Рішення № 75726796, 07.08.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2817/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 серпня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Стефанова С.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 94 від 18.05.2018 року та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (надалі по тексту - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області (надалі по тексту - відповідач або ГУ ДМСУ в Одеській області), в якому просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати наказ ГУ ДМСУ в Одеській області № 94 від 18.05.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати ГУ ДМСУ в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог, позивач в цілому зазначив, що він звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою у порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 18.05.2018 року відповідачем було розглянуто заяву позивача та прийнято рішення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (наказ № 94 від 18.05.2018 року). Позивач вважає прийняте рішення неправомірним, хибним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню із зобов'язанням відповідача до повторного розгляду заяви позивача з огляду на те що, відповідачем не враховано, що надання статусу біженця можливе не лише у тому разі, коли особа фактично була об'єктом будь-яких переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а й тоді коли особа має об'єктивно обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань. Відповідачем не було об'єктивно та належним чином встановлено наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право останньому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту; при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою судді від 13 червня 2018 року прийнято позову заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Перше судове засідання по справі призначено на 03 липня 2018 року на 14:00 годину.

26 червня 2018 року представником відповідача через канцелярію суду подано відзив на позовну заяву (вхід № 18237/18), згідно якого, відповідач позовні вимоги не визнає та просить суд в задоволенні позову відмовити посилаючись в цілому на те, що відмовляючи шукачеві захисту у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний підрозділ ДМС визначив, що позивач не підпадає під ознаки біженця, передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та діючим Законом, однак не позбавляє його права залишатись на території України, якщо він має інші для цього підстави. Відповідач зазначив, що за матеріалами особової справи позивача спостерігається, що єдиною причиною виїзду на територію України були пошуки кращого життя та можливість легалізуватись за кордоном. Додатково, зазначене підтверджується обставиною нелегального перебування на території України у період 2013 - 2018 років, що істотно знижує рівень довіри до клопотання. Також, позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів не вибіркового насильства. Зважаючи на вищевикладене, позивача можна кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

05 липня 2018 року представником позивача через канцелярію суду подано відповідь на відзив ГУ ДМС України в Одеській області (вхід. № ЕП/3812/18).

У судове засідання призначене на 09.07.2018 року представники сторін не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Від представників сторін до суду надійшли клопотання про розгляд справи за їх відсутності в порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог ч. 9 ст. 205 КАС України суд вирішив розглянути справу у письмовому провадженні.

Вивчивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та відзив на позовну заяву, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Згідно матеріалів особової справи позивача встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Коморських островів, за національністю - комурест, за віросповіданням - мусульманин - суніт. До України позивач потрапив нелегально. Країну громадського походження залишив на підставі національного паспорту із туристичною візою до Російської Федерації. 20.02.2011 року позивач вилетів авіарейсом м. Хахая - Каір (Єгипет) - Москва (РФ). В Єгипті перебував 8 діб. 29.01.2011 року в аеропорту м. Москва його зустрів посередник, у якого позивач перебував до 20.02.2011 року, та 23.02.2011 року легковим автомобілем потрапив до України у м. Одеса. Кордон з Україною перетнув поза пунктом пропуску.

04.03.2011 року позивач вперше звернувся до Управління державної міграційної служби України у Одеській області із заявою про надання йому статусу біженця.

За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, Управлінням державної міграційної служби України у Одеській області був прийнятий висновок від 25.05.2012 року № ODS 11/61 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовуючи його тим, що заявник не розповів про те, що політичної партії, до якої він вступив у 2008 році - UCP (Union Comorienne Le Prоgres) немає вже з 1993 року, вона була приєднана до іншого союзу - Союз за демократію та централізацію, що викликає великий сумнів участі ОСОБА_4 у членстві вказаної партії. Під час вилиту з Коморських островів, в аеропорті при проходженні контрольно-пропускних пунктів будь-яких проблем у заявника не виникло. Президентом країни походження позивача є особа, яка очолює державу вже не перший рік та під час чергових виборів отримав перемогу. Політична ситуація на Коморських островах спокійна, ці острови є туристичними. З аналізу особової справи заявника Управління державної міграційної служби України у Одеській області дійшло висновку, що в країні громадського походження позивачу нічого не погрожувало та не погрожує, будь-які катування його не очікують, крім того особисто заявникові ніхто не погрожував та не переслідував. З матеріалів справи виявлено тільки прагнення заявника потрапити до більш фінансово стабільної країни з метою покращення життєвих умов.

Рішенням Державної міграційної служби України від 05 листопада 2012 року №535-12 був підтриманий вище зазначений висновок та відмовлено громадянину Коморських островів ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 у наданні статусу біженця.

Позивач оскаржив зазначене рішення до суду.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 07.02.2013 року по справі № 1570/7476/2012 позивачу було відмовлено у задоволенні його позовних вимог. Зазначена постанова суду набрала законної сили.

07.05.2018 року позивач повторно звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як вбачається із матеріалів особової справи, ОСОБА_1 зазначив, що виїзд з країни громадянської належності відбувся через ймовірну можливість переслідування з боку діючої влади, через його професійну діяльність у якості секретаря політичної партії «ЄСР».

