Постанова № 75575814, 26.07.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/1164/18

Номер справи місцевого суду: 523/3087/16-ц

Головуючий у першій інстанції Кисельов В. К.

Доповідач Калараш А. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.07.2018 року м. Одеса

Справа №523/3087/16

Провадження №22-ц/785/1164/18

Апеляційний суд Одеської області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Калараш А.А.,

суддів - Заїкіна А.П., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання - Томашевської К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», третя особа: Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» про визнання кредитних договорів недійсними, про визнання недійсними іпотечних договорів, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3, діючого в інтересах ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси, ухваленого під головуванням судді Кисельова В.К. 09 серпня 2017 року в м. Одеса,-

встановив:

У березні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом про визнання кредитних договорів недійсними, про визнання недійсними іпотечних договорів і з урахуванням уточнень в обґрунтування позовних вимог посилався на те, що22 вересня 2006 року АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 уклали договір про надання споживчого кредиту № 11043971000.

В забезпечення виконання вказаного договору 22 вересня 2006 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено Іпотечний договір б/н, відповідно до умов якого передано в іпотеку нежиле приміщення підвал, розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Крім того, 17 листопада 2006 року АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 уклали договір про надання споживчого кредиту № 11068405000. В забезпечення виконання вказаного договору в той же день між Банком та ОСОБА_2 було укладено Іпотечний договір б/н, відповідно до умов якого передано в іпотеку нежиле приміщення підвал, розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Позивач посилався на те,що в подальшому, 12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та TOB «Кей-Колект» було укладено Договір факторингу № 1 та Договір відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, на підставі яких, відповідач, до нього перейшли права вимоги, які виникли з Договорів про надання споживчого кредиту № 11043971000 від 22 вересня 2006 року та № 11068405000 від 17 листопада 2006 року й з Договорів іпотеки від 22 вересня 2006 року та від 17 листопада 2006 року, у обсязі та на умовах, що існували у первісного кредитора.

Позивач вважає, що укладені з АКІБ «УкрСиббанк» Договори про надання споживчого кредиту № 11043971000 від 22 вересня 2006 року та № 11068405000 від 17 листопада 2006 року є недійсними, а як наслідок недійсними є укладені у забезпечення його виконання Іпотечні договори від 22 вересня 2006 року та від 17 листопада 2006 року, оскільки укладені в іноземній валюті.

Позивач остаточно просив суд:

- визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 11043971000, укладений 22 вересня 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_2;

- визнати недійсним договір про надання споживчого кредиту № 11068405000, укладений 17 листопада 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_2;

- визнати недійсним посвідчений Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В.В., Іпотечний договір, укладений 22 вересня 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_2, реєстровий номер 3716, відповідно до якого в іпотеку передано нежиле приміщення підвал, розташоване за адресою: АДРЕСА_1;

- визнати недійсним посвідчений Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гарською В.В., Іпотечний договір, укладений 17 листопада 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» та ОСОБА_2, реєстровий номер 4751, відповідно до якого в іпотеку передано нежиле приміщення підвал, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (т.1 а.с.59-63).

В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, просив задовольнити.

Рішення ухвалено у відсутність відповідача та третьої особи.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 09 серпня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_2 до ТОВ «Кей-Колект», третя особа: ПАТ «УкрСиббанк» про визнання кредитних договорів недійсними, про визнання недійсними іпотечних договорів -відмовлено.

В апеляційній скарзі, представник ОСОБА_3, діючий в інтересах ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі .

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не враховано того, що в порушення вимог законодавства України були укладені кредитні договори за відсутності у сторін договору індивідуальної ліцензії НБУ на використання іноземної валюти при здійсненні платежів за цими договорами.

Відзив на апеляційну скаргу мотивований тим, що 28.10.1991 року НБУ видав АКІБ «Укрсиббанк» банківську ліцензію №75 на право здійснювати банківські операції з валютними цінностями.

Заслухавши суддю доповідача, дослідивши докази у справі в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_3, діючого в інтересах ОСОБА_2, підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін з наступних підстав.

Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції посилався на те, що відсутні законні підстави для визнання недійсними договорів про надання споживчого кредиту та іпотечних договорів, оскільки надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за такими договорами не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної із сторін кредитного договору.

Колегія суддів погоджується з такими висновками з наступного.

За приписами частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частина 1 статті 227 ЦК України встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 22 вересня 2006 року АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 уклали Договір про надання споживчого кредиту № 11043971000 /т.1 а.с.18-27/.

Згідно пункту 1.1. Договору № 11043971000 банк надав ОСОБА_2 кредит у розмірі 30 000,00 доларів США, а позичальник зобов'язався повернути кредит у повному розмірі в терміни та розміри, що встановлені Графіком погашення кредиту.

Пунктом 1.3.1. того ж договору передбачено, що за користування кредитними коштами встановлюється процента ставка у розмірі 12,3 % річних.

Згідно Графіку погашення кредиту позичальник зобов'язується повертати банку кредит у встановлених цим графіком розмірах та строки. Валютою повернення кредиту встановлено долари США. Відповідно ОСОБА_2 зобов'язаний сплачувати кредит в іноземній валюті.

В забезпечення виконання вказаного договору 22 вересня 2006 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено Іпотечний договір б/н, відповідно до умов якого передано в іпотеку нежиле приміщення підвал, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 /т. 1 а.с.28-31/.

17 листопада 2006 року АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 уклали Договір про надання споживчого кредиту № 11068405000 /т.1 а.с.18-27/.

