Рішення № 75829119, 13.08.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/6123/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2018 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С., розглянувши у приміщенні суду в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Приватного нотаріуса Каленюк Олега Борисовича, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на боці відповідача ПАТ "УкрСиббанк" про скасування обтяження нерухомого майна за об'єктом квартири 4-х кімнатної, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, накладене на підставі Іпотечного договору №2920 від 25.09.2007 року за №5723207, реєстратором - Приватним нотаріусом Каленюк О.Б. (АДРЕСА_2, 65012),-

ВСТАНОВИВ:

З позовом до суду звернувся ОСОБА_1 до Приватного нотаріуса Каленюк Олега Борисовича, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на боці відповідача ПАТ "УкрСиббанк" про скасування обтяження нерухомого майна за об'єктом квартири 4-х кімнатної, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, накладене на підставі Іпотечного договору №2920 від 25.09.2007 року за №5723207, реєстратором - Приватним нотаріусом Каленюк О.Б. (АДРЕСА_2, 65012).

В судовому засіданні 03.08.2018 року представник позивача подав клопотання про розгляд справи за його відсутності, в якому підтримав доводи позовної заяви, але не заявили клопотань про вибування додаткових письмових доказів чи допиту свідків по цій справі. Представник відповідача та третьої особи на його боці були сповіщені належним чином про день, час та місце слухання справи, але не з'явився до судового засідання без поважних причин, подали заяви про розгляд справи за їх відсутності, а тому суд, на підставі положень ч.9 ст.205 КАС України, ухвалив рішення про розгляд з справи 13.08.2018 року в порядку письмового провадження за наявними в справі письмовими доказами.

Дослідивши наявні в справі письмові докази, суд встановив наступні факти та обставини:

Відповідач - Приватний нотаріус Каленюк Олега Борисовича, на підставі ст.6 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є уповноваженою особою та згідно ст.4,8 цього ж Закону здійснює повноваження щодо реєстрації речових прав на об`єкти нерухомого майна, а тому його рішення, дії чи бездіяльність з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.1 ч.1 ст.19 КАС України можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.

Між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «РІК-ПІВДЕНЬ» укладено кредитний договір №11209914000 від 06.09.2007 року (надалі - Кредитний договір).

З метою забезпечення своєчасного і повного виконання зобов'язань за Кредитним договором між Банком та товариства з обмеженою відповідальністю «РІК-ПІВДЕНЬ», укладено Договір іпотеки від 25 вересня 2008 року (далі - Договір іпотеки), що посвідчений Калінюком О.Б., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу 25 вересня 2007 року за реєстровим №2920

Відповідно до п.1.4 Договору іпотеки в іпотеку банку передано наступне нерухоме майно (далі - Предмет іпотеки): квартира, що знаходиться за адресою; АДРЕСА_1.

У 2012 році Банк звернувся до Київського районного суд м. Одеси з позовом до ОСОБА_1, ТОВ «РІК-ПІВДЕНЬ», ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за Кредитним договором №11209914000 в розмірі 1483625,30 гривень.

17.06.2013 року було ухвалено Рішення по справі №1512/15652/2012 за позовом Банку про стягнення заборгованості за Кредитним договором №11209914000. яким було відмовлено у задоволенні позовних вимог (а.с.12-13).

Суд у мотивувальній частині рішення відмовляючи у задоволенні позову посилався на те. що «...відповідно до довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців станом на 19 квітня 2013 року діяльність ТОВ «РІК-ПІВДЕНЬ» припинено, державна реєстрація припинення юридичної особи у зв'язку з визнанням її банкрутом 19.10.2009 року».

Вказане рішення суду не було оскаржене банком та набрало законної сили 01.07.2013 року (а.с.13).

У вересні 2017 року, маючи намір розпорядитися своїм майном, позивач звернулася до нотаріальної контори, де зіткнулася з неможливістю відчужити майно, в зв'язку із зареєстрованим обтяженням на належне майно - забороною на нерухоме майно - квартири, 4-кімнатної, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, (номер РПВН 18006283). Обтяження накладене на підставі Іпотечного Договору №2920 від 25.09.2007 року за № 5723207 реєстратором: Приватний нотаріус Каленюк Олег Борисович, 65012, АДРЕСА_5.