Судом встановлено, що дане звернення відбулось із зволіканням, оскільки позивач з 18.02.2013 року до 06.05.2018 року (більше п'яти років) не звертався за міжнародним захистом до ГУ ДМС України в Одеській області та весь цей час перебував на території України у якості нелегального мігранта.

18.05.2018 року за результатами розгляду особової справи заявника № 2018ОD0055 Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину Коморських Островів ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, через відсутність умов передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 113-123).

Вказаний висновок Управління обґрунтувало, в цілому, тим, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. За матеріалами особової справи не встановлено жодної обставини, яка б давала підстави для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, в поданій заяві відсутні посилання на матеріали, які підтверджують обґрунтованість побоювань зазнати переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або серйозної шкоди життю або свободі у разі добровільного повернення до країни громадянської належності.

Наказом заступника начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 18.05.2018 року № 94 з посиланням на ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 112).

04.06.2018 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 124-128).

На думку суду, така відмова є обґрунтованою та ґрунтується на законі з огляду наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 ч.1 ст.1 Закону визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду з Коморських Островів або існування будь-яких загроз у разі повернення до країни громадської належності, позивач не надав, та заслуговуючих на увагу пояснень не навів.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено жодних переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.

Так, під час проходження процедури набуття міжнародного захисту ОСОБА_1 повідомив наступне. З його слів, в країні громадянської належності в 2008 році позивач став секретарем політичної партії «ЄСР» (Коморський союз за прогрес). Позивач не був офіційним членом партії, працював на добровільній основі, матеріальну допомогу за власну роботу не отримував. Під час президентських виборів у 2010 році кандидат з вказаної партії набрав меншу кількість голосів та програв вибори. Позивач стверджує, що вибори були сфальсифіковані, тому всі члени партії вишли на мітинг з плакатами. Під час мітингу поліція почала розганяти людей та забирати до відділку. Позивача під час мітингу було затримано, але на наступний день його відпустили за умови, що він більше не буде брати участь в таких заходах. Після даного випадку люди с правоохоронних органів приходили до нього додому, але його там не застали. Люди поглумилися над його дружиною та покинули будинок. Позивач зазначає, що до правоохоронних або медичних структур ані дружина, ні він не зверталися ( протокол співбесіди від 15.05.2018 року). За порадою свого дядька позивач залишив Батьківщину та виїхав до Єгипту. Через нестабільну соціально-політичну ситуацію на території Єгипту він за порадою своїх друзів виїхав до України, за допомогою посередників (анкетування від 11.05.2018 року, протокол співбесіди від 15.05.2018 року).

Разом з тим, за результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що його клопотання є необґрунтованим, тобто заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону.

Так, матеріалами особової справи встановлено, що виїзд позивача з Коморських Островів не був пов'язаний із обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди. За матеріалами особової справи встановлено, що позивач не зазнавав переслідування за ознаками громадянства, національності, етнічної належності або віросповідання (співбесіда від 15.05.2018 року).

Відповідно до матеріалів особової справи, позивач не був членом жодних політичних, громадських чи інших організацій в країні громадянської належності (співбесіда від 15.05.2018 року).

Додатково встановлено, що йому не загрожуватиме смертна кара, тортури або нелюдське поводження чи покарання (протокол співбесіди від 18.05.2018 року), будь-які докази ймовірних загроз життю, свободі чи безпеці позивача, останнім не надано (співбесіда від 15.05.2018 року).

Суд погоджується з доводами відповідача відносно того, що позивача на територію України не обумовлений потребою у міжнародному захисті та в свою чергу, пов'язаний лише з бажанням легалізації на території України, що підтверджується протоколом співбесіди від 15.05.2018 року. Зокрема, як встановлено судом, позивач із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся із зволіканням, про зазначене свідчить обставина нелегального перебування позивача на території України в період з 18.02.2013 року до моменту звернення (07.05.2018 року), а саме звернення, зі слів позивача, обумовлене потребою в отриманні документів (протокол співбесіди від 15.05.2018 року).

Суд вважає, що елемент неможливості повернення позивача до Батьківщини через його політичні проблеми в країні та загрози власному життю із-за відношення до партії UСР (Коморський союз за прогрес) (заява від 07.05.2018 року) правомірно не приймаються ГУ ДМС України в Одеській області в якості правдоподібних, оскільки позивач не надав як до ГУ ДМС України в Одеській області, так і до суду жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.

При цьому, згідно із п.195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Наведене вище кореспондується з вимогами ч. 7 ст. 7 Закону, якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

В той же час, аналізом отриманих свідчень вбачається, що позивач надав до управління інформацію, яка містить суттєві відмінності та недостовірні дані стосовно причин виїзду з країни громадської належності, зокрема, під час першого звернення від 04.03.2011 року позивач вказав, що вступив до опозиційної партії UСР в листопаді 2007 року, головуючим був ОСОБА_7, під час другого звернення до ГУ ДМС України в Одеській області позивач зазначив, що вступив до партії в 2008-2009 роках, керівником партії був ОСОБА_5.

