Постанова № 75932793, 16.08.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/2283/18 Головуючий у 1-й інстанції: Редько О.В.

Є.У.№ 320/5599/15 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

ОСОБА_2,

секретар: Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення заборгованості,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У червні 2015 року Банк звернувся до суду з вищевказаним позовом, який в ході розгляду справи доповнював і уточнював. Зазначав, що 08 серпня 2008 року між ВАТ АБ «Бізнес Стандарт», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір КФ(03)97-08, відповідно до якого останній отримав кредит у розмірі 50 000 доларів США зі строком погашення не пізніше 07 серпня 2018 року. В забезпечення виконання зобов’язань за вищезазначеним кредитним договором 08 серпня 2008 року банком були укладені договори поруки з ОСОБА_5 та ОСОБА_3 Взяті на себе зобов’язання позичальник виконує неналежним чином, станом на 16 червня 2015 року має заборгованість у розмірі 34 974,69 доларів США, яка складається: 25 334,52 доларів США – заборгованість за кредитом, 6 145,32 доларів США. – заборгованість по процентам за користування кредитом, 3 494,85 доларів США - пеня за період 17.06.2014 по 16.06.2015 року. Посилаючись на вказані обставини, просив про задоволення позову з підстав, передбачених ст.ст. 554, 1050 ч.2 ЦК України.

Заочним рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 25 травня 2016 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_5., ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором станом на 16 червня 2015 року в загальному розмірі 34 974, 69 доларів США.

21 червня 2016 року ОСОБА_3 і ОСОБА_5 звернулися до суду із заявою про перегляд заочного рішення.

Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 19 липня 2016 року заочне рішення від 25 травня 2016 року скасовано, справу призначено до розгляду в загальному порядку.

10 травня 2017 року поручитель ОСОБА_5 помер.

27 жовтня 2017 року Банк уточнив позовні вимоги і просив про солідарне стягнення заборгованості з боржника ОСОБА_3 і поручителя ОСОБА_3 (том2, а.с.69-70).

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року позов задоволено. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_3, ОСОБА_3 на користь ПАТ «Таскомбанк» заборгованість за кредитним договором КФ (03) 97-08 від 08 серпня 2008 року у розмірі 31 479,84 доларів США та пеню в розмірі 74 960,37 гривень.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись напорушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Відповідач зазначає, що Банк неправомірно нарахував відсотки за кредитом за період з травня по червень 2015 року, оскільки у травні 2015 року він отримав вимогу про дострокове повернення кредиту, банк не мав права після травня нараховувати відсотки. На думку відповідача, умови кредитного договору є несправедливими, Банк не мав права видавати кредит в іноземній валюті, не повідомив його про сукупну вартість кредиту, договір суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів».

Співвідповідач ОСОБА_4 апеляційну скаргу не подавала, її представник адвокат ОСОБА_6 з текстом оскаржуваного рішення ознайомився 05 травня 2018 року (том2: а.с.164-166).

В засідання апеляційного суду відповідачі повторно не з’явилися, повістки про їх виклик у судові засідання на 26 липня і на 16 серпня 2018 року повернулися до суду із відмітками поштового відділення про причини їх невручення – за закінченням строку зберігання. Проте, відповідно до рекомендованих повідомлень повістки про виклик у судове засідання на 16 серпня 2018 року вручені їх представникам – ОСОБА_7, який здійснював представництво інтересів ОСОБА_3 у суді першої інстанції на підставі довіреності від 25 серпня 2015 року, строк довіреності – до 25 серпня 2018 року (том1: а.с.61,76), відомості про скасування цієї довіреності в матеріалах справи відсутні, повістка вручена представникові 13 серпня 2018 року (том 2:а.с.227); та адвокату ОСОБА_6, який надає правову допомогу відповідачці ОСОБА_3 на підставі ордеру ЗП №61871, виданого 24 квітня 2018 року про надання правової допомоги у Апеляційному суді Запорізької області (том2:а.с.165), повістка представникові вручена 31 липня 2018 року (том 2 :а.с.223).

За положенням ч.5 ст.130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.

Зважаючи на те, що представники відповідачів, а отже в силу ч.5 ст.130 ЦПК України і самі відповідачі, належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи у суді апеляційної інстанції, причини неявки суду не повідомили, колегія визнала за можливе розглянути справу за відсутності вказаних осіб.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.

Відповідно статті 375 ЦП К України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову і стягуючи з ОСОБА_3 на користь Банку заборгованість за кредитним договором, суд першої інстанції виходив з того, що позичальник порушив умови кредитного договору, припинив вносити щомісячні платежі на погашення кредиту, а тому вся сума боргу, відсотків і пені підлягають достроковому стягненню.

Такі висновки суду першої інстанції узгоджуються із зібраними у справі доказами і відповідають вимогам закону.

