Рішення № 75725271, 06.08.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/1836/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2018 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Соколенко О.М., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу і зобов’язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

20 квітня 2018 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якій позивач просить суд:

- визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 03.04.2018 року №64 про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, в обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою у порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 03.04.2018 року відповідачем було розглянуто заяву позивача та прийнято, як стверджує ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, неправомірне рішення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (наказ №64 від 03.04.2018 року).

Позивач вважає, що прийняте відповідачем рішення є неправомірним, хибним та необґрунтованим, і таким, що підлягає скасуванню із зобов’язанням відповідача повторно розглянути заяву позивача, з огляду на наступне.

Посилаючись на положення ч.1, ч.4, ч.ч.6-9 ст.8, ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», позивач стверджує, що подана ним до відповідача заява не підпадає під ознаки, викладені у ч.ч. 6-9 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки вона не є очевидно необґрунтованою, не носить характер зловживання, та позивач не видає себе за іншу особу.

Окрім того, з посиланням на ст.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, Конвенцію про статус біженців 1951 року та Протокол №1967, ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Закон України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до Законодавства України до законодавства Європейського Союзу», п.5 ст.4 ОСОБА_4 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують додаткового захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається», п.п.45, 46 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 вказує, що відповідачем не враховано, що надання статусу біженця можливе не лише у тому разі, коли особа фактично була об’єктом будь-яких переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а й тоді, коли особа має об’єктивно обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань. З огляду на викладене, як стверджує позивач, відповідачем не було об'єктивно та належним чином встановлено наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право останньому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту; при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

Зважаючи на вищевикладене, позивач просить суд визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 03.04.2018 року №64 про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Ухвалою суду від 24.04.2018 року судом:

- прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3.

- відкрито провадження у справі за позовною заявою ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу і зобов’язання вчинити певні дії;

- вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін;

- призначено перше судове засідання на 22.05.2018 року о 14:00 год.;

- встановлено сторонам строки для подання заяв по суті справи.

Також, 24.04.2018 року судом прийнято ухвалу, якою витребувано з Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області належним чином засвідчену копію матеріалів особової справи ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3.

Судове засідання, яке призначене на 22.05.2018 року перенесено на 24.05.2018 року, про що секретарем судового засідання складено відповідну довідку.

21 травня 2018 року за вх. №14278/18 через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву з доказами направлення його копії на адресу позивача (т.1 а.с.29-38), в якому зазначено, що Головне управління ДМС України в Одеській області не визнає даний позов, та вважає, що співробітниками міграційної служби проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідач у відзиві зазначає, що перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

З посиланням у відзиві на позов на ті обставини та підстави, які встановлені у висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.04.2018 року, відповідач вказує, що рішення (наказ) ГУ ДМС України в Одеській області від 03.04.2018 року № 64 приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Зважаючи на вищевикладене, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовної заяви у позовному обсязі.

Разом із відзивом на позовну заяву до суду відповідачем надані витребувані матеріали особової справи ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 №2017ОD0014 та особової справи вказаної особи №2018ОD0035 (т.1 а.с.41-176, 177-277).

У судовому засіданні 24.05.2018 року судом долучено до матеріалів справи відзив відповідача на позовну заяву та матеріали особової справи ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, а також судом задоволено заяву представника позивача та відкладено судове засідання на 06.06.2018 року для надання позивачу та його уповноваженому представнику часу ознайомитись із матеріалами справи, про що постановлено відповідні усні ухвали, які занесені до протоколу судового засідання.

25 травня 2018 року представник позивача ознайомився з матеріалами справи.

30 травня 2018 року за вх. №ЕП/3077/18 засобами електронної пошти від представника позивача надійшла заява про надання додаткового часу для підготовки відповіді на відзив по справі №815/1836/18.

05 червня 2018 року за вх. №ЕП/3185/18 засобами електронної пошти від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву разом із доказами направлення її копії на адресу відповідача (т.2 а.с.12-15) .

У відповіді на відзив представник позивача зазначає, що перевірка наданої позивачем інформації була здійснена недбало, без з’ясування, всебічного вивчення та оцінки всіх обставин справи. Подана позивачем до ГУ ДМС України в Одеській області заява не підпадає під ознаки, викладені у ч.ч. 6-9 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки вона не є очевидно необґрунтованою, не носить характеру зловживання, позивач не видає себе з іншу особу. Натомість у своїх запереченнях ГУ ДМС України в Одеській області як обставини, що унеможливлюють задоволення позову вказує, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз підстав, викладених в заявах-анкетах про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. При цьому, відповідач зазначає, що позивачем не було надано конкретних фактів або документальних доказів, які підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на батьківщину.

З посиланням на положення ст.19 Конституції України, ч.2 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», п.200, п.202 Керівництва ООН з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, у відповіді на відзив представник позивача вказує, що обов’язок встановлення всіх фактичних обставин особової справи не може перекладатися з відповідного працівника ДМС на особу, що звертається за захистом.

