Постанова № 75549906, 19.07.2018, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа № 2024/2-1960/11 (категорія: договірні)

Провадження № 22ц/790/1063/18

19 липня 2018 року Апеляційний суд Харківської області у складі колегії суддів:

головуючого судді - Кіся П.В.,

суддів: - ОСОБА_1,

- ОСОБА_2

за участю секретаря - Пузікової Ю.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 21 листопада 2011 року (суддя Проценко Л.Г.)

у цивільній справі за позовом публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5

про стягнення заборгованості за кредитним договором, -

встановив:

10.08.2011 року публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі за текстом – ПАТ «КБ «Надра», позивач) звернулося до суду з вказаним позовом і просило стягнути з відповідачів солідарно 610302 грн.

Позовні вимоги банк обґрунтовував тим, що 27.07.2006 р. між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №6/4/2006/840-К/1002, за яким Банком було надано ОСОБА_3 (позичальнику) кредит на придбання автомобілю Skoda Super B, 2006 року випуску, у сумі 24670,00 доларів США, зі строком повернення до 20.06.2012 року, зі сплатою 9% річних за користування кредитом.

Крім того, 27.07.2006 року ВАТ КБ «Надра» уклав з ОСОБА_5 та ОСОБА_4 договори поруки (№6/4/2006/840-П/1003), за якими останні поручились перед кредитором за належне виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов’язань, що витікають з кредитного договору №6/4/2006/840-К/1002.

ОСОБА_3 не виконував зобов’язання за вказаним договором позики, внаслідок чого в нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 608482,37 грн., яка складається з: заборгованості по кредиту - 155406,24 грн., заборгованість по відсоткам – 48313,63 грн., заборгованість по пені – 359597,93 грн., заборгованість за штрафом - 19664,70 грн., заборгованість по комісії – 25499,87 грн.

З огляду на викладене, посилаючись на ст. ст. 509, 526, 554, 624, 625, 1049, 1050 ЦК України, позивач просив стягнути солідарно вказану заборгованість з відповідачів.

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 21 листопада 2011 року позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором у розмірі 610302,00 грн.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 03.05.2017 року заяву ОСОБА_6 про перегляд зазначеного заочного рішення від 21 листопада 2011 року залишено без задоволення.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.

В якості доводів своїх вимог апелянт посилався на порушення судом норм процесуального права (ч. 4 ст. 169, ст. ст. 214, 215 ЦПК України) та порушення норм матеріального права, а саме ст. ст. 251-258, 261, 266, 551, 549, 554, 559, 611 ЦК України, ст. 61 Конституції України, п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168.

При цьому, відповідач зазначає, що про дати, час та місце судових засідань по даній справі він не повідомлявся, адже на час розгляду справи утримувався під вартою у Харківському СІЗО №27, куди повістки не направлялися. Останній платіж по погашенню кредиту був здійснений у січні 2008 року, а з позовом до суду ПАТ КБ «Надра» звернулося 10.08.2011 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Договори поруки між ВАТ КБ « Надра» та ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено з кожним окремо, а тому підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості відсутні. На час звернення ВАТ КБ « Надра» до суду дія договорів поруки припинилася, адже позивач протягом шести місяців з моменту порушення позичальником строків виконання зобов'язання не пред'явив до поручителя вимоги. Розмір стягнутої неустойки значно перевищує розмір основної заборгованості, чим порушено принципи розумності та справедливості. Також ОСОБА_3 вказує на незаконність стягнення заборгованості по комісії (плата за управлінні кредитом) у розмірі 25 499,87 грн., одночасне стягнення пені та штрафу вважає застосуванням подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Заперечуючи проти вимог апеляційних скарг, представник позивача в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» подав відзив, у якому зазначав, що доводи, викладені в апеляційній скарзі є безпідставними та необгрунтованими, рішення суду ухвалено у відповідності до вимог чинного законодавства, судом правильно застосовано норми матеріального права із додержанням норми процесуального.

Відповідно до Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України), який набув чинності 15 грудня 2017 грудня.

Згідно з Перехідними положеннями ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанції розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на момент розгляду справи.

У відповідності до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, що з’явилися, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи сторін, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Так, судовим розглядом встановлено, що 27.07.2006 р. між ВАТ КБ «Надра», правонаступником якого є ПАТ «КБ «Надра», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №6/4/2006/840-К/1002, за яким банком було надано ОСОБА_3 кредит на придбання автомобілю Skoda Super B, 2006 року випуску, чорного кольору, заводський номер K.TMBDL23U76B047705, реєстраційний номер НОМЕР_1, у сумі 24670,00 доларів США (еквівалент у гривнях 124583,50 грн.), зі строком повернення до 20.06.2012 року та зі сплатою 9% річних за користування кредитом.

