Рішення № 75557147, 30.07.2018, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" липня 2018 р. справа № 809/913/18

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кафарського В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Управління Держпраці в Івано-Франківській області про визнання протиправними та скасування постанов №09-14-339/111 та №09-14-339/112 від 24.04.2018, -

ВСТАНОВИВ:

29.05.2018 фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач, ФОП ОСОБА_1.) звернулася в суд з адміністративним позовом до Управління Держпраці в Івано-Франківській області (далі - відповідач) про визнання протиправними та скасування постанови №09-14-339/111 про накладення штрафу в розмірі 37 230,00 грн. та за №09-14-339/112 від 24.04.2018 про накладення штрафу в розмірі 3 723,00 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що висновки, викладені в акті перевірки щодо недодержання фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 вимог законодавства про працю та загальнообов'язкове державне соціальне страхування, є необґрунтованими, внаслідок чого оскаржені постанови №09-14-339/111 про накладення штрафу в розмірі 37 230,00 грн. та за №09-14-339/112 від 24.04.2018 про накладення штрафу в розмірі 3 723,00 грн., винесені за результатами перевірки, підлягають до скасування. Зокрема, позивач відмітила, що твердження відповідача про те, що цивільно-правові угоди, укладені ФОП ОСОБА_1 з фізичними особами ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 мають ознаки трудових договорів, не відповідають дійсності, оскільки при отриманні послуг за зазначеними вище договорами складались акти приймання-передачі послуг по договору цивільно-правового характеру, та характер праці не мав постійного характеру. Тому до позивача неправомірно застосовано штрафні санкції, визначені оскарженою постановою №09-14-339/112 від 24.04.2018. Також позивач зазначила, що норми і гарантії оплати праці, передбачені статтею 12 Закону України «Про оплату праці» є мінімальними державними гарантіями, а компенсація за невикористану відпустку не входить до мінімальних державних гарантій, оскільки не передбачена розділами VII та VIII Кодексу законів про працю України, якими визначено види оплати праці найманих працівників та гарантії і компенсації. Як наслідок, до позивача неправомірно застосовано штрафні санкції, визначені оскаржуваною постановою №09-14-339/111 від 24.04.2018 з огляду на виявлені порушення нею вимог законодавства про працю. За таких обставин, на переконання позивача, оскаржувані постанови про накладення штрафу є безпідставними, незаконними та підлягають скасуванню.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01.06.2018 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідач скористався правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 27.06.2018. Представник відповідача у відзиві від 26.06.2018 за №17-09/15-10/4409 проти заявлених позовних вимог заперечив з підстав, наведених у відзиві, який міститься в матеріалах справи (а.с. 106-112). Зазначив, що позивач, переконуючи суд в тому, що компенсація за невикористану працівником відпустку не є мінімальними державними гарантіями в оплаті праці, не звернула увагу на приписи частини 2 статті 12 Закону України «Про оплату праці», якою встановлено, що норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексу законів про працю України є мінімальними державними гарантіями. Відповідач, посилаючись на п. 2.2.12 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13.01.2004 за №5, вважає, що виплата компенсації за невикористану відпустку при звільненні працівника належить як до компенсаційних, так і до гарантійних виплат оплати праці. А тому постанова від 24.04.2018 за № 09-14-339/111 про накладення штрафу в розмірі 37 230,00 грн. винесена правомірно і підстав для її скасування немає. Також відповідач зазначає, що згідно наданого під час інспекційного відвідування договору на виконання робіт (надання послуг) від 29.08 2017, що укладено з ОСОБА_2 на здійснення перевезень вантажів, ОСОБА_2 виконував роботу за посадою водія та виконувана ним робота відноситься до основної діяльності позивача. Винагорода за вказаним договором про виконання робіт виплачується за оборотно-сальдовими відомостями, разом із заробітною платою основних працівників. Таким чином, за наявності ознак, притаманних трудовим відносинам, повинен укладатися трудовий договір, а не договір цивільно-правового характеру. За таких обставин, відповідач просить суд в задоволенні позову відмовити.

