Постанова № 75640232, 02.08.2018, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Єдиний унікальний номер 225/1458/18 Номер провадження 22-ц/775/1183/2018

Єдиний унікальний номер 225/1458/18

Номер провадження 22-ц/775/1183/2018 Доповідач Хейло Я.В.

Категорія 53

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2 серпня 2018 року

Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого судді: Хейло Я.В.,

суддів: Мірути О.А., Краснощокової Н.С.

розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні Апеляційного суду Донецької області у м. Бахмут апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 18 червня 2018 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Торецьквугілля» про стягнення заборгованості по заробітній платі та іншим розрахунковим виплатам, оплаті лікарняних, стягнення одноразової допомоги, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку (справа № 225/1458/18, головуючий у суді першої інстанції ОСОБА_2.), -

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до ДП «Торецьквугілля» про стягнення заборгованості по заробітній платі та іншим розрахунковим виплатам, стягнення одноразової допомоги у зв’язку з виходом на пенсію по інвалідності, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що перебував з відповідачем у трудових правовідносинах. 01.03.2018 року був звільнений за п.2 ст.40 КЗпП України у зв'язку з невідповідністю працівника виконуваній роботі за станом здоров'я, що перешкоджає продовженню даної роботи. В день звільнення повний розрахунок з ним проведено не було. Просив стягнути на його користь заборгованість по заробітній платі, лікарняним,одноразовій допомозі та середній заробіток за час затримки розрахунку.

Оскільки, в процесі розгляду справи заборгованість була частково погашена, відповідач 29 березня 2018 року виплатив йому заборгованість по заробітній платі за січень-березень 2018 року, вихідну допомогу та одноразову допомогу за довголітню працю, уточнив позовні вимоги просив суд стягнути з відповідача заборгованість по оплаті лікарняних листів та середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.03.2018 року по 31.05.2018 року у сумі 75604,01 гривень.

Рішенням Дзержинського міського суду Донецької області від 18 червня 2018 року позовні вимоги задоволено частково.

Стягнуто з Державного підприємства «Торецьквугілля» на користь ОСОБА_1 заборгованість по оплаті лікарняних (оплаті тимчасової непрацездатності) за січень-лютий 2018 року в сумі 2596 гривень 06 копійок, та середній заробіток за час затримки розрахунку в сумі 23548 гривень 79 копійок за період з 02.03.2018 року по 28.03.2018 року.

В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про судові витрати.

В апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення суду в частині відмовлених позовних вимог та ухвалити в цієї частині нове рішення, яким стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки розрахунку, тобто з 01.03.2018 року по день фактичного розрахунку.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що висновки суду не відповідають положенням ст.ст. 1, 3, 13, 43, 55 Конституції України, ст. 47, 94, 116, 233 КЗпП України, ст. 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» №95 , п.4 ч.1 Європейської соціальної хартії від 03 травня 1996 року.

Позивач вважає, що відповідно до рішення Конституційного Суду України від 29 січня 2008 року №2-рп/2008, рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 року №8-рп/2013 по справі №1-13/2013, рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року №22-рп/2004 оплата за лікарняними листами як і за всіма іншими належними працівникові виплатами має бути проведена підприємством у день звільнення та не проведення їх своєчасної оплати тягне відповідальність , передбачену ст.117 КЗпП України.

У письмовому відзиві на апеляційну скаргу представник ДП «Торецьквугілля» посилається на ст.1, ч.3 ст.10, ч.6 ст.15, ст. 22 Закону України «Про загальнообов’язкове соціальне страхування», ст. 2 Закону України «Про оплату праці», пункти 1.3, 3.3 Інструкції зі статистики заробітної плати та зазначає, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що виплата працівникові сум за період тимчасової непрацездатності не входить до структури заробітної плати та законом не передбачено застосування до роботодавця таких санкцій як виплата працівникові середнього заробітку за час затримки виплати заборгованості по оплаті лікарняних листів у разі їх несвоєчасної оплати. У зв’язку з чим, просив апеляційну скаргу позивача відхилити, оскаржуване рішення залишити без змін.

Згідно з частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

За положенням частини тринадцятої статті 7 ЦПК України якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Згідно статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції наведеним вимогам закону повністю не відповідає.

При розгляді справи судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 14.12.2015 року перебував з відповідачем у трудових правовідносинах, працював гірником з ремонту гірничих виробок третього розряду відокремленого підрозділу шахта «Північна» Державного підприємства «Торецьквугілля».

01.03.2018 року був звільнений з роботи за п.2 ст.40 КЗпП України (а.с.5-10,23-25).

В день звільнення повний розрахунок з ним проведений не був. Заборгованість по заробітній платі та одноразової допомозі у загальній сумі 83865,14 гривень була фактично виплачена 29.03.2018 року (а.с.33,43,44,45).

Заборгованість по оплаті лікарняних листів за період тимчасової непрацездатності складає 2596,06 грн. та виплачена не була.

Відповідно до статті 367 ЦПК України апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість судового рішення лише в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду у суді першої інстанції.

З матеріалів справи вбачається, що уточнив позовні вимоги 04.06.2018 року (а.с.40) позивач просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість по оплаті лікарняних листів за січень-лютий 2018 року та середній заробіток за час затримки розрахунку по оплаті лікарняних листів з 01.03.2018 року по 31.05.2018 року у розмірі 75604,01грн. (а.с.30).

Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Державного підприємства «Торецьквугілля» на користь ОСОБА_1 заборгованість по оплаті лікарняних за січень-лютий 2018 року в сумі 2596 грн. та середній заробіток за період затримки розрахунку за період з по у сумі 23548,79 грн. В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Позивач в апеляційній скарзі оспорює обґрунтованість правових висновків суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за період затримки виплати заборгованості по оплаті лікарняних листів.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги позивача, апеляційний суд вважає необхідним зазначити наступне.

Ухвалюючи рішення в цієї частині, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до Закону України «Про оплату праці», Інструкції зі статистики заробітної плати допомога по тимчасовій непрацездатності не відноситься до структури заробітної плати, є специфічною державною гарантією, передбаченою Конституцією України, Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування » та передбачені ст.117 КЗпП України санкції на ці виплати не поширюються.

Апеляційний суд не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України від 23 вересня 1999 року №1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі Закон) Фонд соціального страхування України є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом.

Згідно зі ст. 19 Закону право на матеріальне забезпечення та соціальні послуги за страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності мають застраховані громадяни України, іноземці, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Це право виникає з настанням страхового випадку в період роботи (включаючи час випробування та день звільнення), якщо інше не передбачено законом.

Допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу), у разі настання в неї одного з страхових випадків, передбачених законом.

Частиною 2 стаття 22 Закону встановлено, що допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, виплачується Фондом застрахованим особам починаючи з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення медико-соціальною експертною комісією (далі - МСЕК) інвалідності (встановлення іншої групи, підтвердження раніше встановленої групи інвалідності) незалежно від звільнення застрахованої особи в період втрати працездатності, у порядку та розмірах, встановлених законодавством.

Оплата перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 34 Закону фінансування страхувальників-роботодавців для надання матеріального забезпечення найманим працівникам здійснюється робочими органами Фонду в порядку, встановленому правлінням Фонду. Підставою для фінансування страхувальників робочими органами Фонду є оформлена за встановленим зразком заява-розрахунок, що містить інформацію про нараховані застрахованим особам суми матеріального забезпечення за їх видами. Робочі органи Фонду здійснюють фінансування страхувальників-роботодавців протягом десяти робочих днів після надходження заяви.

Питання оплати тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми регулюється також Порядком призначення, перерахування та проведення страхових виплат, затвердженим Постановою правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 27 квітня 2007 року № 24, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 22 червня 2007 року № 715/13982 (далі - Порядок).

