Постанова № 75770117, 08.08.2018, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@kia.arbitr.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" серпня 2018 р. Справа№ 911/196/18

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Куксова В.В.

суддів: Станіка С.Р.

Гончарова С.А.

секретар судового засідання Даниленко Т.О.

без повідомлення (виклику) учасників справи

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Алмаз"

на рішення Господарського суду Київської області

від 25.04.2018

у справі № 911/196/18 (суддя - Черногуз А.Ф.)

за позовом Селянського (Фермерського) господарства "Алмаз"

до Селянського (Фермерського) господарства "Фортуна"

про стягнення безпідставно набутих коштів, втрат від інфляції та 3% річних,

ВСТАНОВИВ:

До господарського суду Київської області надійшла позовна заява б/н від 27.01.2018 Селянського (Фермерського) господарства "Алмаз" до Селянського (Фермерського) господарства "Фортуна" про стягнення 62457,00 грн. безпідставно набутих коштів, 48426,37 грн. втрат від інфляції, 5631,40 грн. 3% річних.

Позов обґрунтований тим, що між позивачем та відповідачем було досягнуто усної домовленості про продаж кобили "Вельфа" за ціною 62457,00 грн. 12.09.2014 відповідно до платіжного доручення № 3 позивач перерахував відповідачу грошові кошти у сумі 62457,00 грн. з призначенням платежу "за продаж кобили". Відповідач обов'язку з передачі товару не виконав, у зв'язку з чим позивач звернувся до відповідача з претензією б/н від 27.01.2015, в якій просив повернути безпідставно отримані грошові кошти у сумі 62457,00 грн. Відповідач грошові кошти не повернув, відтак позивач, зокрема, посилаючись на положення ст.ст. 625, 1212 Цивільного кодексу України, звернувся до суду з позовом про стягнення 62457,00 грн. безпідставно набутих коштів, 48426,37 грн. втрат від інфляції, 5631,40 грн. 3% річних.

Рішенням Господарського суду Київської області від 25.04.2018 у задоволенні позову відмолено повністю.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Селянське (фермерське) господарство "Алмаз" звернулось з апеляційною скаргою, у якій просить рішення Господарського суду Київської області від 25.04.2018 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Підставою для скасування рішення суду скаржник зазначає, що місцевий господарський суд дослідив наявні матеріали не в повному обсязі, не надав їм належної правової оцінки у зв'язку з чим прийшов до неправомірного висновку про укладання між Позивачем та Відповідачем договору у відповідності до ст. ст. 202, 205, 207 Цивільного кодексу України ,який відповідає вимогам ст. ст. 180,181 Господарського кодексу України та містить ознаки договору купівлі-продажу.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.06.2018 апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Алмаз" на рішення Господарського суду Київської області від 25.04.2018 у справі №911/196/18 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді (судді-доповідача) Куксова В.В., судді Гончарова С.А., Станіка С.Р.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.06.2018 відновлено Селянському (фермерському) господарству "Алмаз" строк для подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 25.04.2018 у справі №911/196/18. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Селянського (фермерського) господарства "Алмаз" на рішення Господарського суду Київської області від 25.04.2018 у справі №911/196/18. Роз'яснено учасникам справи, що апеляційна скарга буде розглянута без повідомлення учасників справи.

Згідно з ч. 10 ст. 270 ГПК України апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

У відповідності до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, Київський апеляційний господарський суд встановив наступне.

12.09.2014 відповідно до платіжного доручення №3 позивач перерахував відповідачу грошові кошти у сумі 62457,00 грн. з призначенням платежу "за продаж кобили".

Позивач зазначає, що між ним (покупець) та відповідачем (продавець) виникла домовленість про купівлю-продаж кобили "Вельфа" за ціною 62457,00 грн.

Позивач зазначає, що у зв'язку із невиконання відповідачем своїх зобов'язань з передачі кобили він звернувся до відповідача з претензією б/н від 27.01.2015, в якій просив повернути безпідставно отримані грошові кошти у сумі 62457,00 грн., позаяк обов'язку з передачі кобили відповідачем не виконано (докази надсилання претензії містяться в матеріалах справи).

Відповідачем не було повернуто грошові кошти, що, зокрема, підтверджується довідкою № Д1-В9/02-09 від 13.02.2018, виданою ПАТ "Райффайзен банк Аваль", яка наявна в матеріалах справи.

У зв'язку із вищенаведеним, позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення 62457,00 грн. безпідставно набутих коштів, 48426,37 грн. втрат від інфляції, 5631,40 грн. 3% річних. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на положення ст.ст. 625, 1212, 1214 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів зазначає, що цивільні права і обов'язки виникають з підстав, встановлених ст. 11 Цивільного кодексу України та ст. 174 Господарського кодексу України, а саме безпосередньо з правочинів, господарських договорів та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно зі ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми (договори) - тобто погодженою дією двох або більше сторін.

Відповідно до ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятись усно або в письмовій формі; сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

За приписом ч. 1 ст. 206 Цивільного кодексу України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Стаття 218 Цивільного кодексу України встановлює, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

За приписом ст. 181 Господарського кодексу України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відтак, факт оплати вартості коня позивачем та передання паспорту коня відповідачем свідчить про укладення сторонами договору у відповідності до ст.ст. 202, 205, 207 Цивільного кодексу України, який відповідає вимогам ст.ст. 180, 181 Господарського кодексу України та містить ознаки договору купівлі-продажу.

Статтями 655, 656 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Виходячи з вищевикладеного, вбачається, що сторонами було укладено договір купівлі-продажу у спрощеній формі, а відтак правовідносини між сторонами регулюються положеннями Глави 54 Цивільного кодексу України, що є спеціальними для відносин з купівлі-продажу.