04.07.2018 від позивача на адресу Івано-Франківського окружного адміністративного суду надійшла відповідь на відзив від 02.07.2018 за №02/07-18, в якій позивач зазначає, що твердження відповідача у відзиві від 26.06.2018 за №17-09/15-10/4409, є надуманими та безпідставними. Так, трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов'язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового стороною певного визначеного обсягу робіт, однак позивач укладала цивільно-правові договори на один-два дні за певним маршрутом. Після підписання акту приймання-передачі даних послуг інші перевезення за цими ж договорами не здійснювались. Винагорода за вищезазначеними договорами виплачувалась на підставі видаткових касових ордерів, в яких чітко зазначено, що це є виплата винагороди по акту приймання передачі послуг, а не заробітна плата, як це вказує відповідач в своєму відзиві. Також позивач вказує, що статтею 12 Закону України «Про оплату праці» чітко визначено, що норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексу законів про працю України є мінімальними державними гарантіями. Розділом VII Кодексу законів про працю України передбачено види оплати праці найманих працівників, а розділом VIII цього ж кодексу - гарантії та компенсації. Компенсація за невикористану відпустку не входить до зазначених вище розділів Кодексу законів про працю України, а отже не є мінімальними державними гарантіями. Щодо Інструкції зі статистики заробітної плати, на яку посилається відповідач, позивач зазначає, що дана інструкція застосовується тільки щодо заповнення форм державної статистичної звітності та не визначає державні гарантії щодо оплати праці (а.с. 133-135).

Суд, розглянувши справу за правилами спрощеного позовного провадження, дослідивши та оцінивши в сукупності письмові докази, встановив наступне.

Відповідно до наказу про проведення інспекційного відвідування від 26.03.2018 №343-Д (а.с. 114) та направлення від 26.03.2018 №04-13/15-10/1850 (а.с. 115) відповідачем протягом 29.03.2018-30.03.2018 проведено інспекційне відвідування фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 з питань дотримання законодавства про працю.

В результаті здійсненої перевірки відповідачем складено акт №09-14-353/151 (а.с. 10-18). Відповідно до вказаного акта, відповідачем виявлено такі порушення позивачем законодавства про працю:

1) ФОП ОСОБА_1 з найманими працівниками замість трудових укладає цивільно-правові угоди. Тож, вчинені ФОП ОСОБА_1 правочини є удаваними, чим порушено вимоги частини 32 статті 24 Кодексу законів про працю України (далікож - КЗпП України);

2) згідно з наказом №4 від 18.09.2017 позивач звільнила адміністратора Синяка І.В. Однак, при звільненні йому не виплачена компенсація за невикористану ним відпустку, чим порушено вимоги частини 1 статті 83 Кодексу законів про працю України.

На підставі вищезазначеного акту відповідачем складено припис від 30.03.2018 за №09-14-353/135-113, яким зобов'язано позивача усунути описані порушення у строк до 30.04.2018 (а.с. 20-21).

Акт інспекційного відвідування від 30.03.2018 за №09-14-353/151 та припис про усунення виявлених порушень від 30.03.2018 за №09-14-353/151-113, відповідно до п. 26 Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю №295, затвердженого постановою КМУ від 26.04.2017 відправлено рекомендованим листом з описом вкладення 02.04.2018 (а.с. 122).

Оскільки станом на 12.04.2018 вказані документи не були повернуті інспектору праці, що здійснював інспекційне відвідування у позивача, інспектором праці - головним державним інспектором відділу з питань додержання законодавства про працю та інших нормативно-правових актів ОСОБА_10 складено акт про відмову від підпису 12.04.2018за №ІФ574/353/АВ-ВП (а.с. 123).

Відповідачем винесено рішення щодо розгляду справи про накладення штрафу від 13.04.2018 за №98 та повідомлено позивача про те, що розгляд справи відбудеться 24.04.2018 (а.с. 125).

Додатково відповідачем направлено на адресу позивача повідомлення про виклик на розгляд справи про накладення штрафу від 16.04.2018 за №04-13/15-10/2498 (а.с. 126).

24.04.2018 позивачем подано до Управління Держпраці заперечення до акту інспекційного відвідування (а.с. 124).

Також 29.03.2018 позивач усунула порушення частини 1 статті 83 Кодексу законів про працю України, а саме виплатила ОСОБА_11 компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 108,93 грн., що підтверджується копією відомості на виплату грошей №ВЗП-000006 (а.с. 27). Вказану відомість позивач 28.04.2018 надіслала відповідачу листом з описом із штрихкодовим ідентифікатором 78405055576687, який останній отримав 14.05.2018 (а.с. 92).

На підставі акту інспекційного відвідування від 30.03.2018 за №09-14-353/151, за порушення вимог ч. 1 ст. 83 КЗпП України, відповідачем винесено постанову про накладення штрафу від 24.04.2018 за №09-14-339/111 в розмірі 37 230,00 грн., а за порушення вимог ч. 3 ст. 24 КЗпП України - постанову від 24.04.2018 за №09-14-339/112 про накладення штрафу у розмірі 3 723,00 грн.