Встановлено, що 08 серпня 2008 року між ВАТ АБ «Бізнес Стандарт», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір КФ (03)97-08, відповідно до якого відповідач отримав від банку кредит у розмірі 50000 доларів США з виплатою 16% річних із терміном погашення не пізніше 07 серпня 2018 року згідно графіку платежів, що є невід’ємним додатком до договору. При несплаті позичальником у відповідності з графіком заборгованості за кредитом, позичальник зобов’язується сплатити банку пеню у розмірі 0,1 відсотка, що діє з дати виникнення обставин, що є підставою для застосування пені до дати припинення обставини, та нараховується щоденно (том1: а.с.6-9).

11 травня 2010 року і 14 жовтня 2010 року сторони уклали два договори про внесення змін до кредитного договору, якими визначили порядок сплати прострочених процентів та простроченої заборгованості, змінили черговість погашення заборгованості, внесли зміни до графіку погашення кредиту (том1:а.с.12-15).

На порушення умов кредитного договору з червня 2013 року ОСОБА_3 припинив вносити щомісячні платежі, внаслідок чого станом на 16 червня 2015 року заборгованість за кредитом становить 34 974,69 доларів США, із яких: 25 334,52 доларів США – заборгованість за кредитом; 6 145,32 доларів США. – заборгованість по процентам за користування кредитом, 3 494,85 доларів США - пеня за період 17.06.2014 по 16.06.2015 року, що підтверджується розрахунком заборгованості.(том1: а.с.4-5).

20 травня 2015 року Банк направив позичальнику досудову вимогу про дострокове погашення всієї суми боргу протягом тридцяти днів з дня отримання цієї вимоги, яка позичальником не виконана (том1:а.с.24).

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За правилом статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки, відшкодування збитків. Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

В оцінці застосування наведених норм права ОСОБА_8 Верховного Суду зробила висновок, викладений у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

У рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

Отже, позикодавець наділений можливістю реалізувати своє право в порядку частини другої статті 1050 ЦК України на дострокове повернення йому частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, як шляхом пред'явлення досудової вимоги, так і судової.

Зважаючи на те, що позичальник допустився порушень графіку погашення кредиту, досудову вимогу від 20 травня 2015 року протягом тридцяти днів не виконав, суд першої інстанції обгрунтовано стягнув всю суму заборгованості за кредитом, відсотками і пенею, що утворилася станом 16 червня 2015 року.

Доводи апеляційної скарги про неправомірне нарахування Банком процентів за користування кредитними коштами за період з 20 травня по 16 червня 2015 року є неспроможними, оскільки за положенням ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Пунктом 3.3 кредитного договору передбачено, що нарахування банком відсотків здійснюється з дати видачі кредиту до дати повного його погашення на суму щоденного залишку заборгованості за кредитом.

Направивши позичальнику досудову вимогу від 20 травня 2015 року про дострокове повернення кредиту, кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов’язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою ст. 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту.

Оскільки у досудові вимозі встановлено тридцятиденний строк на виконання вимоги про дострокове повернення кредиту, нарахування Банком відсотків в межах цього тридцяти денного строку – за період з 20 травня по 16 червня 2015 року не суперечить ні умовам договору, ні положенню ч.1 ст.1048 ЦК України, ні правовій позиції Верховного Суду, висловленій у справі №61-2404 св 18 від 14 лютого 2018 року, на яку послався відповідач у своїй апеляційній скарзі.

Доводи апеляційної скарги про те, що умови кредитного договору не відповідають Закону України «Про захист прав споживачів», валютному законодавству, несправедливі тощо, є також безпідставні.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_3 у вересні 2015 року звертався до суду із позовом до кредитора про визнання недійсним кредитного договору з підстав невідповідності його умов Закону України «Про захист прав споживачів», валютному законодавству, тощо. У зв’язку із оспорюванням позичальника умов кредитного договору провадження у цій справі зупинялося. Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду від 19 лютого 20216 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2016 року, позовні вимоги ОСОБА_3 були залишені без задоволення. Вказані судові рішення відповідно до ч.4 ст.81 ЦПК України мають преюдиційне значення для сторін у цій справі, а тому додаткового правового аналізу умови договору на предмет відповідності їх вимогам ст.ст.203, 215 ЦК України, Закону України «Про захист прав споживачів» не потребують.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

За вказаних обставин доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції вимогам закону є безпідставними.

Отже, апеляційний суд вважає, що рішення суду в оскаржуваній частині ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляції, не вбачається.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Поручитель ОСОБА_4 рішення суду першої інстанції не оскаржувала, а тому в частині задоволення позовних вимог до поручителя рішення судом апеляційної інстанції не переглядається.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 02 квітня 2018 року по цій справі в оскаржуваній частині залишити без зміни.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий

Судді: