Ухвала суду № 75659281, 01.08.2018, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/17638/18

Провадження №1-в/127/544/18

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 серпня 2018 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області

у складі головуючого - судді Романчук Р.В.,

секретар судового засідання Бобовська Т.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань у режимі відеоконференції з Державною установою "Вінницька установа виконання покарань (№1)" клопотання про звільнення від відбування покарання у зв'язку з відбуттям строку покарання, призначеного вироком суду, засудженого ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця ІНФОРМАЦІЯ_2, засудженого вироком Київського міського суду від 27.10.1999 року за ч. 3 ст. 140, п. п. "б", "е", "ж", "з", "і" ст. 93, ч. 4 ст. 117 Кримінального кодексу України з урахуванням положень ст. 42 Кримінального кодексу України до покарання у виді смертної кари - рострілу з конфіскацією майна, яке є його особистою власністю. Ухвалою Верховного Суду України від 15.06.2000 року вирок щодо ОСОБА_1 змінено, на підставі ст. 42 Кримінального кодексу України постановлено вважати ОСОБА_1 засудженим за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 140, п. п. "б", "е", "ж", "з", "і" ст. 93, ч. 4 ст. 117 Кримінального кодексу України до покарання у виді довічного позбавлення волі, -

за участю учасників судового провадження:

прокурора Озерського Е.Е.,

засудженого ОСОБА_1Л,

захисника ОСОБА_2,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького міського суду Вінницької області надійшло клопотання засудженого ОСОБА_1 про звільнення від відбування покарання у зв'язку з відбуттям строку покарання, призначеного вироком суду.

Клопотання мотивоване тим, що засуджений відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в Державній установі "Вінницька установа виконання покарань (№1)", просить звільнити його від відбування покарання у зв'язку з відбуттям строку покарання, призначеного вироком суду.

В судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 підтримав клопотання та просить його задовольнити. Пояснив, що він відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в Державній установі "Вінницька установа виконання покарань (№1)". На даний час відбув більше 20 років покаранння. Вважає, що на час призначення йому покарання Кримінальний кодекс України не передбачав покарання у виді довічного позбавлення волі. Вважає, що відповідно до чинного на час його засудження Кримінального кодексу України 1960 року немає підстав для подальшого тримання його в установі виконання покарань, тому він підлягає звільненню від відбування покарання. Посилаючись, зокрема, на ст. 152 Кримінально-виконавчого кодексу України, ст. 49 Кримінального кодексу України 1960 року, Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, практику Європейського Суду з прав людини, просить звільнити його від відбування покарання у зв'язку з відбуттям строку покарання.

Захисник ОСОБА_2 підтримала клопотання засудженого та просить клопотання задовольнити.

Прокурор Озерський Е.Е. заперечив проти задоволення клопотання засудженого, оскільки воно не ґрунтується на вимогах чинного законодавства. Крім того, зазначив, що засуджені до довічного позбавлення волі відповідно до вимог чинного законодавства, відбувши 20 років покарання, можуть звернутися до президента з проханням про помилування.

Суд, дослідивши матеріали клопотання, оглянувши в судовому засіданні матеріали особової справи засудженого, заслухавши думку учасників судового розгляду, дійшов таких висновків.

В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_1 відбуває покарання за вироком Київського міського суду від 27.10.1999 року згідно якого його засуджено за ч. 3 ст. 140, п. п. "б", "е", "ж", "з", "і" ст. 93, ч. 4 ст. 117 Кримінального кодексу України з урахуванням положень ст. 42 Кримінального кодексу України до покарання у виді смертної кари - рострілу з конфіскацією майна, яке є його особистою власністю.

Ухвалою Верховного Суду України від 15.06.2000 року вирок щодо ОСОБА_1 змінено, на підставі ст. 42 Кримінального кодексу України постановлено вважати ОСОБА_1 засудженим за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 140, п. п. "б", "е", "ж", "з", "і" ст. 93, ч. 4 ст. 117 Кримінального кодексу України до покарання у виді довічного позбавлення волі.

Вирок набрав законної сили та звернутий до виконання.

Відповідно до ухвали Київського міського суду від 29.05.2001 року строк відбування покарання засудженому ОСОБА_1 рахується з 22.01.1998 року.

Постановою Староміського районного суду м. Вінниці від 02.12.2008 року засудженому ОСОБА_1 відмовлено в задоволенні заяви про приведення у відповідність до вимог чинного законодавства вироку Київського міського суду від 27.10.1999 року та ухвали Верховного Суду України від 15.06.2000 року

На даний час засуджений відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в Державній установі "Вінницька установа виконання покарань (№1)".

Суд зазначає, що відповідно до вимог статті 152 Кримінально-виконавчого кодексу України України однією з підстав звільнення від відбування покарання є закінчення строків давності виконання обвинувального вироку.

Згідно статті 401 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (чинного на час винесення вироку) вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а вирок апеляційного суду - після закінчення строку на подання касаційної скарги, якщо його не було оскаржено. У разі подачі апеляцій, касаційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією.

Відповідно до частини другої статті 404 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, суд разом з своїм розпорядженням про виконання обвинувального вироку надсилає копію вироку тому органу, на який покладено обов’язок виконати вирок.

Пунктом 4 частини першої статті 49 Кримінального кодексу України 1960 року передбачалося, що обвинувальний вирок не виконується, якщо його не було виконано в такі строки, рахуючи з дня набрання вироком законної сили 10 років при засудженні до більш суворого покарання, ніж позбавлення волі на п’ять років. Аналогічне за своїм змістом положення закріплено у статті 80 Кримінального кодексу України.

Наведені норми законодавства свідчать, що головною умовою та підставою для виконання обвинувального вироку суду є набрання ним законної сили.

Суд зазначає, що стаття 49 Кримінального кодексу України в редакції 1960 року не встановлювала та не обмежувала строки відбування покарання, а регулювала питання звільнення від відбування покарання, призначеного вироком суду, який набрав законної сили, осіб, щодо яких в силу певних обставин не був виконаний такий вирок протягом відповідних встановлених строків.

Тобто, стаття 80 Кримінального кодексу України 2001 року застосовується якщо обвинувальний вирок не виконується.

Проте, як встановлено в судовому засіданні та вбачається з оглянутої в судовому засіданні особової справи засудженого, вирок відносно засудженого ОСОБА_1 набрав законної сили, звернутий до виконання з моменту набрання ним чинності та виконується на даний час, отже строк давності до даного обвинувального вироку не застосовується.

Крім того, суд зазначає, що з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 29.12.1999 року №11-рп/99 (справа про смертну кару) і до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22.02.2000 року № 1483, яким введений новий вид покарання - довічне позбавлення волі, існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до КК України 1960 року, стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положень Кримінального Кодексу 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом №1483 стосовно встановлення нового виду покарання.

Разом з тим, наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей КК України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання лише у виді позбавлення волі на максимальний строк до п'ятнадцяти років.

Кримінальний кодекс України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п'ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94).

Проте законодавець не визнавав таке саме покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 КК України 1960 року).

В Рішенні Конституційний Суд України, зокрема, зазначає, що альтернативний характер санкцій статей Кодексу 1960 року, які передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, не давав підстав для призначення судами іншого покарання замість смертної кари до моменту її заміни Верховною Радою України на довічне позбавлення волі, оскільки це порушувало принцип співмірності тяжкості злочину і покарання за його вчинення, не відповідало принципу справедливості в кримінальному праві.

Як зазначив Конституційний Суд України про зворотну дію кримінального закону в часі, «зіставлення положень статей 8, 58, 92, 152, пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та статті 6 Кодексу дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом’якшують відповідальність особи.

Положення Кримінального кодексу України 1960 року зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року № 1483-111, якими смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбавленням волі, треба розуміти як такі, що пом’якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотню дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, передбачені Кримінальним кодексом України 1960 року, до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Кримінального, кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України», у тому числі на осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим законом не було виконано.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 26.01.2011 року № 1-рп/2011 року (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі) зазначив, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (рішення у справі "Скоппола проти Італії" від 17 вересня 2009 року, заява №10249/03).

Таким чином, оскільки довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання, ніж смертна кара, яка була передбачена КК України в редакції 1960 року на час вчинення засудженим особливо тяжкого злочину, то положення КК України в редакції 1960 року зі змінами, внесеними Законом №1483, є такими, що пом'якшують кримінальну відповідальність та покращують його правове становище, мають зворотну дію в часі, тобто поширюються і на засудженого, який вчинив особливо тяжкий злочин, відповідальність за який передбачена КК України в редакції 1960 року до набрання чинності зазначеним законом.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п'ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах «Алакрам Хумматов проти Азербайджану » від 13 грудня 2007 року, заява № 39458/02).

Суд зазначає, що Кримінальний кодекс України 2001 року визначає два види покарання у виді позбавлення волі: позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі.

Застосування покарання у виді довічного позбавлення волі не суперечить ні Конституції України, ні міжнародним нормам, застосування яких передбачено також і в багатьох інших Договірних країнах Європейського союзу.

Метою і виправданням вироку із застосуванням такого покарання, як було зазначено в параграфі 58 в Мінімальних стандартних правил ООН, є захист суспільства і попередження скоєння в майбутньому жорстоких злочинів. Цієї мети можливо досягти у випадку коли правопорушник готовий і здатен підкорятись законодавству.

При розгляді справи "Вінтер і інших проти Об’єднаного Королівства" 09.07.2013 року в Європейському суді було обговорено питання законності застосування довічного ув’язнення в Договірних країнах, де Україна була згадана в числі 5 країн, в якій хоча законодавством і не передбачено умовно-дострокове звільнення при пожиттєвому ув’язненні, проте довічно засудженим дозволено клопотати перед Президентом про помилування, що не було визнано порушенням міжнародних норм. В 32 інших Договірних країнах існує інший механізм перегляду покарання, призначеного довічно ув’язненим, інтегрованого в рамках закону і на практиці, де здебільшого, мінімальний строк, за яким засуджений при відбутті довічного ув’язнення вправі звернутися за переглядом покарання. Цей строк, як і в Україні становить 20-25 років.

Суд зазначає, що законодавство України про кримінальну відповідальність передбачає механізм захисту прав осіб, які засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, шляхом помилування.

Частиною першою статті 87 Кримінального кодексу України встановлено право здійснення Президентом України помилування стосовно індивідуально визначеної особи.

Згідно з частиною другою статті 87 Кримінального кодексу України актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.

Суд вважає за потрібне роз'яснити засудженому ОСОБА_1, що відповідно до пунктів 2-5, 9 Положення «Про порядок здійснення помилування», затвердженого Указом Президента України від 21 квітня 2015 року № 223/2015, помилування засуджених здійснюється у виді: заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років; повного або часткового звільнення від основного і додаткового покарань. Право клопотати про помилування має в тому числі особа, яка засуджена судом України і відбуває покарання в Україні. Клопотання про помилування може бути подано після набрання вироком законної сили, а у разі оскарження вироку в касаційному порядку - після прийняття рішення відповідним судом. У випадку засудження особи до довічного позбавлення волі, клопотання про її помилування може бути подано після відбуття нею не менше двадцяти років призначеного покарання. Особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів чи відбули незначну частину призначеного їм строку покарання, можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин. Під час розгляду клопотання про помилування враховуються: ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особа засудженого, його поведінка, щире каяття, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, сімейні та інші обставини; думка адміністрації установи виконання покарань або іншого органу, який виконує покарання, спостережної комісії, служби у справах дітей, місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, громадських об'єднань та інших суб'єктів про доцільність помилування.

Отже, чинним законодавством передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини.

Такою можливістю вправі скористатися і ОСОБА_1.

Крім того, суд зазначає, що у справі «ОСОБА_3 проти Угорщини» від 20 травня 2014 року Європейський суд з прав людини у своєму рішенні висловив позицію, що засуджені до довічного позбавлення волі повинні не тільки мати можливість дострокового звільнення, але й знати, що потрібно їм зробити, щоб стосовно них було розглянуто питання про таке звільнення. Для належного виконання цього рішення держава - відповідач повинна провести реформи переважно законодавчі, механізму перегляду покарання у виді довічного ув'язнення. Цей механізм ддповинен гарантувати оцінку в кожному конкретному випадку того, чи є утримання під вартою виправданим на обґрунтованих пенологічних підставах, і надати довічникам можливість передбачити, з певним ступенем точності, що вони повинні робити, щоб стосовно них було розглянуто питання звільнення і за яких умов.

З даного рішення слідує, що на виконання рішень Європейського суду держава повинна внести відповідні зміни до законодавства, провести реформи механізму перегляду покарання у виді довічного ув'язнення.

Разом з тим, на даний час, до прийняття відповідного Закону, відсутні передбачені законодавством України підстави для звільнення ОСОБА_1 від відбування покарання.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що в задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 про звільнення від відбування покарання у зв'язку з відбуттям строку покарання, призначеного вироком суду, слід відмовити.

Керуючись статтями 81, 82, 87 Кримінального кодексу України, статтями 369-372, 376, 392-395, 532, 537, 539 Кримінального процесуального кодексу України, суд -

У Х В А Л И В:

В задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_1 про звільнення від відбування покарання у зв'язку з відбуттям строку покарання, призначеного вироком суду, відмовити.

Ухвала може бути оскаржена до Апеляційного суду Вінницької області шляхом подачі апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області протягом семи днів з дня її оголошення, а засудженим в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.

Ухвала набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Суддя