Згідно пункту 1.1. Договору № 11068405000 банк надав ОСОБА_2 кредит у розмірі 35 000,00 доларів США, а позичальник зобов'язався повернути кредит у повному розмірі в терміни та розміри, що встановлені Графіком погашення кредиту.

Пунктом 1.3.1. того ж договору передбачено, що за користування кредитними коштами встановлюється процента ставка у розмірі 12,3 % річних.

Згідно Графіку погашення кредиту позичальник зобов'язується повертати банку кредит у встановлених цим графіком розмірах та строки. Валютою повернення кредиту встановлено долари США. Відповідно ОСОБА_2 зобов'язаний сплачувати кредит в іноземній валюті.

В забезпечення виконання вказаного договору, 17 листопада 2006 року між Банком та ОСОБА_2 було укладено Іпотечний договір б/н, відповідно до умов якого передано в іпотеку нежиле приміщення підвал, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 /т.1 а.с. 31-35/.

12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та TOB «Кей-Колект» було укладено Договір факторингу № 1 та Договір відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, на підставі яких, як зазначає відповідач, до нього перейшли права вимоги, які виникли з Договорів про надання споживчого кредиту № 11043971000 від 22 вересня 2006 року та № 11068405000 від 17 листопада 2006 року й з Договорів іпотеки від 22 вересня 2006 року та від 17 листопада 2006 року, у обсязі та на умовах, що існували у первісного кредитора /т.1 а.с. 36/.

Згідно статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини 3 статті 533 ЦК України, використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

У пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що згідно з частиною першою статті 192 ЦК законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК, частина третя статті 533 ЦК; Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»).

Стаття 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлює загальні вимоги до здійснення комерційними банками банківських операцій та передбачає для вчинення яких банківських операцій комерційним банкам слід отримати банківську ліцензію та письмові дозволи.

Разом з тим, режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства визначається Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Згідно пункту 2 частини 1 статті 1 вищенаведеного Декрету, до валютних операцій відносяться операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Декрету, до валютних цінностей відноситься іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Відповідно до частини 1 статті 5 Декрету Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

Згідно пункту «г» частини 4 статті 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції, зокрема індивідуальної ліцензії потребують операції з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

Отже, індивідуальні ліцензії мають цільовий характер і надаються на вчинення разової валютної операції. Також за змістом аналізованої статті 5 Декрету, ліцензії на право вчинення операцій з валютними цінностями, видаються лише юридичним особам.

Згідно частини 5 статті 5 Декрету одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

Відповідно до пункту 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483, згідно якого використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: - якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій); - у випадках, передбачених законами України.

Згідно з оспорюваним кредитним договором, банк надає позичальнику кредитні кошти в іноземній валюті, а позичальник зобов'язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредитні кошти та сплатити плату за кредит у порядку та на умовах, що встановлені Графіком погашення кредиту.

Згідно пункту 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України №492 від 12 листопада 2003 року, поточний рахунок - рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.

Згідно пункту 1.1. Правил використання готівкової іноземної валюти на території України, затверджених постановою Правління Національного банку України № 200 від ЗО травня 2007 року, ці Правила встановлюють порядок та умови використання готівкової іноземної валюти резидентами і нерезидентами в Україні.

Відповідно до пунктів 6.1. та 6.2. Правил, фізичні особи - резиденти можуть використовувати на території України готівкову іноземну валюту як засіб платежу у випадках: сплати мита, інших податків і зборів (обов'язкових платежів), митних зборів та фінансових санкцій відповідно до митного законодавства України; сплати платежів за охорону та супроводження підакцизних і транзитних товарів митними органами; оплати товарів і послуг у зоні, що звільнена від сплати мита та податків.

Згідно пункту 6.3. Правил фізичні особи, а також юридичні особи - резиденти та іноземні представництва можуть використовувати на території України готівкову іноземну валюту як засіб платежу в разі оплати дипломатичним представництвам, консульським установам іноземних держав дозволів на в'їзд (віз) до цих країн фізичним особам, які виїжджають у приватних справах та в службові відрядження.

28 жовтня 1991 року НБУ видано АКІБ «Укрсиббанк» банківську ліцензію № 75 на право здійснювати банківські операції, у тому числі щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, та письмовий дозвіл №75-2 від 24 грудня 2001р. на право здійснювати операції з валютними цінностями /т.1 а.с. 76-78/.

Згідно пункту 10 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільний і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу, а статтею 192 ЦК передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).

Щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 цього Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то, оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись судами.

Згідно пункту 11 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільний і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин", у разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028).

Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

Оскільки, у зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору, доводи апеляційної скарги стосовно відсутності у сторін договорів такої ліцензії не є підставами для задоволення позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права,які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Інших доводів, які спростовують законність та обгрунтованість рішення суду в апеляційній скарзі не наведено.

За таких обставин, відповідно до ст. 375 ЦПК України, апеляційна скарга представника ОСОБА_3, діючого в інтересах ОСОБА_2, підлягає задишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін, оскільки постановлене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375,381-384, 390 ЦПК України,суд,-

постановив:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3, діючого в інтересах ОСОБА_2, залишити без задоволення.

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 09 серпня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її проголошення , а у разі оголошення вступної та резолютивної частини постанови , зазначений строк обчислюється з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 30.07.2018 року.

Судді апеляційного суду

Одеської області А.А. Калараш

А.П. Заїкін

С.О. Погорєлова