Постанова № 75803066, 01.08.2018, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/3010/18А Справа № 198/709/17 Головуючий у 1 й інстанції - Гайдар І. О. Доповідач - Макаров М.О.

Категорія 5

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 серпня 2018 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати по цивільним справам Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого - судді Макарова М.О.

суддів - Деркач Н.М., Петешенкової М.Ю.

при секретарі - Керімовій-Бандюковій Л.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2018 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Юр'ївської районної державної адміністрації Дніпропетровської області як органу приватизації, Чаплинської сільради Юр'ївського району Дніпропетровської області, ОСОБА_4, яка діє від свого імені та як законний представник в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5, третя особа: ОСОБА_6, про визнання недійсними та скасування розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на нерухоме майно,-

ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2017 року Позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Юр'ївської РДА Дніпропетровської області як органу приватизації про визнання недійсними та скасування розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Позов мотивовано тим, що на підставі рішення виконавчого комітету Чаплинської сільської ради Юр'ївського району Дніпропетровської області від 23 березня 2006 року йому було надано для проживання квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1. Позивач вселився у вказане житлове приміщення та 15 травня 2006 року зареєстрував місце свого проживання.

У грудні 2006 року ОСОБА_2 виїхав до м. Першотравенська Дніпропетровської області, надавши дозвіл своєму братові ОСОБА_7 разом з його дружиною тимчасово проживати у вказаній квартирі. В той же час, позивач періодично приїжджав до житлового приміщення та вів господарство.

У квітні 2017 року позивач вирішив звернутись до Юр'ївської РДА з метою приватизувати житлове приміщення, проте дізнався, що відповідно до розпорядження органу приватизації від 14 березня 2007 року № 9 та виданого на його підставі свідоцтва про право власності на житло квартира належить на праві спільної сумісної власності у рівних частках ОСОБА_4 (після шлюбу - ОСОБА_4) та ОСОБА_5

Однак, ОСОБА_2 вважає, що вищезазначене розпорядження органу приватизації про передачу у власність ОСОБА_4 та ОСОБА_5 спірної квартири видане з порушенням встановленого законом порядку приватизації житлового фонду, зокрема, Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та наказу Мінжитлокомунгоспу України від 16.12.2009 року № 396, оскільки вказані особи не являються членами сім'ї позивача. До того ж, згоди на приватизацію житлового приміщення ОСОБА_2 не надавав.

На підставі викладеного позивач змушений звернутись до суду та просить визнати недійсними та скасувати розпорядження органу приватизації Юр'ївської РДА № 9 від 14 березня 2007 року та видане в той же день свідоцтво про право власності на житло.

06 грудня 2017 року ухвалою суд залучив до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, ОСОБА_9 та ОСОБА_6, оскільки останні на даний час зареєстровані та фактично мешкають в спірному житловому приміщенні.

13 грудня 2017 року позивач уточнив позовні вимоги в частині визначення складу учасників справи, в результаті чого до участі у справі залучені відповідачі Чаплинська сільська рада Юр'ївського району Дніпропетровської області, ОСОБА_4, яка діє від свого імені та як законний представник в інтересах неповнолітнього ОСОБА_5.

Рішенням Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_2 з 2006 року втратив інтерес до права користування житловим приміщенням, протягом тривалого часу (понад 10 років) не проживав в квартирі без поважних причин, не виявляв намірів повернутись, тому відсутні підстави для висновку, що житло за адресою:АДРЕСА_1, було його постійним місцем проживання або за ним зберігалось право користування приміщенням як за тимчасово відсутнім, та, як наслідок, що проведена в 2007 році приватизація призвела до порушення його житлових прав.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що приватизація проведена без його згоди та з порушенням права на приватизацію житла, в зв'язку з чим вважає, що розпорядження про приватизацію є незаконним, а свідоцтво про право власності на нерухоме майно таким, що підлягає скасуванню.

Відповідно до п.3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Статтею 351 ЦПК України передбачено, що апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

А згідно ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.