Також, як вказує представник позивача у відповіді на відзив, в матеріалах особової справи позивача відсутні будь-які докази, що особа, яка здійснювала переклад, внесена до реєстру перекладачів або хоча б має свідоцтво (диплом) про кваліфікацію перекладача.

З огляду на викладене, як зазначено у відповіді на відзив, позивач має стійкі обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань в країні громадянського походження, які не були в повній мірі з’ясовані та досліджені працівниками ГУ ДМС України, у тому числі з причини неналежного забезпечення останніми перекладу співбесід з позивачем.

Зважаючи на вищевикладене, представник позивача просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

У судове засідання, призначене на 06.06.2018 року позивач та представник позивача не з’явились, про дату, час та місце проведення судового засідання представник позивача повідомлений належним чином та своєчасно, що підтверджується відповідною розпискою.

Водночас, 05.06.2018 року за вх. №ЕП/3186/18 засобами електронної пошти від представника позивача надійшло клопотання про розгляд справи №815/1836/18 за відсутності позивача та його представника.

У судовому засіданні 06.06.2018 року судом долучено до матеріалів справи відповідь на відзив на позовну заяву та з’ясовано у представника відповідача про наявність необхідності у поданні заперечень.

Представник відповідача повідомила про те, що у визначений судом строк, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області буде подано заперечення.

Зважаючи на те, що у відповідача існувала необхідність подати заперечення, зважаючи на строк для розгляду даної справи в порядку ст.262 КАС України, враховуючи термін перебування головуючого судді у відпустці, ухвалою суду від 06.06.2018 року судом вирішено:

- розгляд справи за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу і зобов’язання вчинити певні дії проводити в порядку загального позовного провадження:

- призначено підготовче засідання на 05.07.2018 року о 12:00 год.;

- роз’яснено сторонам, що розгляд справи починається зі стадії відкриття провадження у справі, зважаючи на що, встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву (у разі необхідності його подання) протягом п’ятнадцяти днів з дня отримання копії цієї ухвали.

07 червня 2018 року за вх. №16190/18 через канцелярію суду від представника відповідача надійшли заперечення, з доказами направлення їх копії на адресу позивача (т.2 а.с.32-36), в яких зазначено, що твердження представника позивача про те, що перевірка зазначеної позивачем інформації була здійснена недбало, без з’ясування, всебічного вивчення та оцінки всіх обставин є необґрунтованим та безпідставним. Також, як вказує відповідач у запереченнях, не правильним є твердження, що обов’язок встановлення всіх фактичних обставин особової справи перекладається з працівника ДМС на особу, що звертається за захистом. Посилаючись на положення п.п.45,46, 195 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН, Позицію УВКБ ООН «Про обов’язки та стандарти доказів у біженців», ч.7 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, як потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідач зазначає, що позивач не надав жодних документальних доказів та не навів жодних аргументованих тверджень стосовно можливої небезпеки, яка може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності.

Також, як зазначено у запереченнях, ГУ ДМС України в Одеській області не погоджується з твердженнями представника позивача стосовно того, що під час проведення протоколу співбесіди мають використовуватись послуги лише сертифікованих перекладачів, зважаючи на положення на пп. «Г» п.2.1 розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затверджені Наказом Міністерства внутрішніх справи України №649 від 07.09.2011 року та ч.3 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, як потребують додаткового або тимчасового захисту».

Окрім того, у запереченнях відповідач зазначає, що перекладач, який був присутній під час проведення протоколів співбесід, ОСОБА_5 Кюісе, внесений в реєстр довідково-інформаційного реєстру перекладачів ДМС.

Беручи до уваги вищенаведене, відповідач вважає, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 03.04.2018 № 64 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи та просить суд відмовити ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

У підготовчому судовому засіданні 05.07.2018 року судом долучено до матеріалів справи: заперечення відповідача на позовну заяву разом із доказами направлення їх копії на адресу позивача, копію виписки з реєстру довідково-інформаційного реєстру перекладачів ДМС, належним чином засвідчені копії повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.04.2018року №5/1-461 та підписаного посадовою особою висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.04.2018 року та копію постанови Верховного суду від 13.06.2018 року по справі №815/341/16, а також інформацію щодо відсутності у відповідача будь-яких інших доказів по справі, про що постановлено відповідні ухвали на місці, які занесені до протоколу судового засідання.

Ухвалою суду від 05.07.2018 року судом закрито підготовче засідання у адміністративній справі за позовною заявою ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу і зобов’язання вчинити певні дії та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.07.2018 року о 16 год. 00 хв.

У судове засідання 23.07.2018 року, належним чином сповіщені учасники справи не з’явились. При цьому, з боку позивача та з боку відповідача до суду надійшли заяви про розгляд справи за їх відсутності.