На переконання позивача вказані постанови є протиправними та такими що підлягають скасуванню, і як наслідок, з метою захисту свого порушеного права позивач звернулась із позовною заявою до суду.

При розгляді та вирішенні даної адміністративної справи суд застосовує приписи законів, а також підзаконних нормативно-правових актів у відповідних редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме: Конституції України від 28.06.1996 №254к/96-ВР, Кодексу адміністративного судочинства України від 06.07.2005 №2747-IV, Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 №322-VIII , Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 №108/95-ВР, Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 №2017-III, Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 №295, Положення про Управління Держпраці в Івано-Франківській області, затвердженого наказом Державної служби України з питань праці від 04.02.2016 №8.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Главою XVIII КЗпП України врегульовано здійснення нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю. Так, статтею 259 цього Кодексу передбачено, що Державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами-підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають у їх функціональному підпорядкуванні, крім органів доходів і зборів, які мають право з метою перевірки дотримання податкового законодавства здійснювати такий контроль на всіх підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування.

Наказом Державної служби України з питань праці від 04.02.2016 №8 затверджено Положення про Управління Держпраці в Івано-Франківській області, відповідно до якого, здійснення державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб є одним з основних завдань Управління.

Процедуру здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю визначає Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 №295 (далі - Порядок №295).

Згідно з пунктом 2 вказаного Порядку, державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань інспекторами праці, зокрема, Держпраці та її територіальних органів.

За результатами інспекційного відвідування або невиїзного інспектування складаються акт і у разі виявлення порушень законодавства про працю - припис про їх усунення, що передбачено пунктом 19 Порядку №295.

Відповідно до пункту 23 Порядку №295, припис є обов'язковою для виконання у визначені строки письмовою вимогою інспектора праці про усунення об'єктом відвідування порушень законодавства про працю, виявлених під час інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.

Пунктом 27 Порядку №295 передбачено, що у разі наявності порушень вимог законодавства про працю, зафіксованих актом інспекційного відвідування або актом невиїзного інспектування, після розгляду зауважень об'єкта відвідування (у разі їх надходження) інспектор праці проводить аналіз матеріалів інспекційного відвідування або невиїзного інспектування, за результатами якого вносить припис та/або вживає заходів до притягнення винної у допущенні порушень посадової особи до встановленої законом відповідальності.

Так, встановивши порушення позивачем вимог, визначених частиною 1 статті 83 КЗпП України, згідно з якою, у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, відповідачем винесено оскаржену постанову №09-14-339/111 про накладення штрафу у розмірі 37 230,00 грн.

При винесенні вказаної постанови відповідач керувався приписами абзацу 4 частини 2 статті 265 КЗпП України, згідно з якою, юридичні та фізичні особи-підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу, в разі недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті праці - у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.

Згідно з твердженнями позивача, наведеними у позовній заяві, компенсація за невикористану відпустку не входить до мінімальних державних гарантій в оплаті праці, відтак, відповідачем неправомірно, при притягненні позивача до відповідальності за виявлене порушення, застосовано абзац 4 частини 2 статті 265 КЗпП України.

Суд погоджується із наведеним висновком позивача, з огляду на наступне.

Згідно із абзацом 3 статті 1 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 №2017-III (далі - Закон №2017-III) державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Відповідно до ст. 95 КЗпП України та ст. 3 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 №108/95-ВР (далі - Закон №108/95-ВР), мінімальна заробітна плата - це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці.

Відповідно до частини 2 статті 12 Закону №108/95-ВР, норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та Кодексом законів про працю України, є мінімальними державними гарантіями. Так, згідно з частиною 1 статті, до них належать: норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо. Зазначені норми та гарантії встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України.

Разом з цим, главою VIII КЗпП України визначено перелік гарантій та компенсацій працівникам, до яких віднесено такі: гарантії для працівників, обраних на виборні посади, гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків, гарантії і компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість, гарантії і компенсації при службових відрядженнях, гарантії для працівників, що направляються для підвищення кваліфікації, гарантії для працівників, що направляються на обстеження до медичного закладу, гарантії для донорів, компенсація за зношування інструментів, належних працівникам, гарантії для працівників - авторів винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій, обмеження відрахувань із заробітної плати, обмеження розміру відрахувань із заробітної плати, заборона відрахувань з вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат.

Суд звертає увагу на те, що компенсацію за невикористану відпустку не передбачено ні переліком норм та гарантій оплати праці, встановленого статтею 12 Закону №108/95-ВР, ні положеннями Глави VIII КЗпП України.