Так, судом встановлено, що згідно з рішенням виконкому Чаплинської сільради Юр'ївського району Дніпропетровської області № 11 від 23.03.2006 року ОСОБА_2 надано для проживання квартиру за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 16, 122).

З 15 травня 2006 року по теперішній час за вказаною адресою зареєстровано місце проживання позивача (а.с. 9, 23).

14 березня 2007 року Юр'ївською районною державною адміністрацією на підставі розпорядження органу приватизації № 9 видано свідоцтво про право власності на житло, за яким квартира за адресою: АДРЕСА_1, належить на праві спільної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 по 1/2 частці кожному. Право власності останніх зареєстровано у відповідному державному реєстрі 10.05.2007 року за реєстраційним номером майна 18786635 (а.с. 20-21, 53, 62, 63).

Підставами для прийняття рішення про приватизацію квартири стали заява ОСОБА_4 (після шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_4), рішення виконкому Чаплинської сільради № 51 від 02.02.2007 року «Про приватизацію житла» та довідка про склад сім'ї наймача ізольованої квартири та займані ними приміщення № 215, за якою в житловому приміщенні АДРЕСА_1 мешкають і мають право на житло ОСОБА_4 та її малолітній син ОСОБА_5 (а.с. 55, 56, 64-66).

Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд виходив з того, що під час розгляду справи ОСОБА_2 не довів, що він впродовж 11 років не проживав в квартирі за адресою: АДРЕСА_1, з поважних причин та за ним зберігалось право користування житловим приміщення понад строки, встановлені законодавством.

Навпаки, з обставин справи та наданих особисто ОСОБА_2 пояснень виходить, що позивач в 2006 році, не заселившись в надане йому житло, добровільно залишив навіть населений пункт, в якому розташована квартира (с. Чаплинка Юр'ївського району Дніпропетровської області) та фактично вибув на постійне місце проживання в м. Першотравенськ Дніпропетровської області, надавши безумовну згоду своїм родичам (сім'ї рідного брата) користуватись квартирою. В іншому населеному пункті ОСОБА_2 створено сім'ю, він влаштувався на постійну роботу (а.с. 10, 11, 85-86).

Згідно з актом обстеження від 30 листопада 2017 року, складеним органом місцевого самоврядування за участю місцевих депутатів та сусідів, в спірній квартирі з 16.11.2011 року зареєстровані та фактично проживають ОСОБА_9 та ОСОБА_6 разом з неповнолітніми дітьми (а.с. 57).

Доказів того, що ОСОБА_2 в період з 2006 по 2017 роки намагався вселитись в квартиру, а відповідачка ОСОБА_4 або сім'я ОСОБА_6 перешкоджали таким спробам, позивач не надав, як і не доведено витрачання ним коштів на утримання житлового приміщення, наприклад, оплату квартирної плати або інших комунальних послуг.

Також не знайшли підтвердження посилання позивача на те, що він вживав заходів щодо приведення квартири до належного санітарно-технічного стану, періодично приїжджав до житлового приміщення, проживав в ньому та вів господарство, а в м. Першотравенську був змушений проживати через тривалу хворобу сина, який потребував постійного стороннього догляду.

Таким чином, суд першої інстанції вважав можливим відмовити в задоволенні позову, оскільки з викладеного вище виходить, що ОСОБА_2 з 2006 року втратив інтерес до права користування житловим приміщенням, протягом тривалого часу (понад 10 років) не проживав в квартирі без поважних причин, не виявляв намірів повернутись, тому відсутні підстави для висновку, що житло за адресою: АДРЕСА_1, було його постійним місцем проживання або за ним зберігалось право користування приміщенням як за тимчасово відсутнім, та, як наслідок, що проведена в 2007 році приватизація призвела до порушення його житлових прав.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції.

Статтею 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено основні умови, виключно з дотриманням яких може відбутись приватизація, серед яких - постійне проживання особи у житловому приміщенні та її згода на приватизацію, або згода тимчасово відсутніх членів сім'ї, за якими зберігається право на житло.