Відповідно до ч.9 ст.205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи, не з’явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Відповідно до ч.3 ст.194 КАС України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

Таким чином, зважаючи на клопотання позивача та відповідача про розгляд справи за їх відсутності, враховуючи відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, а також відсутність перешкод для розгляду справи за відсутності учасників справи, судом вирішено проводити розгляд даної адміністративної справи в порядку письмового провадження відповідно до ч.3 ст.194 КАС України та ч.9 ст.205 КАС України.

Відповідно до ч.2 ст.193 КАС України суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

Згідно з ч.4 ст.243 КАС України, судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Відповідно до ч. 1 ст. 120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Згідно з ч.6 ст.120 КАС України якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Зважаючи на викладене, враховуючи наведені приписи КАС України, суд розглядав дану справу у межах строку, визначеного для її розгляду із прийняттям рішення 06.08.2018 року.

Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, з відзивом відповідача на адміністративний позов, відповіддю на відзив та запереченнями, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги та заперечення та перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Згідно з ч. 1 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.1 та 2 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

З наявних в матеріалах адміністративної справи копій особової справи №2018ОD0035 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка розпочата 22.03.2018 року та особової справи №2017ОD0014 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка розпочата 09.02.2017 року, судом встановлено наступне.

Позивач - ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, громадянин ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, 09.02.2017 року звертався до Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в України, зазначивши причину – неможливість повернення до своєї країни через загрозу життю у зв’язку із зміною віри з ісламу на християнство.

21 лютого 2017 року відповідно до ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, приймаючи до уваги висновок головного спеціаліста відділу соціальної інтеграції управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_7, Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області прийнято наказ №35 “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту”, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину ОСОБА_6 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 (т.1 а.с.76-78).

Правомірність прийняття ГУ ДМС України в Одеській області наказу від 21.02.2017 року №35, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту була предметом розгляду в адміністративній справі №815/1407/17 (т.1 а.с.72-73).

Судом встановлено, що постановою Одеського окружного адміністративного суду від 12.06.2017 року, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2017 року в адміністративній справі №815/1407/17, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування Наказу “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” від 21.02.2017р. №35 і зобов’язання вчинити певні дії (т.1 а.с.72-73).

Згідно постанови суду від 12.06.2017 року у справі №815/1407/17, ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 з ОСОБА_6 виїхав 26.12.2016р. авіарейсом Яунде (ОСОБА_6) – Стамбул (Туреччина) – Бориспіль (Україна). На території Туреччини перебував 4 години. На територію України потрапив 26.12.2016р. легально, на підставі паспортного документу, та візи. З метою отримання додаткового захисту ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 09.02.2017р. звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою щодо визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту, у якій зазначив, що причиною виїзду з країни постійного проживання - ОСОБА_6 є те, що у зв'язку зі зміною віросповідання з мусульманства на християнство, зі сторони родини, оточуючого населення, та представників угрупування Боко Харам на адресу ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 почали надходити погрози, та в грудні 2015 року на нього було скоєно напад, у зв’язку з чим позивач потрапив до медичного закладу.

У постанові від 12.06.2017 року у справі №815/1407/17 судом встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки є особою стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні. До того ж, судом з’ясовано, що докази переслідування ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивачем - ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до матеріалів адміністративної справи жодних доказів на підтвердження звернення до правоохоронних органів країни його походження щодо свого переслідування, утисків або погроз не надано, як і не надано доказів того, що позивач - ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 сповідував мусульманство, а наразі сповідує християнську релігію. Також, позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 змушений був прибути до Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.

За таких обставин, у постанові суду від 12.06.2017 року у справі №815/1407/17, суд дійшов висновку, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він має, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для тимчасової легалізації та можливої економічної міграції.

З урахуванням вищевикладеного, у постанові суду від 12.06.2017 року у справі №815/1407/17, суд дійшов висновку, що Наказ ГУ ДМС України в Одеській області “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захист” №35 від 21.02.2017р. відповідає ОСОБА_4 Європейського Союзу, у тому числі ОСОБА_4 щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянств біженців або осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 вересня 2017 року, відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою позивача на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 12.06.2017 р. та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2017 р. у справі за його позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії (т.1 а.с.47-48).

Судом встановлено, що ухвалою Верховного суду від 12.02.2018 року у справі №1407/17 відмовлено у допуску справи за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов’язання вчинити певні дії до провадження Верховного Суду для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 18 вересня 2017 року (а.с.42-45).

Згідно матеріалів особової справи №2018ОD0035 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, яка розпочата 22.03.2018 року, судом встановлено, що позивач – ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, 22.03.2018 року звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №42 (т.1 а.с.188-191).