27.07.2006 року між ВАТ КБ «Надра», ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договори поруки (№6/4/2006/840-П/1003), за якими останні поручились перед кредитором за належне виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов’язань, що витікають з кредитного договору №6/4/2006/840-К/1002.

Позивач в обґрунтування своїх вимог посилався на невиконання відповідачами взятих на себе зобов’язань за вказаними договорами, внаслідок чого виникла заборгованість у розмірі 608482,37 грн., яка складається з: заборгованості по кредиту - 155406,24 грн., заборгованість по відсоткам – 48313,63 грн., заборгованість по пені – 359597,93 грн., заборгованість за штрафом - 19664,70 грн., заборгованість по комісії – 25499,87 грн.

Задовольняючи позов та залишаючи без задоволення заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення, суд першої інстанції дійшов висновку щодо наявності фактичних та правових підстав солідарного стягнення з відповідачів відповідної суми у повному обсязі.

Однак повністю погодитись з таким висновком не можна, оскільки суд першої інстанції неповно з’ясував обставини, що мають значення для справи; неправильно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права.

Відповідно до статті 213 ЦПК України (в редакції чинній на момент ухвалення рішення) рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтею 214 ЦПК України (в редакції чинній на момент ухвалення рішення) під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вказані вимоги закону, які також містяться в ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263, ч. 1 ст. 264 ЦПК України (в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ), залишилися поза увагою суду.

Так, пунктом 3.3. кредитного договору №6/4/2006/840-К/1002 встановлено, що позичальник повертає кредит та сплачує банку передбачені п.п. 1.3.1., 1.3.2. цього договору платежі шляхом здійснення перерахування на рахунок «29097800800601 МФО351834 мінімально необхідного платежу у валюті кредиту. Щомісячна сума мінімально необхідного платежу складає 505,00 доларів США. Позичальник вносить черговий мінімально платіж, визначений у п. 3.3.2. цього договору, щомісячно до 20 числа поточного місяця.

Згідно зі ст. ст. 525, 526, 530 ЦК України зобов’язання мають виконуватися належним чином та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов’язань не допускається.

Відповідно до ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові, у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Отже, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником частинами до 20 числа кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником цього зобов’язання.

Таким чином, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Відповідно до вимог статті 266, частини другої статті 258 ЦК України стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду та починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Відповідний правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду України від 19.11.2014 року (справа №6-160цс14), від 30.09.2015 року (справа №6-154цс15) та від 23.11.2016 року (справа №6-2104цс16).

Вирішуючи питання щодо можливості застосування позовної давності до вимог позивача, колегія суддів відзначає таке.

Апеляційним розглядом встановлено, що ОСОБА_3 з 17.12.2009 року по 27.11.2013 року утримувався в Державній установі «Харківська установа виконання покарань (№27)» (адреса: м. Харків, вул. Полтавський шлях, 99), звідки 28.11.2013 року був направлений до Холодногірської виправної колонії (№18) для відбування покарання (адреса: м. Харків, вул. Рубанівська, 4). (а.с. 104)

Копія ухвали про відкриття провадження по справі від 22.08.2011 року та повістки про виклик ОСОБА_3 за вказаними адресами не направлялись.

Отже, матеріали справи не містять даних, що ОСОБА_3 був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи, як і взагалі про існування відповідного позову.

Заява про застосування позовної давності до вимог ПАТ «КБ «Надра» про стягнення заборгованості за кредитним договором №6/4/2006/840-К/1002, в тому числі щодо стягнення заборгованості за пенею та штрафом, була подана ОСОБА_3 при зверненні до Ленінського районного суду м. Харкова з заявою про перегляд заочного рішення цього суду від 21 листопада 2011 року (а.с. 88)

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Відповідний висновок про застосування норм права міститься у постанові ОСОБА_7 Верховного Суду від 17.04.2018 року (справа №200/11343/14ц, провадження №14-59цс18).

З наданого позивачем розрахунку заборгованості за кредитним договором №6/4/2006/840-К/1002 вбачається, що у період часу з липня 2006 по січень 2008 року включно ОСОБА_3 виконувались зобов’язання з погашення кредиту та процентів за його користування. 20.02.2008 року здійснено платіж у сумі 200 доларів США. У період з березня по червень 2008 року відповідачем зобов’язання за догвором не виконувались. Ще один (останній) платіж відповідачем здійснено 16 липня 2008 року у розмірі 482 долари США.