Для встановлення ознак, за якими постійне проживання особи відрізняється від її тимчасового перебування в конкретному населеному пункті, суд вважає необхідним звернутись до відповідних нормативних актів в редакції, що діяла на момент прийняття рішення про приватизацію, тобто станом на 2007 рік.

Згідно зі ст. 29 ЦК України (в редакції за період з 16.01.03 року по 27.09.2014 року) місцем проживання фізичної особи визнавались житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає.

Відповідно до абзацу 5 статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року N 1382-IV (в редакції за період з 11.12.03 року по 27.09.2014 року) місце проживання - адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Виходячи з аналізу змісту Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами ст. 29 ЦК України та ст. ст. 3, 6, 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», постійним місцем проживання особи вважалось розташоване на території конкретної адміністративно-територіальної одиниці житлове приміщення, в якому особа проживала понад 6 місяців протягом року, і на яке за особою зберігалось право користування й у разі тимчасової відсутності, а отже і право на приватизацію.

Аналогічну норму містив і пункт 5 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству України від 16 вересня 1992 року № 56 (втратив чинність на підставі наказу Мінжитлокомунгоспу України від 16.12.2009 року № 396). При цьому пунктами 20, 21 цього Положення було визначено порядок засвідчення факту постійного проживання особи в жилому приміщенні - у довідці про склад сім'ї, що подається особою в числі інших документів до органу приватизації, зазначаються члени сім'ї наймача, які водночас і прописані, і мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.

Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» в статті 2 визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, встановлення факту постійного проживання у житловому приміщенні та поважність причин відсутності осіб у помешканні понад встановлені законодавством строки є частиною юридичного складу, наявність чи відсутність якого особа повинна довести, а суд зобов'язаний встановити при розгляді справи, пов'язаної із використанням права на безоплатну приватизацію такого житла.

До того ж, як зазначив Верховний Суд України, право осіб на приватизацію не може бути пов'язано лише з фактом їх реєстрації в житловому приміщенні (правова позиція, висловлена в постанові від 30 січня 2013 року в справі № 6-125цс12).

За правилами статті 107 ЖК УРСР наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування житловим приміщенням з дня вибуття.

Відповідно до ст. 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено. Частиною 3 цієї статті ЖК УРСР визначено випадки, коли жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців.

Як роз'яснив Верховний Суд України в пунктах 10 та 11 Постанови Пленуму від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо) незалежно від того, чи було пред'явлено зустрічний позов про визнання позивача таким, що втратив право на жиле приміщення. Ці роз'яснення слід враховувати і при розгляді вимог про його приватизацію, заявлених такою особою. Разом з тим, на ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписках, переадресування кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

З огляду на зазначене, судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено в задоволенні позовних вимог, оскільки як вбачається з матеріалів справи, позивачем не було доведено причини своєї відсутності у спірному житловому приміщенні понад 10 років, та не було зазначено з яких підстав за ним повинного було зберігатися право користування на зазначене майно.

Доводи апеляційної скарги позивача про те, що він був відсутній у спірному житлі у період з грудня 2006 року по 23 березня 2007 року, тобто ним не порушені строки визначені законодавством, колегія суддів вважає необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи, оскільки відповідно до акту-обстеження проживаючих та зареєстрованих громадян в квартирі АДРЕСА_1 зазначено зокрема, що з 15 травня 2006 року в даній квартирі зареєстрований ОСОБА_2, квартира комунальної власності була надана йому для проживання, з дати реєстрації він жодного дня там не проживав, що можуть підтвердити сусіди ( а.с. 57).

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і на правильність ухваленого рішення не впливають.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при розгляді справи, районним судом були виконані всі вимоги процесуального закону, спір вирішено у відповідності з нормами матеріального та процесуального права. Рішення є обґрунтованим, з повним відображенням обставин, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є правильними.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону, а тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись ст.147, п.3 розділом ХІІ Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Юр'ївського районного суду Дніпропетровської області від 25 січня 2018 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді Н.М. Деркач

М.Ю. Петешенкова