У вказаній заяві-анкеті ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, зокрема, вказав, що він з мусульманської сім’ї і його мусульманським ім’ям є Іслам. На Різдво, 25.12.2013 року друг позивача – Жан, запросив його до церкви, де ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 познайомився з французьким місіонером Мішелем, який був керівником протестантської церкви «Шлях до Христа». Оскільки, як вказує позивач, цей вечір його дуже вразив, він вирішив відвідувати дану церкву, і через деякий час вирішив прийняти християнство та був охрещений отцем Мішелем 05.04.2015 року на ім’я ОСОБА_7. ОСОБА_3 того як сім’я позивача дізналась про зміну віри, його вигнали з дому і він почав жити в церковному гуртожитку, який йому знайшов отець Мішель. 21.12.2015 року, коли позивач повернувся з навчання, як він зазначає, на нього напали колишні товариші з мечеті, побили та обвинуватили в зраді, неслухняності до Аллаха, та погрожували вбити. Всього було п’ять нападників, з яких позивач впізнав двох. Оскільки позивача побили до втрати свідомості, він о 22:00 год. повернувся до свідомості у лікарні, де знаходився протягом тижня на лікуванні. Позивач зазначає, що 08.07.2016 року гуртожиток, в якому він проживав згорів і на його місці було залишено маленьку дощечку з написом «Боко Харам». В подальшому отець Мішель вирішив допомогти виїхати позивачу з країни для його безпеки, та 26.12.2016 року о 02:45 позивач вилетів з ОСОБА_6 та о 19:15 прибув до Києва. В аеропорту позивача зустріла невідома людина, яка попросила дати грошей на навчання, на що ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 повідомив, що приїхав отримати притулок, після чого вказана особа пропала разом із сумками позивача, де знаходились документи. За допомогою знайомих з ОСОБА_8 позивач потрапив в м. Одесу. У зв’язку із вказаними обставинами позивач просить надати йому додатковий захист.

Разом з цим, відносно позивача 02.04.2018 року проведено анкетування, в результаті чого складено анкету особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.217-223), в якій зазначено, що заявник ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 народився 26.06.1995 року в ОСОБА_6, м.Баленг, Західна область, вул. Лауінг ІІ, у зв’язку із зміною релігії переїхав в м.Яунді, вул.Сумангі; за національністю бамілеке, за віросповіданням християнин - протестант. Позивач зазначив, що документом, який посвідчує його особу є копія паспортного документа гр.ОСОБА_6 з перекладом. В ОСОБА_6 залишились жити родичі позивача, а саме: батько – ОСОБА_2 Нестор, мати – ОСОБА_9, брат ОСОБА_10 ОСОБА_11, брат – ОСОБА_10 ОСОБА_12 ОСОБА_13, брат – ОСОБА_10 Фотсінг ОСОБА_14 ОСОБА_13, з якими позивач не спілкується. Позивач вказав, що рідною мовою для нього є мова баленг та, що він вільно володіє французькою мовою. ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 вказав, що з ОСОБА_6 виїхав 26.12.2016 року авіарейсом Яунде (ОСОБА_6) – Стамбул (Туреччина) – Бориспіль (Україна). На території Туреччини перебував 4 години. На територію України потрапив 26.12.2016 року легально, на підставі паспортного документу та студентської одноразової візи.

ОСОБА_3 час анкетування 02.04.2018 року позивач вказав, що причиною виїзду з ОСОБА_6 є наступне. Батьки позивача за віросповіданням мусульмани. ОСОБА_3 час канікул, ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 поїхав в м.Яунді, де брав участь у святкуванні Різдва, на яке його запросив друг. Там він познайомився з пастором Мішелем, який управляв протестантською церквою «Шлях до Христа». Святкування вразило позивача і вранці він попросив друга на наступну неділю піти до церкви разом. Коли позивач пішов до церкви, там розповідали про розвиток молоді та країни, що дуже зацікавило позивача і він вирішив перейти до християнської віри. ОСОБА_3 цього (десь у 2013 році) у позивача виникли проблеми, йому погрожували батьки. ОСОБА_3 закінчення ліцею позивач переїхав жити у м.Яунді, де жив у дядька та продовжував ходити до пастора Мішеля та потім похрестився. Дядько позивача не знав про це, але коли дізнався, то вигнав останнього з дому. В подальшому були дзвінки від батьків та знайомих з погрозами позивачу. Пастор допоміг позивачу з житлом в гуртожитку, звідки останній ходив на навчання. 21.12.2015 року на позивача по дорозі до гуртожитку напали п’ять осіб, з яких ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 впізнав двох, які звертались до нього мусульманським ім’ям. Причиною нападу позивач вказав його зраду ісламу. Вказані особи побили позивача до втрати свідомості, після чого позивач тиждень перебував на лікуванні у лікарні. Заяву в поліцію позивач не писав з рекомендації пастора. Як вказує позивач, після виписки з лікарні все було в порядку, однак 08.07.2016 року, під час перебування позивача на навчанні, гуртожиток, в якому він проживав, спалили і залишили напис «Боко Харам». ОСОБА_3 пожежі пастор вирішив, щоб люди, які в нього навчалися, виїхали з країни.

