Постанова № 75770904, 08.08.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 133/2442/17

Провадження № 22-ц/772/1704/2018

Категорія: 55

Головуючий у суді 1-ї інстанції Слободяний О. Є.

Доповідач:Сопрун В. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 серпня 2018 рокуСправа № 133/2442/17м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області в складі:

головуючого Сопруна В.В.,

суддів: Медвецького С.К., Берегового О.Ю.,

за участю секретаря судового засідання: Торбасюк О.І.,

за участю сторін: представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу №133/2442/17 за позовом ОСОБА_5 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 про стягнення невиплаченої заробітної плати,

за апеляційною скаргою фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 на рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 08 червня 2018 року, яке ухвалене суддею Слободяним О.Є. в приміщенні Козятинського міськрайонного суду Вінницької області о 09 год. 49 хв., повний текст складено 13 червня 2018 року,

в с т а н о в и в :

В грудні 2017 року ОСОБА_5 звернувся у суд з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 про стягнення невиплаченої заробітної плати, мотивуючи свої позовні вимоги тим, що він був працевлаштованим через Козятинський центр зайнятості за відповідним направленням на роботу автослюсарем до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 Відповідач не вніс відповідний запис в його трудову книжку, а вказав, що всі записи буде проведено при звільненні.

17 липня 2015 року позивач був призваний солдатом на військову службу по частковій мобілізації на особливий період згідно Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 01 січня 2015 року №15 до військової частини В2193 Державної прикордонної служби України м. Мотилів-Подільський.

09 вересня 2016 року він був прийнятий на військову службу за контрактом у Державну прикордонну службу України згідно укладеного контракту та наказу від 09 червня 2016 року №224-ОС.

Згідно наказу командира ВЧ №1474 Державної прикордонної служби України від 04 жовтня 2016 року №392-ОС з 04 жовтня 2016 року позивач був прийнятий на військову службу за контрактом сержантського і старшинського складу, контракт укладений до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію. По даний час продовжує службу.

Згідно з ч. 3 ст. 119 КЗпП України за ним на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток.

Відповідач відмовляється зберігати за ним робоче місце та виплачувати йому середній заробіток за час проходження служби, тому просив стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, на свою користь середній заробіток за час виконання військового обов'язку, починаючи з 17 липня 2015 року по день винесення судового рішення, допустити негайне виконання рішення в межах суми платежу за один місяць.

Рішенням Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 08 червня 2018 року позов задоволено.

Стягнуто з фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 середній заробіток за час виконання військового обов'язку, починаючи з 17 липня 2015 року до 08 червня 2018 року (дати ухвалення рішення), в розмірі 42343,04 грн. Стягнуто з фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 на користь держави 704,80 грн. судового збору.

Рішення допущено до негайного виконання в частині стягнення середнього заробітку за час виконання військового обов'язку, в межах суми платежу за один місяць в розмірі 1218 грн.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, фізична особа - підприємець ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає, що рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 08 червня 2018 року ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно з'ясовані обставини справи, висновки викладені у рішенні суду не відповідають обставинам справи, просив рішення суду скасувати, провадження у справі закрити у зв'язку з відсутністю предмета спору, на підставі п.2 ч.1 ст.255 ЦПК України.

Відповідно до абз. 3 п. 3 розділу ХІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Згідно п.8 ч.1 розділу XIII «Перехідних положень» ЦПК України передбачено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду Апеляційним судом Вінницької області.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши осіб, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню за таких підстав.

Згідно ч.1-3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам судове рішення частково відповідає.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на позивача поширюються гарантії, визначені ч.3 ст.119 КЗпП України.

Згідно ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України).

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 3 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Судом встановлено, що відповідно до трудового договору від 15 липня 2014 року позивач працевлаштований через Козятинський центр зайнятості за відповідним направленням на роботу автослюсарем до фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 (а.с.64). Строк дії договору безстроковий.

Відповідно до довідки ФОП ОСОБА_3, позивач ОСОБА_5 працював на посаді слюсаря з ремонту автомобілів по день призову на військову службу 17 липня 2015 року (а.с.54).

Згідно довідки Козятинського РВК позивач ОСОБА_5 17 липня 2015 року був призваний на військову службу по частковій мобілізації згідно з Указом Президента «Про часткову мобілізацію» №15 від 14 січня 2015 року (а.с.6).

Згідно контракту про проходження гр. України військової служби в Державній прикордонній службі України, який підписано 09 червня 2016 року, позивач був прийнятий на військову службу до Державної прикордонної служби України на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію (а.с.7-8).

Згідно наказу командира ВЧ №1474 Державної прикордонної служби України від 04 жовтня 2016 року №392-ОС з 04 жовтня 2016 року позивач був прийнятий на військову службу за контрактом сержантського і старшинського складу, контракт укладений до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію (а.с.55).

Відповідно до ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України які перебувають на службі у Збройних та в інших військових формуваннях, а також, члінів їх сімей.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу» проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

У відповідності до ч. 2 ст. 39 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України.

Згідно з ч. 3 ст. 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Як встановлено судом, позивач ОСОБА_5 17 липня 2015 року був призваний на військову службу по частковій мобілізації згідно з Указом Президента «Про часткову мобілізацію» №15 від 14 січня 2015 року. На час укладення позивачем контракту набрало чинності рішення Ради Національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Відповідно до примітки до ст. 4 Закону України «Про Раду Національної безпеки та оборони України» кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері діяльності, регіоні, країні.

