Постанова № 75775857, 08.08.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 752/4946/17 Суддя (судді) першої інстанції: Качур І.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 серпня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого: Бєлової Л.В.

суддів: Безименної Н.В.,

Кучми А.Ю.

за участю секретаря судового засідання: Прудиус І.С.

розглянувши у судовому засіданні у місті Києві, у порядку ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2018 року (повний текст виготовлено 31 січня 2018 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Верховного Суду України, третя особа: Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2017 року позивач, ОСОБА_3, звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом у якому просив:

- визнати неправомірними дії Верховного Суду України щодо відмови у виплаті позивачу вихідної неоподаткованої допомоги;

- зобов'язати Верховний Суд України виплатити позивачу, вихідну допомогу у розмірі десяти місячних заробітних плат за останньою посадою.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2018 року позовні вимоги задоволено частково:

зобов'язано Верховний Суд України нарахувати та виплатити судді Верховного Суду України у відставці - ОСОБА_3 вихідну допомогу в розмірі трьох місячних суддівських винагород відповідно до ч. 1 ст. 143 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року у розмірі 107 445,00 грн. (сто сім тисяч чотириста сорок п'ять гривень 50 копійок).

у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу у якій просить змінити оскаржувану постанову та ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити позовні вимоги. Апелянт мотивує свої вимоги тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального права, неповно з'ясовано обставини, що мають значення для вирішення справи. Зокрема, позивач посилається на те, що внаслідок протиправною бездіяльності відповідачів порушено принцип передбачуваності законодавства та допущено звуження змісту прав судді у відставці.

Відповідач у апеляційній скарзі просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для застосування законодавства, що діяло станом на дату видання наказу Верховного Суду України від 30 вересня 2016 року №931-к.

15 травня 2018 року до Київського апеляційного адміністративного суду від Верховного Суду України надійшов відзив на апеляційну скаргу позивача, яким заперечує проти її задоволення.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, у судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.

Враховуючи, що у матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів на місці ухвалила проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Судом першої інстанції встановлено та сторонами не заперечується, що починаючи з 21 березня 1983 року позивач працював на посаді судді - 33 роки та 8 місяці, у тому числі на посаді судді Верховного Суду України - 21 рік і 5 місяців років.

08 вересня 2016 року постановою Верховної Ради України №1515-VIII позивача звільнено з посади судді Верховного Суду України у відставку відповідно до п. 9 ч. 5 ст. 126 Конституції України.

Наказом Верховного Суду України від 30 вересня 2016 року №931-к припинено трудовий договір з позивачем у зв'язку зі звільненням у відставку та виключено останнього зі складу Верховного Суду України з 19 жовтня 2016 року.

29 жовтня 2016 року позивач звернувся до відповідача з заявою про нарахування та виплату йому вихідної допомоги відповідно до законодавства України.

Листом Верховного Суду України від 15 листопада 2016 року № 202-4073/0/8-16 відмовлено у нарахуванні та виплаті такої вихідної допомоги на підставі того, що згідно з п. 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року гарантії суддів Верховного Суду України визначаються відповідно до положень Закону України №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року, а ст.. 136 цього Закону, якою було встановлено право на отримання вихідної допомоги судді, який вийшов у відставку, виключена на підставі Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», який набрав чинності в цій частині 01 квітня 2014 року.

Вважаючи, що його права та законні інтереси порушено, позивач звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив частково та зазначив, що відповідач при виключенні позивача зі складу Верховного Суду України повинен був вирішити питання щодо нарахування та виплати позивачу вихідної допомоги в розмірі 3 місячних суддівських винагород за останньою посадою, тобто 107 445,00 грн.

Даючи правову оцінку викладеним обставинам, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у редакції Закону № 887-VII від 14 березня 2014 року, було визначено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Однак, Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання України» (набрав чинності 01 квітня 2014 року) внесено зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме: виключено ст. 136, яка передбачала виплату судді, який вийшов у відставку, вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, за останньою посадою.

Рішення щодо неконституційності Закону України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» в частині виключення статті 136 із Закону України «Про судоустрій та статус суддів», Конституційним Судом України не приймалося, а тому така норма є чинною.

У рішенні Конституційного Суду України № 1-рп/99 від 09 лютого 1999 року зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, в даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача.

Відповідно до чинного на момент прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача (08 вересня 2016 року) законодавства, не визначено суб'єктивного права, як і не передбачено підстав, порядку реалізації, обов'язку відповідача щодо нарахування вихідної допомоги.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 10-рп/2013 від 19 листопада 2013 року, за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Посилання позивача на рішення Конституційного Суду України, як на підставу виплати вихідної допомоги, є необґрунтованими, оскільки суд конституційної юрисдикції у своїх рішеннях не відносить вихідну допомогу до конституційних гарантій незалежності судді, а її невиплату до звуження конституційних прав судді.

Європейський суд з прав людини у рішенні «Ейрі проти Ірландії» зазначив, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Відповідно до рішення «Кйартан Асмундсон проти Ісландії», такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат . Одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Право встановлювати тимчасові обмеження щодо виплати соціальної допомоги узгоджуються з правовою позицією Європейського суду з прав людини, викладеною у справі «Великода проти України» та «Суханов та Ільченко проти України», яка полягає в тому, що зменшення розміру пенсійного забезпечення не є порушенням права власності у розумінні Протоколу № 1, оскільки таке зменшення відбувається шляхом внесення законодавчих змін до акту, яким встановлено таке право власності. Найважливіша вимога ст. 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів в мирне володіння майном, повинно бути законним і що воно повинне переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційними переслідуваній меті. При цьому суд зазначає, що зменшення розміру пенсії мабуть було зроблено державою через економічну політику і фінансові труднощі.

З огляду на викладене, твердження позивача про порушення права на законне сподівання отримання певного майна у власність є помилковими.

Так, хоча Закон України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» за своєю правовою суттю і встановлює обмеження щодо певних виплат, однак цілком відповідає вимогам Конституції України щодо повноважень парламенту визначати порядок проведення видатків державного бюджету, у тому числі і в частині соціально-економічних гарантій.

Оскільки на день припинення повноважень позивача, як судді, ст.. 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» була виключена, а інші законодавчі акти виплати вихідної допомоги не передбачали, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо правомірності дій відповідача.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 820/11938/15, № провадження К/9901/3775/18 та від 07 лютого 2018 року у справі № 820/858/16, № провадження К/9901/1758/18.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Враховуючи викладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів дійшла висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до Верховного Суду України, третя особа: Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії.

Згідно з положеннями ст.. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до вимог ч. 1 та 2 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається, крім іншого, неправильне тлумачення закону.

Судом апеляційної інстанції встановлено часткову невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

Заслухавши у судовому засіданні доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача не підлягає задоволенню, а апеляційну скаргу відповідача необхідно задовольнити: скасувати рішення суду першої інстанції у частині задоволених позовних вимог про зобов'язання нарахувати та виплатити вихідну допомогу, ухвалити у цій частині нове рішення, яким у задоволенні такої позовної вимоги - відмовити.

Керуючись ст. 243, 315, 317, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд

П О С Т АН О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2018 року - залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Верховного Суду України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2018 року - задовольнити.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2018 року скасувати у частині задоволеної позовної вимоги про зобов'язання Верховного Суду України нарахувати та виплатити судді Верховного Суду України у відставці ОСОБА_3 вихідну допомогу.

Ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_3 до Верховного Суду України про зобов'язання Верховного Суду України нарахувати та виплатити судді Верховного Суду України у відставці ОСОБА_3 вихідну допомогу.

У решті рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 січня 2018 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст.. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст виготовлено 08.08.2018

Головуючий суддя Л.В.Бєлова

Судді Н.В. Безименна,

А.Ю. Кучма