру дарувати належну їй частину квартири, в якій вона проживає з 1969 року та яка є єдиним її житлом, а вважала, що підписує договір довічного утримання, отже помилялась щодо правової природи правочину, ОСОБА_2 просила визнати недійсним укладений 17 травня 2005 року між нею, ОСОБА_1 з ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Попрас Ю.В. договір дарування АДРЕСА_1 недійсним.

У вересні 2017 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом, в якому заявила самостійні вимоги на предмет спору та просила усунути перешкоди у користуванні належним їй нерухомим майном.

Позов мотивовано тим, що 02 серпня 2017 року між нею та ОСОБА_3 було укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гапон І.М. договір купівлі-продажу, відповідно до якого вона набула право власності на АДРЕСА_1 Посилаючись на те, що відповідачі чинять їй перешкоди у користуванні житловим приміщенням, просила на підставі ст.ст. 321, 391 ЦК України виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_1 із вказаної квартири.

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про розірвання договору дарування та позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування відмовлено. Позов ОСОБА_5 задоволено. Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частинах на користь ОСОБА_5 судовий збір в розмірі 640 грн.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просили рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким визнати оспорюваний договір дарування недійсним, у задоволенні позову ОСОБА_5 відмовити.

В обґрунтування скарги зазначили, що укладаючи договір, ОСОБА_2 та ОСОБА_7 мали на меті отримання з боку ОСОБА_3 довічного утримання, отже помилялись щодо правової природи правочину, наміру дарувати квартиру не мали, після укладення договору продовжують проживати в ній, несуть витрати, пов'язані з її утриманням, іншого житла не мають.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_5 - ОСОБА_11 просив відмовити ОСОБА_1, ОСОБА_2 в задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В судове засідання належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи, про що свідчить зворотне повідомлення про отримання судової повістки, ОСОБА_2 не з'явилась, причини неявки не повідомила.

ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, в адресованій суду заяві вдруге просив розгляд справи відкласти, причини неявки не зазначив, у зв'язку з чим суд вважає їх неповажними.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судовим розглядом встановлено, що АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 28 березня 2003 року відділом приватизації житлового фонду Управління комунального майна та приватизації виконавчого комітету Харківської міської ради, належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_7, ОСОБА_2 та ОСОБА_1

17 вересня 2004 року між ОСОБА_1 та з ОСОБА_12 (ОСОБА_3) було зареєстровано шлюб, який розірвано 26 серпня 2009 року.

17 травня 2005 року між ОСОБА_7, ОСОБА_1 та ОСОБА_13 було укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Попрас Ю.В. за реєстровим № 876 договір дарування, відповідно до умов якого позивачі безоплатно передали ОСОБА_3 у власність вищевказану квартиру.

02 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено та посвідчено приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гапон І.М. договір купівлі-продажу, на підставі якого право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_5

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_14, суд першої інстанції виходив з того, що позивачами не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 помилялась щодо правової природи правочину та вважала, що укладає договір довічного утримання, а також передбачених ст. 727 ЦК України підстав для розірвання договору дарування.

Колегія суддів погоджується з такими висновками з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 717, ч. 2 ст. 719 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

За змістом ст.ст. 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, які передбачають рівність прав сторін щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості та обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Як вбачається зі змісту договору дарування (пункт 5), сторони свідчать, що дарування здійснюється ними без будь-яких погроз, примусу насильства, як фізичного, так і морального; сторони підтверджують, що цей договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди, а також свідчать, що зміст цього договору їм нотаріусом роз'яснено у повному обсязі.

Також встановлено, що на момент укладання договору дарування ОСОБА_2 була пенсійного віку, однак доказів того, що за станом здоров'я вона потребувала стороннього догляду та матеріальної допомоги, а також відсутності іншого житла, позивачами не надано.

Із матеріалів справи вбачається, що звернувшись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на наявність обставин, передбачених ст. 727 ЦК України.

Відповідно до ст. 727 ЦК України дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування нерухомих речей чи іншого особливо цінного майна, якщо обдаровуваний умисно вчинив злочин проти життя, здоров'я, власності дарувальника, його батьків, дружини (чоловіка) або дітей. Якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування. Дарувальник має право вимагати розірвання договору дарування, якщо обдаровуваний створює загрозу безповоротної втрати дарунка, що має для дарувальника велику немайнову цінність.

Аналіз зазначеної правової норми свідчить про те, що відносини дарування мають як правовий, так і моральний аспект, який проявляється у тому випадку, коли предметом договору дарування є речі, що мають для дарувальника не лише майнову, а й велику немайнову цінність, і йому буде не байдужа доля такої речі, яка передана в дарунок обдаровуваному. Таким дарунком може бути будь-яка річ (наприклад, сімейна реліквія, що передається з покоління в покоління, з якою пов'язані певні події в родині дарувальника, картина відомого живописця, подарована ним особисто, медалі про участь у певних історичних подіях, грамота як згадка про певну людину тощо).

Жодних доказів вчинення ОСОБА_3 передбачених ч. 1 ст. 727 ЦК України неправомірних дій та на підтвердження того, що спірна квартира має для нього велику немайнову цінність, ОСОБА_1 не надано.

Колегія суддів також погоджується з висновками суду в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_5 з наступних підстав.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство. За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника ( подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з цим, згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Отже, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є не членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.

Встановивши, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не є членами сім'ї ОСОБА_5 та перешкоджають власнику користуватися спірною квартирою, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову та виселення відповідачів з АДРЕСА_1.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ними обґрунтовувались заявлені ОСОБА_2 та ОСОБА_1 позови та судом першої інстанції їм надано належної правової оцінки.

Оскільки судом першої інстанції не було порушено норм процесуального права, рішення суду відповідає вимогам матеріального права та встановленим обставинам справи, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381 - 384, 389 ЦПК України, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_15 залишити без задоволення.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 20 серпня 2018 року.

Головуючий Р.М. Піддубний

Судді А.В. Котелевець

І.С. Сащенко