Відповідно до п. 1.2 Порядку у разі настання страхового випадку управління Фонду (далі - Фонд) в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, відділення виконавчої дирекції Фонду в районах та містах обласного значення (далі - робочі органи виконавчої дирекції Фонду) зобов'язані своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які мають на це право, зокрема, допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Згідно з п. 1.8 Порядку, доставка і переказ сум, що виплачуються потерпілим та особам, які мають на це право, проводяться за рахунок Фонду. Ці суми перераховуються на їх особові рахунки в банку або поштовими переказами.

Пунктом 2.1 Порядку передбачено, що підставою для оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності за рахунок коштів роботодавця та надання допомоги, пов'язаної з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням, є виданий в порядку, передбаченому Інструкцією про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров'я від 13 листопада 2001 року № 455, зареєстрованою в Мін'юсті 04 грудня 2001 року за № 1005/6196, листок непрацездатності та наявність акта про нещасний випадок, пов'язаний з виробництвом, за формою Н-1 або акта розслідування хронічного професійного захворювання за формою П-4, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 року № 1232 «Деякі питання розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві» (далі - постанова КМУ № 1232).

Отже, обов'язок з оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця, і такі кошти відносяться до виплат працівнику при звільненні, у разі несплати яких настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.

У той же час, починаючи з шостого дня непрацездатності за весь період до відновлення працездатності або до встановлення інвалідності, допомога по тимчасовій непрацездатності виплачується Фондом.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільнені робітника, виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, провадиться у день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Статтею 2 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» визначено структуру заробітної плати, до якої відноситься основна заробітна плата, додаткова заробітна плата, інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 15 жовтня 2013 року №. 8-рп\2013 виходить з того, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.

Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 Кодексу питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом, Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов'язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.

Зазначене дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 Кодексу і статті 1 Закону, та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону.

Право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Допомога з тимчасової непрацездатності як раз і є однією з державних гарантій, яка включає право на забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності.

За законом саме на роботодавця покладено оплата цієї допомоги у перші п’ять днів тимчасової непрацездатності.

Зазначене свідчить про те, що всі суми, включаючи одноразову допомогу, допомогу по тимчасовій непрацездатності тощо, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.

Судом встановлено, що відповідач не виплатив належних звільненому позивачеві сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Розмір середньоденної заробітної плати позивача , розрахованої відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 8 лютого 1995 року складає 1239,41 грн.

Позивач просив стягнути на його користь середній заробіток за період затримки розрахунку за період з 01.03.2018 року по 31.05.2018 року.

Середній заробіток за період з 01.03.2018 року по 29.03.2018 року у сумі 23548,79 грн. вже стягнутий судом у зв’язку із несвоєчасною виплатою позивачеві заробітної плати, а тому цей період не може бути повторно врахований судом при проведенні розрахунку, оскільки така подвійна відповідальність законом не передбачена.

Отже, на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток у зв’язку з несвоєчасною оплатою лікарняних листів в межах заявлених позовних вимог з 1 квітня 2018 року по 31 травня 2018 року, що складає 40 робочих днів (квітень-20, травень -20).

Враховуючи, що середньоденна заробітна плата позивача складає 1239,41 грн., середній заробіток за період затримки виплати заборгованості по лікарняним листам за період з 1 квітня по 31 травня 2018 року складає 49576, 40 грн. (1239,41грн.*40 робочих днів).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає необхідним рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку по оплаті лікарняних листів скасувати та ухвалити в цієї частини нове рішення.

Керуючись статтями 367, 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дзержинського міського суду Донецької області від 18 червня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку по оплаті лікарняних листів скасувати та ухвалити в цієї частини нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Державного підприємства «Торецьквугілля» про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку по оплаті лікарняних (тимчасової непрацездатності) задовольнити частково.

Стягнути з Державного підприємства «Торецьквугілля» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку по оплаті лікарняних листів за період з 1 квітня 2018 року по 31 травня 2018 року у сумі 49576, 40 7(сорок дев’ять тисяч п’ятсот сімдесят шість ) гривень 40 коп.

В іншій частині рішення суду залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та відповідно до ч.3 ст.389 ЦПК України оскарженню у касаційному порядку не підлягає.

Головуючий Судді