Також суд відхиляє твердження відповідача, викладені у відзиві від 26.06.2018 за №17-09/15-10/4409 щодо того, що відповідно до приписів Інструкції із статистики заробітної плати компенсаційними виплатами вважають виплати працівникам, які компенсують (відшкодовують) їх матеріальні, фізичні та моральні витрати, пов'язані з виконанням трудової функції, і спричинені умовами роботи, що відрізняються від загальноприйнятих, та гарантійними вважаються виплати, які провадяться у випадках, встановлених законодавством за невідпрацьований час, відтак, виплата компенсації за невикористану відпустку при звільненні працівника належить як до компенсаційних так і до гарантійних виплат.

Так, відповідно до пункту 1.1 вказаної Інструкції, остання містить основні методологічні положення щодо визначення показників оплати праці у формах державних статистичних спостережень з метою одержання об'єктивної статистичної інформації про розміри та структуру заробітної плати найманих працівників. Інструкція не застосовується для визначення складових фонду оплати праці як бази (об'єкта) для нарахування внесків до фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Із зазначеного слідує, що приписи даної Інструкції слід застосовувати виключно щодо питання заповнення форм статистичної звітності.

Таким чином, з огляду на вищенаведене, суд зазначає, що хоча компенсація за невикористану відпустку, за наявності відповідних підстав, є обов'язковою виплатою, однак до державних мінімальних гарантій оплати праці не відноситься.

Водночас, суд погоджується і з доводами позивача стосовно відсутності підстав для вжиття заходів притягнення ОСОБА_1 до відповідальності, згідно з постановою від 24.04.2018 за №09-14-339/111. Суд вважає вірним застосування пункту 28 Порядку №295, згідно з яким, у разі виконання припису в установлений у ньому строк заходи до притягнення об'єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності не вживаються, оскільки, як уже зазначалось судом, позивачем направлено відповідачу лист, у якому зазначено про усунення виявлених порушень у встановлений строк, що підтверджується копією відомості на виплату грошей №ВЗП-000006 (а.с. 27), відповідно до якої, позивачем виплачено ОСОБА_11 компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 108,93 грн.

Як наслідок, враховуючи факт усунення позивачем порушень вимог статті 83 КЗпП України та неналежність компенсації за невикористану відпустку до мінімальних державних гарантій оплати праці, відповідачем, при винесенні оскаржуваної постанови №09-14-339/111 неправомірно застосовано штраф, у розмірі передбаченому абзацом 4 частини 2 статті 265 КЗпП України.

Таким чином, з огляду на вищезазначене, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача в частині протиправності оскаржуваної постанови №09-14-339/111 та наявності підстав для задоволення позовної вимоги позивача про визнання протиправною та скасування вказаної постанови.

За результатами інспекційного відвідування, встановивши порушення позивачем вимог частини 3 статті 24 КЗпП України, відповідачем винесено постанову від 24.04.2018 №09-14-339/112 про накладення штрафу в розмірі 3 723 грн., згідно з абзацом 8 частини 2 статті 265 КЗпП України.

Так, судом встановлено, що під час інспекційного відвідування в позивача, представлено 2 цивільно-правових договори про виконання робіт (надання послуг), укладені 29.08.2017 між ФОП ОСОБА_1 (замовник) та ОСОБА_2 (виконавець) на здійснення перевезень вантажів (а.с. 43-44), а також 15.02.2018 між ФОП ОСОБА_1 (замовник) та ОСОБА_3 (виконавець) на здійснення перевезень вантажів (а.с. 37-38). Згідно вказаних договорів, виконавці здійснювали перевезення вантажу за певним маршрутом, а замовник повинен своєчасно прийняти і оплатити виконану роботу виконавця. Так, за наслідками виконання виконавцями умов договору, позивач сплачувала винагороду, що підтверджується актами прийому наданих послуг до цивільно-правового договору від 30.08.2017 та від 15.02.2018 відповідно (а.с. 45, 39).

Управління Держпраці в Івано-Франківській області під час проведення перевірки дійшло до висновку, що вищевказані цивільно-правові угоди містять ознаки, притаманні трудовим відносинам.

У відповідності до ч. 1 ст. 21 Кодексу законів про працю України, трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 Кодексу законів про працю України, трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Згідно ст. 24 Кодексу законів про працю України, трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

Відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.04.2015 в справі №6-48369св14, цивільно-правовий договір - це угода між сторонами: громадянином і організацією (підприємством, тощо) на виконання першим певної роботи (а саме: договір підряду, договір про надання послуг тощо), предметом якого є надання певного результату праці, але за цього виду договору не виникають трудові відносини, на які поширюється трудове законодавство.