Вказана відмова державного реєстратора була вчинена з посиланням на відсутність даних про припинення договору іпотеки та претензій банку, як поручителя за кредитним договором.

Суд оцінюючи обставини справи, приходить до висновку, що на теперішній час існують підстави для скасування обтяжень майна, в частині, що належить позивачу, з огляду на наступне.

Відповідно до положень ст.41 Конституції України та ст.1 Протоколу №1 до Європейської Конвенції з прав людини 1950 року держава Україна гарантує громадянам непорушність їхньої приватної власності.

Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини (далі -Конвенція) була підписана 04.11.1950 року в Римі десятьма європейськими державами. Відтоді вона стала фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей. Ратифікувавши Конвенцію про права людини 17.07.1997 року, Україна визнала не лише право на «мирне володіння майном», а й згідно із положеннями ст.1 Протоколу №1 до Конвенції визнала право на звернення фізичних та юридичних осіб до Європейського суду з прав людини за захистом своїх порушених прав та охоронюваних Конвенцією свобод, пов'язаних з реалізацією права власності.

Основною метою ст.1 Протоколу №1 до Конвенції є запобігання свавільному захопленню власності, конфіскації, експропріації та іншим порушенням принципу безперешкодного користування своїм майном, до яких часто вдаються або схильні вдаватися на практиці уряди держав.

Названа стаття проголошує: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів».

На відміну від більшості положень Конвенції, ст.1 Протоколу №1 захищає права не лише фізичних, а й юридичних осіб, наприклад, компаній. Цей аспект даної статті має важливе значення, оскільки економічна система держав-учасниць Конвенції заснована на праві приватної власності й праві вільно створювати такі економічні одиниці, як «юридичні особи»: неурядові організації, релігійні органи, засоби масової інформації тощо.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, найчастіше втручання у право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Протоколу №1 забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Втручання має бути законним, тобто здійснено на підставі закону. При цьому під «законом» Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути «доступним» (accessible) та «передбачуваним» (forseable). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність закону» означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.

Суд у своїх рішеннях нагадує, що незважаючи на те, що держави мають широкі рамки розсуду при визначенні умов і порядку, за яких приватна особа може бути позбавлена своєї власності, позбавлення останньої, навіть, якщо воно переслідує законну мету в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення ст.1 Протоколу №1, якщо не була дотримана розумна пропорційність між втручанням у права фізичної чи юридичної особи й інтересами суспільства. Також буде мати місце порушення ст.1 Протоколу №1 й у випадку, коли наявний істотний дисбаланс між тягарем, що довелося понести приватній особі, і переслідуваними цілями інтересів суспільства.

Закріплюючи право кожного на мирне володіння своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності (рішення від 13.06.1979 року у справі «Маркс проти Бельгії», п.69).

Поняття майно має автономне значення, яке, звичайно, не обмежується правом власності на речі матеріального світу: у розумінні цього положення певні інші права та інтереси, які є активами, можуть також розглядатися як майнові права, а отже, майно (рішення від 23.02.1995 року у справі «Гасус Дозір унд Фьордертехнік Гмбг проти Нідерландів», п.53).

Під дію статті 1 Протоколу №1 до Конвенції підпадає право вимоги, якщо воно достатньою мірою встановлене, щоб являти собою актив.

Коли основою вимоги є майновий інтерес, то особа, яка її має, вважатиметься такою, що має «легітимне сподівання» («Федоренко проти України», «Едуард Петрович Мельник проти України») на отримання майна, за наявності однієї з умов: - якщо наявне остаточне судове рішення, що підтверджує це право («Бурдов проти Росії», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Агрокомплекс проти України»); - якщо є достатнє правове підґрунтування у національному законодавстві, що підтверджує вимогу («Брезовец проти Хорватії», «Рисовський проти України», «Кечко проти України», «Стреч проти Великобританії», «Москаль проти Польщі», «Сук проти України», «Федоренко проти України», «Україна-Тюмень проти України»).

Вказані рішення ЄСПЛ свідчать про те, що оскарження рішень про обмеження у користуванні приналежним особі майном повинно розглядати, як захист права особи на майно у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Банком було реалізоване своє право на звернення стягнення до позивача, як гаранта виконання зобов'язання за кредитним договором з Товариством з обмеженою відповідальністю «РІК-ПІВДЕНЬ» №11209914000 від 06.09.2007 року.

Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 17.06.2013 року по справі №1512/15652/2012 (а.с.12-13) в задоволенні позовних вимог банку було відмовлено та вказане рішення суду набрало статусу остаточного 01.07.2013 року та вже не може бути переглянуто за правилами національного законодавства.

Таким чином, з моменту набрання чинності вказаного судового рішення позивач має право використовувати принцип юридичної визначеності, який полягає у наступному.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2017 року по справі №1-рп/2018 в Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Основного Закону України). За юридичною позицією Конституційного Суду України верховенство права - це панування права в суспільстві; верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо; всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України; справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права; у сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Конституційний Суд України в абзаці другому пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005 зазначив, що діяльність правотворчих і правозастосовчих органів держави має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму, верховенства і прямої дії норм Конституції України, а повноваження - у встановлених Основним Законом України межах і відповідно до законів.

Конституційний Суд України у Рішенні від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 вказав, що одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

У Доповіді "Верховенство права", яка схвалена Європейською Комісією "За демократію через право" (Венеціанською Комісією) на 86-му пленарному засіданні (25-26 березня 2011 року), наголошено, що принцип правової визначеності є ключовим у питанні довіри до судової системи і верховенства права; держава зобов'язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію (пункт 44); правова визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин (пункт 46); парламентові не може бути дозволено зневажати основоположні права людини внаслідок ухвалення нечітких законів (пункт 47); правова визначеність означає також, що необхідно у цілому дотримуватися зобов'язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття "законних очікувань") (пункт 48).

З наведеного вище можна зробити висновок про те, що виходячи з принципу юридичної визначеності, як складовою частини поняття верховенства права, позивач з моменту набрання статусу остаточного рішення Київського районного суду м.Одеси з 01.07.2013 року міг ґрунтовно розраховувати на те, що повинен бути звільнений від тягарю нести майнову відповідальність як гарант виконання грошового зобов'язання іншої особи, яка була ліквідована у 2009 році та вже не буде погашати власне грошове зобов'язання перед кредитором.

Разом з тим, протягом п'яти років з дня набрання чинності рішення суду про відмову у стягненні коштів за кредитним договором з позивача він й досі не звільнений від цього обов'язку у вигляді продовження існування у Державному реєстрі прав на нерухоме майно та їх обтяжень відповідного запису.

Відмова відповідача у знятті заборони на майно, що належить позивачеві формально відповідає вимогам національного законодавства України, але не відповідає Конвенційним правам позивача, а тому суд при вирішенні цієї справи, відповідно до положень ч.1 ст.9 Конституції України та ч.2 ст.3 КАС України застосовує до спірних правовідносин саме положення Європейської Конвенції та ст.1 Протоколу №1 до неї.

Виходячи з наведеного, відповідно до положень ч.1 ст.245 КАС України суд вважає за необхідне частково задовольнити позовні вимоги та скасувати оскаржене рішення за №5723207 від 25.09.2007 року в частині майна, що належить позивачу у вигляді ? частини квартири 4-х кімнатної, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.

Стосовно скасування цього рішення відносно співвласника ОСОБА_4 та інших осіб, суд вважає, що ця позовна вимога не підлягає задоволенню згідно положень ч.1 ст.245 КАС України, оскільки право на судовий захист має особа, права якої порушено. ОСОБА_4 та інші співвласники спірної квартири до суду із позовом не звертались та позивач чи його представник не заявляли клопотань про залучення цих осіб до участі в справі в якості співпозивачів.

Судові витрати розподілити за правилами ст.139 КАС України.

Керуючись ст.ст.139, 242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Скасувати рішення Приватного нотаріуса Каленюк Олега Борисовича за №5723207 від 25.09.2007 року в частині майна, що належить позивачу ОСОБА_1 на підстав свідоцтва про право власності від 28.11.2006 року №19-22394, КЕВ м.Одеси, у вигляді ? частини квартири 4-х кімнатної, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.

3. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в місячний строк з дня отримання повного тексту судового рішення, в порядку п.15.5 Перехідних положень КАС України.

Суддя Єфіменко К.С.

.