Постанова № 75546663, 17.07.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2091/18

Номер справи місцевого суду: 522/14586/16-ц

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Громік Р. Д.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.07.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області у складі:

головуючого – Громіка Р.Д.,

суддів – Драгомерецького М.М., Черевка П.М.,

за участю секретаря – Фабіжевської Т.С.,

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2017 року у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів, -

встановив:

Позивач 08.08.2016 року звернулася до суду з позовом по якому просить стягнути з відповідача на свою користь безпідставно отриману грошову суму у розмірі 5 133 500 (п’ять мільйонів сто тридцять три тисячі п’ятсот) гривень, а також три проценти річних за користування чужими грошовими коштами, у розмірі у розмірі 56 538 (п’ятдесят шість тисяч п’ятсот тридцять вісім) гривень, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідач безпідставно отримала в своє користування вказану суму грошей і на даний момент їх не повернула. За усною домовленістю, сторони зобов’язались укласти договір позики на грошову суму у розмірі 5 133 500 гривень. Обговоривши усі умови договору, позивач сплатила на користь відповідача зазначену суму коштів, що підтверджується довідкою №В-026-05-1458 від 19.07.2016 року (02.03.2016 року було переведено на рахунок №26202020077681 кошти на суму 4 134 500 грн., 16.03.2016 року було переведено на рахунок №26202020077681 кошти на суму 999 000 грн.), проте договір позики укладено не було. На вимогу ОСОБА_4 щодо укладення договору та повернення грошей, відповідач відповіла відмовою. При таких обставинах ОСОБА_4 вважає, що гроші передані нею ОСОБА_3 підлягають поверненню.

Заочним рішенням судді Приморського районного суду м. Одеси (с. Бойчук) від 20.01.2017 року позов ОСОБА_2 було задоволено (т.1, а.с.68-69).

Ухвалою суду від 20.02.2017 року за заявою ОСОБА_3 заочне рішення суду від 20.01.2017 року було скасоване та справу призначено до розгляду у загальному порядку.

24.02.2017 року ОСОБА_2 були уточнені позовні вимоги та остання просила стягнути з ОСОБА_3 на її користь безпідставно отримані кошти у розмірі 5 097 500 грн. та три проценти річних за користування чужими грошовими коштами у розмірі 143 792 грн. (т.2, а.с.96-97); які підстави позовних вимог посилалась на положення ст.. 530, 625, 1047, 1212, 1214 ЦК України.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 21.06.2017 року суддею Бойчук А.Ю. було заявлено самовідвід по справі та на підставі авто розподілу справа надійшла до провадження судді Домусчі Л.В.

У судовому засіданні представник позивачки – ОСОБА_5 (по довіреності від 20.02.2017 року) позовні вимоги підтримав та просив задовольнити з підстав та обставин, вказаних у позові. Пояснив, що відповідач отримала кошти у розмірі 5 133 500 гривень, які були перераховані позивачем на банківські рахунки відповідача №26202020077681 за договором банківського рахунку від 02.03.2016 року для вирішення останньою сімейних потреб (яких саме представник позивача вказати не зміг), проте не зважаючи на існуючу між ними усну домовленість договір позики між ними так і не було укладено та відповідач добровільно позичені кошти не повертає. Зазначав, що сторони усно домовились укласти договір позики після перерахування усієї суми коштів, проте такий договір між сторонами не було укладено. На який термін були надані кошти представник позивача пояснити не зміг. Вказував, що твердження відповідача щодо не отримання спірних коштів нічним не підтвердженні.