З огляду на викладене, враховуючи відсутність даних про визнання ОСОБА_3 заборгованості з періодичних платежів за період з 21.02.2008 року по 20.06.2008 року, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав застосування позовної давності до вимог позивача про стягнення заборгованості за вказаний період за тілом кредиту у розмірі 8875,82 грн. (1113,50 доларів США) та процентами у розмірі 4712,43 грн. (591,19 доларів США)

Щодо вимог ПАТ КБ «Надра» про стягнення пені, яка нарахована позивачем за період з 20.07.2010 року по 20.07.2011 року у розмірі 359597,93 грн. (45112,71 долар США), то колегія суддів відзначає таке.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пунктом 5.1. договору №6/4/2006/840-К/1002 передбачено, що, у разі прострочення позичальником строку сплати мінімального необхідного платежу по погашенню кредиту, визначеного у п. 3.3.3. договору, а також у випадку прострочення строку виконання зобов’язань позичальника щодо повернення кредиту, сплати всіх нарахованих відсотків та можливих штрафних санкцій у строк, визначений у п. 4.3.5. договору, позичальник сплачує банку пеню в розмірі 1% від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення.

Водночас частиною 3 статті 551 ЦК України встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Для зменшення неустойки заява особи не потрібна.

Враховуючи зазначені положення ЦК України, а також, що позичальник ОСОБА_3 у період, за який нараховано пеню, утримувався в Державній установі «Харківська установа виконання покарань (№27)», а отже, з об’єктивних причин був обмежений у можливості виконання зобов’язань за кредитним договором №6/4/2006/840-К/1002, колегія суддів вважає за можливе зменшити розмір пені, яка підлягає стягненню з ОСОБА_3 до 101859,94 грн., що дорівнює 50% від суми заборгованості за кредитом та відсотками.

Суд першої інстанції також дійшов висновку щодо наявності підстав стягнення з відповідачів штрафу у розмірі 19664,70 грн., що становить розмірі 10% від суми кредиту

Вирішуючи питання щодо наявності фактичних та правових підстав стягнення вказаної суми з відповідачів, необхідно зазначити таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

Згідно п. 5.2. кредитного договору №6/4/2006/840-К/1002 позичальник зобов’язаний сплатити штраф у розмірі 10% від суми кредиту, визначеної у п.1.1. цього договору, у разі порушення вимог 4.3.1, 4.3.2, 4.3.7., 4.3.9., 4.3.10.

Відповідно до вказаних положень договору позичальник зобов’язаний:

-забезпечити банк всіма необхідними документами для здійснення ним дій передбачених п. 3.1. цього договору. (п. 4.3.1)

-суворо дотримуватися положень цього договору, а також договору застави, визначеного п. 2.1. цього договору. (п. 4.3.2)

-протягом двох робочих днів повідомляти банк про зміну адреси, місця роботи, номерів телефонів, прізвища та імені, а також про факти розлучення, одруження, народження дітей та інших обставин, що можуть вплинути на виконання зобов'язань за цим договором, з наданням відповідних документів, що їх підтверджують. (п. 4.3.7)

-на вимогу Банку надавати документи, що підтверджують поточний фінансовий стан Позичальника. (п. 4.3.9)

-надати додаткове забезпечення виконання зобов'язань за цим Договором у разі суттєвого погіршення фінансового стану Позичальника, невиконання умов або визнання недійсним Договору застави, зазначеного у п. 2.1. та/чи договору поруки, визначеного у п. 2.4. цього Договору, зниження вартості забезпечення за цим Договором. (п. 4.3.10)

ПАТ «КБ «Надра» в позовній заяві, а суд першої інстанції, в порушення вимог ст. 214 ЦПК України, – в заочному рішенні від 21.11.2011 року не зазначили який з вказаних пунктів договору було порушено позичальником та в цчому полягало таке порушення.

Матеріали справи не містять даних, що ОСОБА_3 було порушено пункти 4.3.1, 4.3.7., 4.3.9., 4.3.10 кредитного договору №6/4/2006/840-К/1002.

Щодо пункту 4.3.2 кредитного договору, то колегія суддів погоджується з доводами апелянта, що цей пункт є неконкретизованим та не може бути підставою цивільно-правової відповідальності, оскільки суперечить принципам розумності, справедливості та правової визначеності.

Крім того, єдине доведене позивачем порушення допущене ОСОБА_3 є прострочення строків сплати мінімально необхідного платежу по погашенню кредиту, визначеного п.3.3.3 договору - прострочення строку виконання зобов’язання щодо повернення кредиту та відсотків.

Проте, порушення цих зобов’язань, відповідно до п. 5.1. договору, стало підставою нарахування банком пені.

Відповідно до ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.

Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового.

Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).

За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Враховуючи вищевикладене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення – строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Відповідний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року (справа №6-2003цс15) та підтриманий в постанові Верховного Суду від 18.04.2018 року (справа № 296/9624/14-ц, провадження № 61-1155св18).

Таким чином, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, що стягнення судом з відповідачів 10% штрафу від суми кредиту у розмірі 19664,70 грн. є незаконним, необґрунтованим та безпідставним.

Стосовно позовних вимог ПАТ КБ «Надра» про стягнення заборгованості по комісії у розмірі 25499,87 грн., то відповідно до п.1.3.2. кредитного договору №6/4/2006/840-К/1002 від 27.07.2006 року встановлено, що позичальник сплачує щомісячно плату за управління кредитом протягом терміну користування кредитними коштами із розрахунку 0,4 % від розміру фактичного залишку заборгованості за кредитом, зазначеним у п.1.1 цього договору. Плата сплачується в повному обсязі за кожний календарний місяць, протягом якого позичальник користувався кредитом, незалежно від фактичної кількості днів, протягом яких позичальник користувався кредитом.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Оскільки відповідно до умов кредитного договору від 26 червня 2008 року, що укладений між сторонами, банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».

За положеннями частини п’ятої статті 11, частин першої, другої, п’ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Відповідний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 14 листопада 2016 року (справа № 6-1746цс16) та підтримана в постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року (справа № 199/11090/13-ц, провадження № 61-2140 св 18)

Отже, позовні вимоги ПАТ КБ «Надра» про стягнення комісії (плати за управління кредитом) у розмірі 25499,87 грн. (3199,04 доларів США), яка нарахована банком за період з 21.02.2008 року по 19.07.2011 року також не ґрунтуються на вимогах закону, а тому в їх задоволенні необхідно відмовити.

Таким чином, законними та обґрунтованими колегія суддів визнає позовні вимоги ПАТ КБ «Надра» до ОСОБА_3 щодо стягнення заборгованості за кредитним договором №6/4/2006/840-К/1002 у розмірі 291991,56 грн., яка складається з: заборгованості за тілом кредиту - 146530,42 грн. (155406,24 (нарахована банком сума заборгованості) – 8875,82 (сума заборгованості поза межами позовної давності) = 146530,42), заборгованості за процентами – 43601,20 грн. (48313,63 (нарахована банком сума заборгованості) – 4712,43 (сума заборгованості поза межами позовної давності) = 43601,20), пені - 101859,94 грн. (146530,42 + 43601,20 + 101859,94 = 291991,56)

При цьому колегія суддів відзначає, що позивач просив стягнути відповідну заборгованість саме в гривневому еквіваленті, виходячи з курсу 1 долар США – 7,9711 грн., не визначивши в прохальній частині позовної заяви суму заборгованості, яку він просить стягнути, у валюті кредиту, а тому, враховуючи положення ст. ст. 11, 31 ЦПК України (в редакції, яка діяла на час звернення з позовом), ст. ст. 13, 49 ЦПК України (в редакції Закону № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року), у суду відсутні підстави визначення суми заборгованості, яка підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь позивача, у доларах США.

Щодо позовних вимог ПАТ КБ «Надра» до ОСОБА_4 та ОСОБА_5, то необхідно зазначити таке.

27.07.2006 року між ВАТ КБ «Надра», ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договори поруки (№6/4/2006/840-П/1003), за якими останні кожний окремо поручились перед кредитором (ВАТ КБ «Надра») за належне виконання ОСОБА_3 (позичальником) взятих на себе зобов’язань, що витікають з кредитного договору №6/4/2006/840-К/1002.

За змістом пункту 1.2 договорів поруки поручителі відповідають перед кредитором у повному обсязі. Позичальник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, що означає нічим не обумовлене і абсолютне право кредитора вимагати виконання зобов’язань, вказаних у пункті 1.1. цього договору повністю (чи у будь-якій його частині) як від позичальника та поручителя разом, так і від кожного окремо.

Як зазначалось вище, останній платіж на погашення кредиту був здійснений позичальником ОСОБА_3 у липні 2008 року, що підтверджується наданим позивачем розрахунком заборгованості за кредитним договором (а.с. 6-10).