Також, під час анкетування позивач зазначив, що:

- його батько перебував в мусульманському суспільстві та є членом партії RDPC, однак не має там ніякого спливу;

- він був причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були б пов’язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, про які вказав під час анкетування;

- до нього не застосовувались адміністративні заходи (арешт, затримання);

- він не притягався до кримінальної відповідальності;

- він не проходив строкову військову службу, не є військовозобов’язаним.

З текстом вказаної анкети позивач ознайомлений 02.04.2018 року, заперечень не висловив, що підтверджується його підписом на її останньому аркуші (т.1 а.с.223).

Відповідно до ч.1 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Судом встановлено, що провідним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області ОСОБА_15 03.04.2018 року проведено із заявником співбесіду та складено відповідний протокол (т.1 а.с.244-254). ОСОБА_3 час співбесіди 03.04.2018 року ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3, окрім відомостей, які зазначені під час анкетування, додатково вказав, зокрема, що після того як він похрестився, йому телефонували люди з мечеті, які називали мусульманське ім’я позивача та обіцяли вбити, коли знайдуть позивача. Також, позивач повідомив, що після звернення до міграційної служби він звертався до УВКБ ООН. Водночас, ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 повідомив, що його друг Жан передав йому фото і історію захворювання з лікарні, бо коли гуртожиток спалили всі документи були у нього. Причиною ненадання вказаних документів раніше, позивач вказав їх відсутність на час першого звернення до ДМС.

ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 також зазначив, що у разі повернення на батьківщину люди, які його побили, можуть його вбити. Позивач повідомив, що не намагався переїхати до іншого міста, оскільки навчався та його б все одно знайшли.

ОСОБА_3 час співбесіди 03.04.2018 року позивач повідомив, що з Києва в ОСОБА_15 він прибув через Харків, оскільки саме у Харкові перебувала знайома позивача, яка є родом з ОСОБА_15. Потім вони разом поїхали в ОСОБА_15.

Також, як вбачається з матеріалів справи, працівником органу міграційної служби заповнено реєстраційний листок на ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3, як на особу, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.225-229). У вказаному реєстраційному листку, вказані ті ж самі дані, які зазначені позивачем у заяві про надання статусу біженця та у анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.6 ст.9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.

Судом встановлено, що на виконання зазначених приписів Головним управлінням Державної міграційної служби в Одеській області були направленні запити для здійснення перевірки про наявність або відсутність інформації, яка б перешкоджала б наданню статусу біженця в Україні відносно громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3.

03 квітня 2018 року, розглянувши заяву та особову справу №20180D0035 ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3, на підставі проведених анкетування, протоколів співбесід із вказаною особою та вивчення наявних матеріалів особової справи, з урахуванням актуальної ІКП, провідним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту в Україні (т.1 а.с.265-271, т.2 42-48, 82-88), у якому зазначено, заява гр. ОСОБА_6 на установчі дані ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 є очевидно необґрунтованою, тобто відсутності умови, визначені пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Так, у висновку від 03.04.2018 року зазначено, що за результатами аналізу матеріалів клопотання заявника було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, наступні елементи вказують на необґрунтованість клопотання особи в контексті набуття міжнародного захисту в Україні, а саме: за матеріалами особової справи не спостерігається фактів переслідування заявника в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме, за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки під час звернення заявника до територіального підрозділу ДМС було виявлено ряд розбіжностей у твердженнях особи, що вказує на їх неправдоподібність.

У висновку від 03.04.2018 року вказано, що перший момент, на який необхідно звернути увагу, це факт належності заявника як до ісламської, так і до християнської віри. ОСОБА_3 час проведення співбесід фігурант не зміг назвати особливості віросповідання ісламу. Факт незнання канонів ісламської релігії свідчить про те, що заявник ніколи не належав до цього віросповідання. На рахунок християнства, заявник володіє дещо більшим об’ємом інформації. Так, фігурант під час проведення протоколу співбесіди від 21.02.2017 року назвав 10 заповідей, текст основної християнської молитви. Проте під час проведення протоколу співбесіди від 03.04.2018 року фігурант назвав лише 5 заповідей, аргументуючи це тим, що він ще вивчає християнство. Крім того, заявник не зміг пояснити, чому він охрестився через два роки після того, як почав відвідувати християнську церкву. Неконкретність та невпевненість у словах заявника щодо зміни релігії унеможливлює сам факт переходу особи з ісламської до християнської віри.

Також, у висновку від 03.04.2018 року зазначено, що аргумент заявника щодо загрози життю в країні громадянської належності не приймається територіальним підрозділом ДМС, оскільки заявник надає інформацію, яка має розбіжності та є неправдоподібною. Наприклад, під час проведення протоколу співбесіди від 21.02.2017 року заявник стверджував, що коли він прийшов до тями в лікарні після нападу, лікарі повідомили, що особу до медичного закладу привезли дві людини. Також, заявник стверджував, що документи, які б підтверджували факт лікування, він втратив. Водночас, під час проведення співбесіди від 03.04.2018 року заявник стверджує, що його знайшла жінка на ім’я Ома Іліс, яка зробила фото заявника після побиття та принесла їх в лікарню. Крім фото, заявник також надав до територіального підрозділу ДМС документ з лікарні, який йому передав друг на ім’я Жан. За словами заявника, фото та документ з лікарні весь цей час знаходилися в Жана, оскільки фігурант проживав разом з ним після пожежі в гуртожитку. Ці розбіжності вказують на неправдивість свідчень заявника щодо справжності наданих доказів та неможливість їх існування до звернення особи до територіального підрозділу ДМС 09.02.2017 року.