У судовому засіданні відповідач заперечувала проти задоволення позовних вимог, просила відмовити. Зазначила, що жодних домовленостей між нею та позивачем не існувало, коштів від ОСОБА_2 вона не отримувала та не позичала. Лише після отримання копії даного позову вона дізналась про існуючі до неї претензії. При цьому, такий позов було подано ОСОБА_2 після того, як вона, ОСОБА_3 подала до суду на розірвання шлюбу з сином позивача та про поділ спільного майна подружжя. Вказувала, що зверталась до банку та їй було надано виписку, згідно якої вона дізналась, що на її рахунок були зараховані кошти з рахунку позивача. Про зарахування таких коштів їй нічого не відомо. Звернула увагу, що видача готівкових коштів з рахунку №26202020077681 здійснювалось з різних відділень ПАТ «Банк ВОСТОК», розташованих в різних частинах м. Одеси та 05.03.2016 року, 06.03.2016 року, 07.03.2016 року та 08.03.2016 року, які у свою чергу відповідно до розпорядження КМУ від 11.11.2015 року №1155-р були вихідними днями. Між тим, рахунок №26202020077681 від 02.03.2016 року вона не відкривала; жодних операцій по ньому не здійснювала; заяв про видачу готівкових коштів не підписувала та коштів не отримувала. Платіжні доручення від 12.03.2016 року №07 та №08 щодо перерахунку на ім’я ОСОБА_2 грошових коштів на суму 4000 грн. та 36 000 грн. вона також не підписувала. Вказувала, що усі операції з 02.03.2016 року по 17.03.2016 року по рахунку №26202020077681, відкритого на її ім’я в ПАТ «Банк ВОСТОК», були здійснені невідомою їй особою. Більш того, за твердженням ПАТ «Банк ВОСТОК» поточний рахунок №26202020077681 на її ім’я було відкрито на підставі договору банківського рахунку з ПАТ «Банк ВОСТОК» від 02.03.2016 року №26/43344/Т. Однак, такого договору банківського рахунку вона не підписувала. Натомість, нею в ПАТ «Банк ВОСТОК» дійсно було відкрито рахунок №26202020077681, але зовсім на інших підставах та по іншому договору. Так, нею 27.11.2012 року з банком було укладено договір банківського вкладу №2/161958, відповідно до якого вона передала банку грошові кошти в сумі 6080 дол. США терміном на три місяці. Того ж дня на її ім’я був відкритий рахунок №26202020077681, який призначався для обслуговування депозитного рахунку за договором від 27.11.2012 року №2/161958. Остання операція по цьому рахунку була здійснена 10.02.2016 року, рахунок був закритий за її заявою у вересні 2016 року. У свою чергу, відповідно до довідки ДПІ в Приморському районі м. Одеси ГУДФУ в Одеській області від 13.07.2017 року рахунок №26202020077681 за договором від 02.03.2016 року №26/43344/Т відкритий на ім’я ФОП ОСОБА_3. З приводу наявності в діях службових осіб та працівників ПАТ «Банк ВОСТОК» складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 190 КК України, вона 02.08.2017 року подала до Дніпропетровського відділу поліції ГУНП в Дніпропетровській області повідомлення про кримінальне правопорушення. До суду 17.07.2017 року були надані письмові заперечення ОСОБА_3 (т.2, а.с.2-8).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням суду ОСОБА_2 20.10.2017 року звернулась до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій ставиться питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись при цьому на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

В доводах апеляційної скарги зазначено, що між нею та ОСОБА_6 не виникало зобов’язань за договором позики, а грошові кошти вона просить повернути, на підставі ст. 1212 ЦК України.

Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції правильно встановлено наступні обставини.

Відповідно до виписки та довідки від 19.07.2016 року (т.1, а.с.8), за період з 02.03.2016 року по 16.03.2016 року з поточного рахунку ОСОБА_2 було перераховано на поточний рахунок ОСОБА_3 кошти: на суму 4 134 500 грн. (02.03.2016 року); на суму 999 000 грн. (16.03.2016 року), на загальну суму 5 133 500 грн..

З пояснень представника позивача та підстав позову вбачається, що позивач за усною домовленістю позичила відповідачу вказані в позові кошти, які вона їй перерахувала на рахунок №26202020077681, і просила повернути. Кошти були переведені позивачем на рахунок відповідача за усною домовленістю.

У відповідності до ст.ст.1046-1047 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того чи було безпідставне набуття або збереження майна результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов’язання.

Характерною особливістю кондкиційних зобов’язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов’язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов’язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов’язанні не має правового значення, чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов’язання виникає за наявності таких умов:

1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого);

2) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція ст. 1212 ЦК України, як і загалом норм глави 83 ЦК України, свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого ст. 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно. (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 березня 2016 р. у справі № 6-3090цс15).

Згідно ст. 11 ЦПК України (у редакції, яка діяла на момент розгляду справи) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно ст.ст. 10, 27, 60 ЦПК України (у редакції, яка діяла на момент розгляду справи) сторони, які приймають участь у справі, користуються рівними правами відносно надання доказів, їх дослідження та доведення до суду їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

З пояснень сторін вбачається, що між ними не укладався письмовий договір позики, крім того відповідач взагалі заперечує будь-яку домовленість щодо позики.

Суд першої інстанції правильно вбачав, що у матеріалах справи наявний договір банківського рахунку від 27.11.2012 року, укладений між ПАТ «Банк Восток» та ОСОБА_3, згідно якого банк відкрив клієнту поточний рахунок №26202020077681, на підставі заяви клієнта на відкриття рахунку (т.2, а.с.9-12).

Даний рахунок №26202020077681 був відкритий у 2012 році для обслуговування депозитного рахунку за договором банківського вкладу №2/161958, укладеного 27.11.2012 року між банком та відповідачкою (т.2, а.с.13-15).

Також, у матеріалах справи наявний договір банківського рахунку №26/43344/Т від 02.03.2016 року, укладений між ПАТ «Банк Восток» та ОСОБА_3, згідно п.1.1 якого банк відкриває клієнту поточний рахунок №26202020077681 на підставі заяви клієнта на відкриття рахунку.

Суд першої інстанції витребував для огляду оригінал договору банківського рахунку №26/43344/Т від 02.03.2016 року, до якого також було надано суду довіреність від 12.06.2014 року від ОСОБА_3 на ОСОБА_7; картку із зразками підписів.