Зобов'язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим з настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

Ввідповідно до пункту 5.3. договорів поруки дія цього договору закінчується належним виконанням позичальником взятих на себе зобов’язань по кредитному договору чи виконанні поручителем своїх зобов’язань, згідно з умовами цього договору.

Таким чином, умови договорів поруки, укладених ПАТ «КБ «Надра» з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Під виконанням сторонами зобов’язання слід розуміти здійснення ними дій щодо реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов'язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов’язання полягає не в змісті кредитного договору, а в реально існуючих правовідносинах, які складаються з прав та обов’язків.

З умов кредитного договору №6/4/2006/840-К/1002 від 27.07.2006 року вбачається, що боржник ОСОБА_3 як позичальник (а відтак і поручителі) узяв на себе зобов'язання повернути суму кредиту шляхом сплати ануїтетних платежів у розмірі 505,00 доларів США до 20 числа кожного поточного місяця (щомісячними платежами) .

Отже, крім установлення строку дії договору, сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до нього про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначено періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Отже, оскільки кредитним договором передбачено, що чергові платежі боржник повинен був здійснювати не пізніше 20 числа кожного місяця, а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором, тому з часу несплати кожного з платежів відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника, та обрахування встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя.

Якщо банк пред’явить вимоги до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання, то в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Таким чином, аналізуючи частину четверту статті 559 ЦК України, можна зробити висновок, що застосоване в цій нормі поняття «строк чинності поруки» повинне розглядатися як строк, протягом якого кредитор може реалізувати свої права за порукою, як видом забезпечення зобов’язання.

Отже, закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не пред’явить вимоги до поручителя.

Суд першої інстанції не врахував, що кредитним договором передбачено виконання грошових зобов’язань шляхом здійснення ануїтетних платежів (щомісячних платежів згідно з графіком), а за договором поруки поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що й боржник за всіма зобов’язаннями останнього за основним договором.

При цьому позивачем, в порушення вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції), ст. ст. 12, 81 ЦПК України (в редакції Закону № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року) не надано розрахунку заборгованості поручителів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за кредитним договором у межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням, що є підставою для відмови в задоволенні позову до вказаних відповідачів.

Відповідний правовий висновок міститься в постановах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року (справа № 6-53цс14), від 20 квітня 2016 року (справа № 6-2662цс15), від 29 березня 2017 року (справа № 6- 3087цс16) та в інших та постанові ОСОБА_7 Верховного Суду від 13.06.2018 року (справа № 408/8040/12, провадження № 14-145цс18)

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 необхідно задовольнити частково, рішення суду першої інстанції – скасувати, та ухвалити нове про часткове задоволення позовних вимог, а саме про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованості за кредитним договором у розмірі 291991,56 грн., а в задоволенні решти позовних вимог, в тому числі до ОСОБА_5 та ОСОБА_4, відмовити.

Відповідно до ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов’язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов’язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

Враховуючи, суми сплачених сторонами витрат у вигляді судового збору за подачу позовної заяви (ПАТ «КБ «Надра» - 1700,00 грн.) та апеляційної скарги (ОСОБА_3 – 3105,30 грн.), а також, що позов підлягає частковому задоволенню, понесені відповідачем судові витрати у вигляді судового збору за подачу апеляційної скарги підлягають стягненню з позивача у розмірі 799,24 грн. (1700,00+3105,30=4805,30 грн. (сума судових витрат за подачу подачу позовної заяви та апеляційної скарги); 291991,56/608482,37=0,4799 (коефіцієнт задоволених позовних вимог); 4805,30х0,4799=2306,06 грн. (сума судових витрат пропорційно розміру задоволених позовних вимог, яка підлягає стягненню з відповідача); 3105,30 - 2306,06 = 799,24 грн. (різниця).

Керуючись ст.ст. 2, 141, п.2 ч.1 ст.374, ст.ст.376, 381-384, 389 ЦПК України (в редакції закону №2147- VІІІ від 03.10.2017 р.), апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3задовольнити частково.

Заочне рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 21 листопада 2011 року скасувати і ухвалити нове судове рішення.

Позов публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» заборгованість за кредитним договором №6/4/2006/840-К/1002 від 27.07.2006 року у розмірі 291991,56 грн. (двісті дев’яносто одна тисяча дев’ятсот дев’яносто одна грн. 56 коп.)

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» на користь ОСОБА_3 понесені судові витрати у розмірі 799,24 грн. (сімсот дев’яносто дев’ять грн. 24 коп.)

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий – П.В. Кісь

Судді колегії: ОСОБА_2

ОСОБА_1