В історії, що була викладена позивачем при проведенні анкетування та протоколів співбесід з приводу його ув'язнення було виявлено також низку розбіжностей, що ставлять під сумнів правдоподібність обставин подібного переслідування.

Так, під час першого звернення позивач зазначив, що після того як відбулися вибори та їхній кандидат в президенти набрав меншу кількість голосів, то голова партії звинуватив іншого кандидата в фальсифікації виборів. Зазначене стало підставою організації мітингу, під час якого військові розганяли людей та позивачу вдалося втекти до дядька і уникнути подальших проблем з правоохоронними структурами (заява від 04.03.2011 року).

Під час повторного звернення від 07.05.2018 року позивач вказує, що йому вдалося втекти з мітингу, але люди навідувалися по будинках, проте його вчасно попередив дядько та сховав у себе вдома на тиждень (заява від 05.05.2018 року).

Під час проведення протоколу співбесіди від 15.05.2018 року позивач навів вже іншу інформацію, пояснивши, що його затримали під час мітингу та відвезли до відділку поліції. В поліції він перебував 2 доби, після чого його попередили про неприпустимість подальшої участі в подібних заходах та відпустили. Згодом, за порадою свого дядька позивач покинув батьківщину та виїхав до України. Детальної інформації позивач надати не може, зазначивши, що не пам'ятає конкретних деталей. В свою чергу, з його слів, жодних протоколів про затримання або інших документів складено не було (анкетування від 11.05.2018 року, протокол співбесіди від 15.05.2018 року).

Суд вражає, що зазначені розбіжності вказують лише на необґрунтованість тверджень позивача щодо наявності переслідувань з приводу політичних переконань.

При цьому, позивач під час проведення протоколу співбесіди від 15.05.2018 року чітко зазначив, що не бажає повертатися до країни громадянської належності не через політичні переконання, а через недостатній економічний рівень розвитку Коморських Островів, що породжує безробіття, погане медичне обслуговування тощо.

Також, за матеріалами особової справи встановлено, що після погроз з боку представників правоохоронних структур позивач та члени його родини продовжували проживати на Коморських Островах.

Слід зазначити, що в якості підтвердження членства в партії UСР, позивач не надав до управління свого членського квитка, в якому були б зазначені установчі дані, місце проживання, посада в партії або конкретні функціональні обов'язки. Позивач надав лише загальновідому інформацію стосовно політичної партії та її діяльності на території Коморських Островів.

Також, позивач плутається в своїх твердженнях, так як під час першого звернення до управління він зазначив, що мав квиток члена партії, проте загубив його під час в'їзду до України, на кордоні, разом з іншими документами (протокол співбесіди від 28.03.2011 року), а під час другого звернення позивач вказав, що у нього взагалі не було ніяких документів, так як він взагалі не був офіційним членом партії, а лише неофіційно працював на посаді секретаря ( протокол співбесіди від 15.05.2018 року).

Також позивач стверджує, що був секретарем партії UСР (Коморський союз за прогрес) протягом 2009-2011 рр. (анкета від 11.05.2018 року). Проте, як вбачається з даних, які містяться в мережі Інтернет, вказана партія діяла на території Коморських Островів в період з 1982 - 1996 років. Відповідно до зазначених даних, вказаної партії на Коморських Островах не існує з 1993 року, вона була приєднана до іншого союзу - Союз за демократію та централізацію, що вказує на необґрунтованість тверджень позивача про його діяльність у складі вказаної партії.

Додатково, позивач під час співбесіди зазначив, що його матір, сестра та брат проживають на острові Майотта, а рідний батько зі зведеними братами та сестрами проживають у м. Марсель (Франція), на законних підставах; всі його рідні проживають в безпеці та переслідувань не зазнають (протокол співбесіди від 15.05.2018 року).

Позивач зазначив, що в квітні 2018 року він звернувся за допомогою до своєї зведеної сестри, яка проживає на Коморських Островах, та за допомогою її племінника отримав копію свідоцтва про народження, яку надав до управління. Дана обставина вказує на відсутність переслідувань позивача з боку державних структур та відсутність потреби у захисті від державних чи недержавних агентів переслідування.

Позивач зазначив, що він звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області через відсутність документів для легального перебування в Україні (протокол співбесіди від 15.05.2018 року). З огляду на вищезазначене, суд погоджується з доводами відповідача, що головною метою звернення була необхідність легалізації на території України, а не потреба в міжнародному захисті.

Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.

З матеріалів особової справи вбачається, що єдиною причиною виїзду на територію України були пошуки кращого життя та можливість легалізуватись за кордоном.

Додатково, зазначене підтверджується обставиною нелегального перебування на території України у період 2013 - 2018 років, що істотно знижує рівень довіри до клопотання. Також, позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів не вибіркового насильства.

З огляду на викладене, суд погоджується з твердженнями відповідача, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов'язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

Зважаючи на вищенаведене, суд погоджується з твердженням відповідача, що позивача можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України. Однак ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець», а підпадає під поняття «мігрант», у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 242-246 КАС України, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 94 від 18.05.2018 року та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.О. Cтефанов