На час укладення контракту позивачем існувала кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що на позивача поширюються гарантії визначені ч.3 ст.119 КЗпП.

Зокрема, Указом Президента України від 14 січня 2015 року № 113-VIII «Про часткову мобілізацію», затвердженим Законом України від 15 січня 2015 року № 113-VIII, який набрав законної сили 20 січня 2015 року, оголошено проведення часткової мобілізації, в тому числі й на території Полтавської області.

Доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно зі ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст. 119 КЗпП України за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) на термін, що не перевищує одного року (п. 7 Указу Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію»).

Статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» визначено, що мобілізація - це комплекс заходів, які здійснюються в мирний час з метою підготовки національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, підприємств, організацій, установ на функціонування в умовах особливого періоду.

3 11 червня 2015 року ч. 3 ст. 119 КЗпП України діє у новій редакції, а саме слова «призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період» замінено словами «призваними на строкову військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період». При цьому, слова «військова служба» охоплюють слова «строкова військова служба».

Статтею 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», норми якого кореспондуються з «Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» (затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008), види військової служби визначено як: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також - вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивач уклав контракт під час дії кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, а особливий період в Україні не скасовано і на час ухвалення даного рішення, на час дії контракту, як військовослужбовець він користується пільгами, передбаченими ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та ч.3 ст. 119 КЗпП України, тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток з 15 липня 2015 року.

Колегія суддів, не приймає до уваги наказ №02-К від 17 липня 2015 року про звільнення позивача ОСОБА_5 у зв'язку з його призовом на військову службу, на підставі п.3 ч.1 ст. 36 КЗпП (а.с.90), оскільки з матеріалів справи вбачається, що відповідач з липня 2015 року по вересень 2016 року продовжував нараховувати заробітну плату позивачу.

Крім того, відповідач з зазначеним наказом про звільнення, позивача ОСОБА_5 не ознайомив.

Разом з тим, згідно повторного повідомлення від 18 липня 2017 року №31 (а.с.11) вбачається, що ФОП ОСОБА_3 повідомляв ОСОБА_5 про скорочення штату, зокрема, що у зв'язку з важким фінансовим становищем та з непотрібністю посади автослюсаря, прийнято рішення про скорочення штату працівників, тому попереджено про майбутнє звільнення за п.1 ст.40 КЗпП, яке відбудеться після закінчення двох місяців з дня повідомлення. Доведено до відома, що після 2-х місячного терміну ОСОБА_5 необхідно з'явитись з трудовою книжкою для остаточного розрахунку.

Отже, матеріалами справи підтверджено, що позивача не було звільнено з посади слюсаря з ремонту автомобілів.

Таким чином, на підставі ч.3 ст.119 КЗпП України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток з 17 липня 2015 року по 08 червня 2018 року (день постановлення судового рішення).

Використання середньої для нарахування виплат працівникам описує Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений Постановою КМУ від 8 лютого 1995 року № 100, який містить у пункті 1 переліку випадків його застосування пункт «залучення працівників до виконання військових обов'язків».

Відповідно до розрахунку середньої заробітної плати з 17 липня 2015 року по 08 червня 2018 року (день постановлення судового рішення):

1. Розмір заробітної плати за останні два місяці роботи становить 2436 грн.;

2. Кількість фактично відпрацьованих робочих днів за два останні місяці роботи становить 38 днів;

3. Розмір середньоденної заробітної плати (згідно із Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.95 р. №100) становить 64,10 грн. (2436 грн./38днів);

4. Кількість днів за період з 17 липня 2015 року по 08 червня 2018 року (день постановлення судового рішення) становить 725 днів;

5. Заробітна плата становить 46472,50 грн. (64,10 грн.*725 днів), яка і повинна бути стягнута.

Спростовуються доводи апеляційної скарги в частині перерахування ОСОБА_5 заробітної плати в сумі 3271 грн., оскільки як вбачається з платіжного доручення №1821 від 15 березня 2017 року (а.с.91) платником і отримувачем є одна і та ж сама особа - ФОП ОСОБА_3

Колегія суддів, не бере до уваги відомості, які долучені до апеляційної скарги, згідно яких вбачається, що позивачу було нараховано заробітну плату починаючи з 17 липня 2015 року по 08 серпня 2016 року, яка становить в сумі 16535,63 грн. (а.с.93-106), оскільки вони є неналежним доказом, так як не підтверджують отримання позивачем ОСОБА_5 заробітної плати. Зокрема, в суд першої інстанції такі відомості відповідачем не було надано. Крім того, вони ще раз підтверджують про продовження трудових відносин між ФОП ОСОБА_3 та ОСОБА_5

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що середній заробіток за час виконання військового обов'язку, починаючи з 17 липня 2015 року до 08 червня 2018 року (дати ухвалення судового рішення) підлягає стягненню з відповідача на користь позивача в розмірі 46472,50 грн. з вирахуванням усіх обов'язкових податків, платежів та зборів, а тому рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку підлягає зміні.

Інші доводи апеляційної скарги безпідставні та необґрунтовані.

Керуючись ст.ст.367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,

постановив:

Апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 08 червня 2018 року змінити.

Стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 середній заробіток за час виконання військового обов'язку, починаючи з 17 липня 2015 року до 08 червня 2018 року, в розмірі 46472,50 грн. з вирахуванням усіх обов'язкових податків, платежів та зборів.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів до Верховного Суду з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 09 серпня 2018 року.

Головуючий: підпис Сопрун В.В.

Судді: підписи Медвецький С.К.

Береговий О.Ю.

Згідно з оригіналом: Сопрун В.В.