Статтею 628 Цивільного Кодексу України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

У відповідності до ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Суд зазначає, що основною ознакою, що відрізняє підрядні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату .

Підрядник, який працює згідно з цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов'язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.

Як слідує із цивільно-правових угод, укладених позивачем з ОСОБА_2, ОСОБА_3, а також іншими виконавцями, з якими було укладено цивільно-правові угоди, а саме договори про виконання робіт (надання послуг), які містяться в матеріалах справи (а.с. 28-29, 31-32, 34-35, 37-38, 43-44, 46-47, 49-50, 52-53, 55-56, 64-65, 67-68, 70-71, 73-74, 76-77), їх предметом є кінцевий результат праці, оскільки ОСОБА_2, ОСОБА_3 та інші виконавці виконували разові роботи, які виконавець повинен надати замовнику. За трудовим договором працівник знаходиться із роботодавцем у тривалих відносинах і зобов'язаний виконувати будь-яку роботу в межах своєї професії, спеціальності, кваліфікації і посади.

Судом з'ясовано, що ОСОБА_2, ОСОБА_3, а також інші виконавці виконували послуги на свій ризик, самостійно організовували надання послуг, не підлягали під дію правил внутрішнього трудового розпорядку, пільги, компенсації, заохочення за успіхи в роботі та стягнення за порушення трудової дисципліни до них не застосовувалися. Оплата праці за надані послуги не мала систематичного характеру, як це передбачено трудовим договором, була разовою, що підтверджується відповідними завданнями визначеними позивачем та проводилася згідно актів прийому наданих послуг від 09.02.2017 (а.с. 30), від 12.01.2017 (а.с. 33), від 01.08.2017 (а.с. 36), від 15.02.2018 (а.с. 39), від 30.08.2017 (а.с. 45), від 20.01.2017 (а.с. 48), від 11.01.2017 (а.с. 51), від 28.02.2018 (а.с. 54), від 15.12.2017 (а.с. 57), від 21.02.2017 (а.с. 66), від 29.11.2017 (а.с. 69), від 18.12.2017 (а.с. 72), від 24.01.2018 (а.с. 75), від 14.12.2017 (а.с. 78).

Суд також встановив, що оплата позивачем виконаних послуг за цивільно-правовими договорами підтверджується видатковими касовими ордерами, які містяться в матеріалах справи (а.с. 136-152).

Таким чином, вищевказані обставини вказують на те, що ФОП ОСОБА_1 правомірно укладала цивільно-правові договори про виконання робіт (надання послуг) з ОСОБА_2, ОСОБА_3, а також іншими виконавцями. Відповідачем, в свою чергу, не надано доказів на підтвердження трудових відносин між позивачем та ОСОБА_2, ОСОБА_3, а також іншими виконавцями.

Враховуючи те, що укладені цивільно-правові угоди жодним чином не місять ознак трудових договорів, суд дійшов висновку, що порушення позивачем ч. 3 ст. 24 Кодексу законів про працю України, зафіксовані в акті перевірки за №09-14-353/151 від 30.03.2018, є необґрунтованими.

Системний аналіз усіх наведених правових положень дозволяє суду дійти висновку про наявність підстав для задоволення позовної заяви.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини 1 статті 132 цього Кодексу судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Таким чином, враховуючи, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення, то в силу вимог частини 1 статті 132, частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України за рахунок бюджетних асигнувань Управління Держпраці в Івано-Франківській області на користь позивача підлягає стягненню сплачений нею судовий збір у розмірі 704,80 грн., що підтверджується квитанцією Надвірнянського відділення Івано-Франківської філії ПАТ КБ "Приватбанк" за №0.0.1045342123.1 від 24.05.2018 (а.с. 3).

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 255, 295, 297, Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною та скасувати постанову Управління Держпраці в Івано-Франківській області від 24.04.2018 за №09-14-339/111 про накладення штрафу в розмірі 37 230 (тридцять сім тисяч двісті тридцять) грн. 00 коп.

Визнати протиправною та скасувати постанову Управління Держпраці в Івано-Франківській області від 24.04.2018 за №09-14-339/112 про накладення штрафу в розмірі 3 723 (три тисячі сімсот двадцять три) грн. 00 коп.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Держпраці в Івано-Франківській області (вул. Незалежності, 67, м. Івано-Франківськ, 76018, код ЄДРПОУ 39784625) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1 78405, ідентифікаційний код НОМЕР_1) сплачений судовий збір в розмірі 704 (сімсот чотири) грн. 80 коп.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Кафарський В.В.