Крім того, як вказано у висновку від 03.04.2018 року, заявник під час проведення протоколу співбесіди від 03.04.2018року повідомив, що не цікавиться новинами про ситуацію в ОСОБА_6, проте висловлює побоювання повернутися на Батьківщину, оскільки вважає, що від осіб, які напали на нього 21.12.2015 року, йому може загрожувати небезпека. Разом з тим, заявник не робив жодних спроб вирішити конфлікт у країні громадянської належності. Так, після нападу 21.12.2015 року заявник не звернувся до правоохоронних органів на прохання пастора Мішеля, не робив спроб переїхати в інший населений пункт ОСОБА_6, що вказує на незацікавленість у вирішенні своїх проблем і свідчить про існування іншої мети прибуття на територію України, яку заявник приховує.

Також, у висновку від 03.04.2018 року вказано, що заявник стверджує, що оформленням документів, необхідних для виїзду з країни громадянської належності, займався пастор Мішель. Фігурант не надав жодної інформації щодо причин вибору країни для вильоту, процедури отримання документів, аргументуючи це своєю незацікавленістю. ОСОБА_3 прибуття на територію України 26.12.2016 року заявника зустріла невідома йому людина, яка, за словами шукача захисту, повинна була допомогти звернутися за міжнародним захистом в м. Київ. Перед від’їздом з ОСОБА_6 пастор Мішель повідомив фігуранту, що його мають зустріти в аеропорту. Проте, як повідомив шукач захисту, особа, яка його зустріла, вимагала гроші за навчання, і заявник добровільно віддав йому всі документи. ОСОБА_3 цього невідомий зник разом з документами фігуранта. Заявник, за його словами, не звертався до правоохоронних органів з приводу втрати документів, оскільки не знав, куди потрібно звертатися. Проте, в аеропорту фігурант познайомився з громадянами ОСОБА_8, які були в Україні транзитом, та порекомендували йому звернутися за міжнародним захистом на території Одеського регіону.

Окрім того, у висновку від 03.04.2018 року зазначено, що при зверненні до територіального підрозділу ДМС за поясненнями заявника виявлено ряд розбіжностей. Так, під час проведення протоколу співбесіди від 21.02.2017 року фігурант повідомив, що про можливість звернутися до міграційної служби він дізнався від особи на установчі дані ОСОБА_16, а під час проведення анкетування від 02.04.2018 року - від особи на ім’я Жудіт, з якою заявник, начебто, познайомився за рекомендаціями громадян з ОСОБА_8.

Зважаючи на вищевикладене у висновку від 03.04.2018 року вказано, що заявник не зміг довести факт загрози його життю в країні громадянської належності, оскільки, за твердженнями фігуранта, він лише припускає можливість існування загрози з боку осіб, які начебто здійснили на нього напад 21.12.2015 року, оскільки не цікавиться ситуацією у своєму рідному регіоні та регіоні, де він востаннє мешкав в ОСОБА_6. Також, заявник вказує про діяльність на території громадянської належності терористичної організації «Боко Харам», проте жодних реальних фактів щодо її діяльності в регіонах проживання заявника повідомлено не було, окрім, начебто, напису на металевій дошці «Боко Харам» на місці згорілого гуртожитку.

У висновку від 03.04.2018 року вказано, що відповідно до актуальної ІКП терористична організація «Боко Харам» має консервативні погляди на розвиток суспільства, налаштована проти світської моделі побудови держави. Однак, як зазначає заявник, наприклад, його друг-християнин на ім’я Жан не зазнавав жодних проблем, які могли бути пов’язані з його релігійною належністю, оскільки він є християнином з народження. Жодних свідчень щодо діяльності вказаної організації на території проживання заявника в ОСОБА_6 фігурант не надав.

Відповідно до інформації по країні походження, підготовленої Департаментом у справах іноземців та осіб без громадянства Сектором збору та аналізу інформації по країнах походження Державної міграційної служби України від 2017 року, прояви насильства з боку терористичного угрупування «Боко Харам» мають місце лише на півночі Республіки ОСОБА_6. Як відомо, заявник проживав на території Західного та Центрального регіонів ОСОБА_6. Крім цього, заявник вказує на забезпеченість з боку влади основними правами людини, на можливість вільно бути членом суспільства з необмеженістю мати повноцінне життя в ОСОБА_6.