Колегія суддів зазначає, що направляючи відповідачу претензію б/н від 27.01.2015, позивач фактично скористався своїм правом на повернення суми попередньої оплати в порядку ст. 693 Цивільного кодексу України.

Водночас, скаржник, звертаючись до суду з апеляційної скаргою посилається на положення ст.ст. 625, 1212, 1214 Цивільного кодексу України.

Главою 83 Цивільного кодексу України визначено загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Відповідно до ч. 2 ст. 1214 Цивільного кодексу України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними.

Так, застосування ст. 1212 Цивільного кодексу України має відбуватись за наявності певних умов та відповідних підстав, що мають бути встановлені судом під час розгляду справи на підставі належних та допустимих доказів у справі.

У випадку коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв'язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.03.2018 у справі № 904/5844/17.

Отже, за змістом положень ст. 1212 Цивільного кодексу України про зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави цей вид зобов'язань породжується наявністю таких юридичних фактів: 1) особа набула або зберегла у себе майно за рахунок іншої особи; 2) правові підстави для такого набуття (збереження) відсутні або згодом відпали. А тому, кошти, отримані як оплата за товар та, відповідно, набуті за наявності правової підстави, не можуть бути витребувані на підставі положень ст. 1212 Цивільного кодексу України, як безпідставно отримані кошти.

Судом першої інстанції вірно встановлено, а матеріалами справи підтверджено, що між позивачем та відповідачем було укладено договір купівлі-продажу у спрощеній формі, що підтверджується фактом оплати вартості коня позивачем та передання паспорту коня відповідачем,а отже колегія суддів зазначає, що грошові кошти сплачені позивачем відповідно до платіжного доручення №3 від 12.09.2014 з призначенням платежу "за продаж кобили" не можуть бути стягнуті з відповідача як безпідставно набуті кошти, так як останні набуті за наявності правової підстави - договору купівлі-продажу, а відносини, що виникають з договору купівлі-продажу регулюються спеціальними нормами Глави 54 Цивільного кодексу України.

Відтак, колегія суддів вважає вимогу позивача про стягнення з відповідача 62457,00 грн. безпідставно набутих коштів необґрунтованою, не підтвердженою, та такою, що не підлягає задоволенню.

Вимоги про стягнення з відповідача 48426,37 грн. втрат від інфляції, 5631,40 грн. 3% річних також задоволенню не підлягають, оскільки є похідними від основної вимоги, в задоволенні якої судом першої інстанції відмовлено.

Щодо заперечень відповідача про те, що позивачем пропущено строк позовної давності, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. ст. 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із частинами четвертою, п'ятою статті 267 Цивільного кодексу України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судового рішення.

Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Отже, оскільки сторони у договорі прямо не передбачили строк виконання відповідачем обов'язку з передачі коня, то вказаний строк належить рахувати з моменту пред'явлення вимоги позивачем. Яка вбачається з матеріалів справи останній звернувся до відповідача з претензією б/н від 27.01.2015, факт надсилання якої підтверджується фіскальним чеком від 27.01.2015 та описом вкладення у цінний лист, копії яких містяться в матеріалах справи. У вказаній претензії позивач просив повернути грошові кошти у десятиденній термін. Отже, дату початку перебігу позовної давності належить рахувати з наступного дня після закінчення 10-денного терміну - з 07.02.2015.

Позивач звернувся до суду першої інстанції з позовом 28.01.2018, що підтверджується штампом ПАТ "Укрпошта", а відтак, останнім не пропущено трирічного строку позовної давності для звернення з даним позовом.

Крім того, колегія суддів звертає увагу відповідача на те, що відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 264 Цивільного кодексу України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Якщо суд у прийнятті позовної заяви відмовив або її повернув, то перебіг позовної давності не переривається.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-1763цс16.

Враховуючи вищевикладене колегія суддів дійшла висновку, що строк позовної давності не пропущений та перервався з моменту подання позову до суду першої інстанції.

Крім того, колегія суддів доводить до відома позивача, що останній не позбавлений права звернутись до суду з новим позовом, обґрунтованим положеннями чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Частина 2 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України не покладає на суд обов'язку обирати належний спосіб захисту прав позивача, позаяк даною нормою визначено лише право суду захистити порушене право позивача у спосіб, обраний останнім, навіть якщо цей спосіб не є таким, що визначений на законодавчому чи договірному рівні, тобто суд не може самостійно визначити позивачу належний спосіб захисту і покласти його в основу судового рішення у справі, оскільки це є виключним правом позивача.

Відтак, сторони, звертаючись до суду повинні враховувати те, що визначення та наповнення доказової бази переданого на розгляд суду спору покладаються саме на сторони, а не на суд. Суд вирішує спір на підставі поданих та витребуваних в порядку ст. 81 Господарського процесуального кодексу України сторонами доказів.

Матеріали справи не містять, а позивачем не подано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належних доказів на підтвердження заборгованості відповідача перед позивачем, у зв'язку з чим, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до ст. ст. 73, 74, 77 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Селянського (фермерського) господарства "Алмаз" на рішення Господарського суду Київської області від 25.04.2018 у справі №911/196/18 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

У зв'язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Селянського (фермерського) господарства "Алмаз" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Київської області від 25.04.2018 у справі №911/196/18 без змін.

Матеріали справи №911/196/18 повернути до суду першої інстанції.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено 08.08.2018.

Головуючий суддя В.В. Куксов

Судді С.Р. Станік

С.А. Гончаров