Окрім того, у висновку від 03.04.2018 року зазначено, що відповідно до актуальної ІКП Республіка ОСОБА_6 бере активну участь у допомозі біженцям з інших країн, зокрема, з ОСОБА_8, ЦАР, що свідчить про можливість надати допомогу не лише своїм громадянам, а й громадянам інших країн. Також, економічна ситуація в країні громадянської належності заявника характеризується позитивними тенденціями, що підтверджується актуальною ІКП.

Відповідно до ч.7 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.

03 квітня 2018 року відповідачем прийнято наказ №64 “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” (т.1 а.с.261).

Також, 03 квітня 2018 року відповідачем на підставі наказу №646 від 03.04.2018 року, на ім’я ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 складено повідомлення №5/1 від 03.03.2018 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.12-13, 262-264, т.2 а.с.39-41, 79-81).

Позивач отримав вказане письмове повідомлення 12.04.2018 року.

Не погодившись з наказом №64 від 03.04.2018 року, позивач 20.04.2018 року звернувся до суду з даною позовною заявою.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд зазначає наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Частиною 4 статті 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” визначено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку”, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центру досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Суд вважає необхідним зазначити, що “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, ОСОБА_4 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.

Позивачем до заяви, що подана до ГУ ДМС України в Одеській області не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною неможливості повернення до ОСОБА_6 та обґрунтованих пояснень позивач не навів. Позивач також не вказав, чим можуть бути підтвердженні обставини його ймовірного переслідування.

Отже, докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як при первинному розгляді, так й повторно.

При цьому, позивачем до матеріалів адміністративної справи жодних доказів на підтвердження звернення до правоохоронних органів країни його походження щодо свого переслідування, утисків або погроз, також суду не надано, як і не надано доказів того, що позивач сповідував мусульманство, а наразі сповідує християнську релігію.

Суд звертає увагу на те, що позивач прибув в Україну в 26.12.2016 року, однак вперше з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 09.02.2017. В той же час, вдруге з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся 22.03.2018 року.

Тобто, ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3, в порушення вимог ч.1 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” більш як місяць після прибуття в України не звертався за захистом, в той же час, вдруге за захистом позивач звернувся більш як через рік після перетину українського кордону.

Суд звертає увагу на те, що позивач ніколи не брав участь в діяльності політичних партій та інших організацій, не зазнавав переслідувань через належність до певної національної чи до соціальної групи.

Натомість, позивач вказує, що він брав участь релігійній діяльності та зазнавав переслідувань з боку рідних та, можливо, переслідування з боку представників Боко Харам у зв’язку із зміною віри.

Бомко Харамм» (Західноафрикамнська провімнція Ісламмської держамви) (гауса Boko haram - західна освіта гріховна) — радикальне ісламістське угруповання, що здійснює свою діяльність на північному сході ОСОБА_8, півночі ОСОБА_6 та ОСОБА_8. Організація заснована в 2002 році ОСОБА_17 і ставила за мету побудову ісламської держави із законами шаріату. Організація відома чисельними нападами на церкви, школи, поліцейські дільниці, а також викраденням та вбивством цивільного населення.

Згідно з актуальною інформацією по країні походження позивача – ОСОБА_6 (https://dmsu.gov.ua/assets/files/coi/Kamerun/3.pdf) з травня 2014 року ОСОБА_6 офіційно вступив у війну з Боко Харам.

Як встановлено із аналізу інформації по країні походження, діяльність угрупування Боко Харам поширена на півночі території ОСОБА_6. Таким чином, дійсно для християн ОСОБА_6 може існувати небезпека з боку угрупування Боко Харам, за умови їх проживання в окремих північних регіонах країни. Однак, позивач не надав суду достовірних чи правдивих фактів із відповідними доказами щодо особистого переслідування в країні походження чи проживання на півночі території ОСОБА_6.

Відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.

Таким чином, суд вважає, що знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.

Заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків в ОСОБА_6 його особисто або членів її сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

Також, позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що він змушений був прибути до Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.

Зазначене свідчить про те, що доводи позивача є надуманими, а причини, які він має щоб залишитись в Україні не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для тимчасової легалізації, оскільки він бажає стабільно жити в Україні, соціально інтегруватись. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу особи, що потребує додаткового захисту, що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін “не бажає” відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою “внаслідок таких побоювань”. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни “в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань”. В будь якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Позивач не навів достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в ОСОБА_6. Надана ним інформація при викладенні причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надано, не доведено жодного суттєвого факту заяви. Позивачем не надано переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину.

Наявність в матеріалах особової справи позивача ксерокопії фотографії невстановленої особи, яка на частині фото лежить в позі «обличчям вниз», а на частині фото лежить «на спині, обличчям до верху» не є свідченням побиття ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 з підстав належності його до християнської віри.

Як вже зазначено, з боку позивача до матеріалів адміністративної справи жодних доказів на підтвердження звернення до правоохоронних органів країни його походження щодо свого переслідування, утисків або погроз, також суду не надано та не зазначено об’єктивних причин, які перешкоджали здійснити відповідне звернення.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в ОСОБА_6, а також підстав для виїзду з ОСОБА_6 дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останнім не наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за релігійними ознаками та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Відповідно до п.22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні” судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Позивач не навів обґрунтованих мотивів неможливості переїзду у іншу частину ОСОБА_6, не пояснив, чому звернувся з заявою про захист саме у територіальний орган ДМС в Одеській області, а не безпосередньо до відповідного органу у м.Києві, до якого він прилетів.

Суд вважає, що за відсутністю підстав, та з урахуванням розбіжностей в інформації, наданої заявником, дане звернення є зловживанням процедурою з метою легалізації на території України. Однак ця умова не відповідає критеріям поняття “біженець”, а підпадає під поняття “мігрант”, у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято ГУ ДМС України в Одеській області на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Оскільки судом встановлено правомірність прийняття ГУ ДМС України в Одеській області спірного наказу від 03.04.2018 року №64 про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно позовна вимога позивача щодо зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є такою, що задоволенню не підлягає.

Стосовно посилання представника позивача у відповіді на відзив, що для здійснення перекладу під час співбесіди з шукачем притулку можуть використовуватись лише послуги сертифікованих перекладів, натомість у матеріалах особової справи позивача відсутні будь-які докази, що особа, яка здійснювала переклад, внесена до реєстру перекладачів або хоча б має свідоцтва (диплом) про кваліфікацію перекладача, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.3 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» під час співбесіди заявнику, який не володіє українською або російською мовами, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, забезпечує перекладача з мови, якою заявник може спілкуватися. Заявник має право залучити перекладача за свій рахунок або за рахунок інших юридичних чи фізичних осіб. Перекладач повинен дотримуватися конфіденційності з обов'язковим оформленням центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, розписки про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника.

Відповідно до пунктів 3, 9, 11 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 383, пункту 3 та підпункту 22 пункту 4 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 405, а також пункту 13 Плану заходів з реалізації Концепції державної міграційної політики, затвердженого розпорядженням Кабінету ОСОБА_18 України від 12 жовтня 2011 року № 1058-р розроблено Порядок ведення Державною міграційною службою України Довідково-інформаційного реєстру перекладачів, який затверджено Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11.03.2013 року № 228 та який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 травня 2013 року за № 801/23333 (далі – Порядок №228).

Так, відповідно до п. 1.2 Порядку №228 цей Порядок визначає процедуру формування та ведення Довідково-інформаційного реєстру перекладачів за формою, наведеною у додатку до цього Порядку (далі - Реєстр перекладачів), а також порядок користування ним.

Згідно з п.1.3 Порядку №228 реєстр перекладачів - це веб-сторінка офіційного веб-сайту Державної міграційної служби України (далі - ДМС), що містить відомості про перекладачів, які можуть залучатися органами державної влади для надання послуг перекладу під час розгляду заяв та проведення співбесід з біженцями та іншими категоріями мігрантів, під час здійснення їх затримання, забезпечення надання їм правової допомоги, розгляду адміністративними судами справ щодо біженців та видворення з України іноземців та осіб без громадянства, здійснення досудового розслідування та розгляду судами кримінальних проваджень і справ про адміністративні правопорушення, вчинені біженцями та іншими категоріями мігрантів на території України.

З матеріалів особової справи позивача (за 2018 рік) вбачається, що під час звернення позивача до ГУДМС України в Одеській області переклад на мову, якою володіє позивач (французька) було здійснено перекладачем ОСОБА_5 Кюісе, який підписав розписку про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (т.1 а.с.231).

З наданої до суду копії виписки з реєстру довідково-інформаційного реєстру ДМС судом встановлено, що відносно ОСОБА_5 Кюісе внесено відомості як про перекладача з французької мови та діалекту сусу, герзе, малінке на російську мову та навпаки та який може залучатися органами державної влади для надання послуг перекладу під час розгляду заяв та проведення співбесід з біженцями та іншими категоріями мігрантів, під час здійснення їх затримання, забезпечення надання їм правової допомоги, розгляду адміністративними судами справ щодо біженців та видворення з України іноземців та осіб без громадянства, здійснення досудового розслідування та розгляду судами кримінальних проваджень і справ про адміністративні правопорушення, вчинені біженцями та іншими категоріями мігрантів на території України.

Отже, переклад під час розгляду заяви позивача про надання додаткового захисту здійснювався особою, яка наділена відповідними повноваженнями.

Решта доводів та заперечень позивача та його представника у заявах по суті справи висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету ОСОБА_18 Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Таким чином, з огляду на викладене, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування Наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 03.04.2018 року №64 про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та про зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 2, 9, 77, 90, 120, 194, 205, 241-246, 243, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 03.04.2018 року №64 «Про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» та про зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_10 ОСОБА_3 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту – відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя О.М. Соколенко

.