На виконання ухвали суду від 12.04.2017 року банком була надано суду наступні заявки про видачу готівки:

- від 02.03.2016 року №26163 на суму 299 500 грн.;

- від 03.03.2016 року №31257 на суму 299 500 грн.;

- від 04.03.2016 року №31293 на суму 299 500 грн.;

- від 05.03.2016 року №73865 на суму 299 500 грн.;

- від 06.03.2016 року №76621 на суму 299 500 грн.;

- від 07.03.2016 року №78676 на суму 299 500 грн.;

- від 08.03.2016 року №81101 на суму 299 500 грн.;

- від 09.03.2016 року №31506 на суму 499 500 грн.;

- від 10.03.2016 року №31512 на суму 499 500 грн.;

- від 11.03.2016 року №31520 на суму 499 500 грн.;

- від 12.03.2016 року №31527 на суму 499 500 грн.;

- від 16.03.2016 року №192983 на суму 499 500 грн.;

- від 17.03.2016 року №192984 на суму 499 500 грн. (т.1, а.с.176-183).

При цьому, відповідач спростовує отримання зазначених сум та матеріалами справи також не підтверджено їх отримання саме ОСОБА_3, а не довіреною особою.

З пояснень відповідача та витребуваних судом у банку відомостей встановлено, що даний рахунок був відкритий від імені ОСОБА_3 її колишнім чоловіком – ОСОБА_7, який діяв на підставі довіреності від 12.06.2014 року. Згідно цієї довіреності, ОСОБА_3 уповноважила ОСОБА_7 користуватися та розпоряджатися від її імені поточним рахунком №26202020077681, відкритим на ім’я відповідача, в ПАТ «Банк Восток». Довіреність була видана строком на три роки до 12.06.2017 року, тобто даний договір відкритий згідно довіреності, яка була отримана значно раніше, ніж виник цей договір. Крім того, в цій довіреності уповноважено ОСОБА_7 на розпорядження поточним рахунком №26202020077681, який був відомий на час видачі довіреності 12.06.2014 року лише згідно договору банківського рахунку від 27.11.2012 року, тобто, банк оформив право підпису за договором від 02.03.2016 року, не перевіривши відповідність цієї довіреності та вказаному у ньому в 2014 році номеру рахунка.

Крім того довіритель при її оформленні у 2014 року не міг знати перед укладанням договору за 2016 рік конкретний номер рахунку в банку.

Суд першої інстанції правильно вбачав, що довіреність на ім’я ОСОБА_7 видана набагато раніше, ніж було укладено вищевказаний договір банківського рахунку від 02.03.2016 року, на розрахунковий рахунок за яким зараховувались спірні кошти. При цьому суд першої інстанції обґрунтовано не вбачав, що дана довіреність була надана саме на розпорядження рахунком №26202020077681, відкритого за договором від 02.03.2016 року №26/43344/Т.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що банком за одним розрахунковим рахунком №26202020077681 обслуговувалось два окремі, укладені в різні періоди договори (за договором банківського вкладу №2/161958, укладеного 27.11.2012 року, на виконання якого укладено договір банківського рахунку, та інший договір банківського рахунку №26/43344/Т від 02.03.2016 року).

При цьому, згідно довідки ДПІ у Приморському районі м. Одеси ГУДФС в Одеській області від 13.07.2017 року, рахунок №26202020077681 за договором від 02.03.2016 року №26/43344/Т відкритий на ім’я ФОП ОСОБА_3. При цьому, суд першої інстанції вбачав з договору, що він укладений з ОСОБА_3 як фізичною особою, а не ФОП.

Будь-яких належних, достеменних та допустимих доказів щодо підтвердження укладання між сторонами правовідносин за договором позики суду з боку позивача не надано. Суду першої інстанції не було доведено належними та допустимими доказами, що договір банківського рахунку №26/43344/Т від 02.03.2016 року був відкритий за згодою відповідача, а також те, що на це була попередня домовленість між сторонами про позику; і що остання отримала спірні кошти за ним.

Навпаки, як встановлено за розглядом справи, відповідачу не було відомо про укладення договору банківського рахунку від 02.03.2016 року, відкриття для його обслуговування банківського рахунку №26202020077681 та здійснення за ним відповідних банківських операцій. Остання факт надання згоди на проведення фінансових операцій та отримання грошових коштів заперечувала.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що з приводу неправомірності відкриття від її імені банківського рахунку №26202020077681, укладення договору банківського рахунку від 02.03.2016 року ОСОБА_3 звернулась з відповідним повідомленням до правоохоронних органів.

Отже, з урахуванням викладеного, суд першої інстанції вірно прийшов до висновку, що посилання позивача не знайшли свого належного підтвердження за розглядом справи, обґрунтування позовних вимог не були доведені належними та допустимими доказами з боку позивача.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України (у редакції, яка діяла на момент розгляду справи), завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України (у редакції, яка діяла на момент розгляду справи) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, з огляду на те, що цивільне судочинство не може ґрунтуватись на припущеннях, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2.

Згідно ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги.

Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам закону, є неспроможними.

Наведені в апеляційній скарзі інші доводи не спростовують зазначені вище висновки суду першої інстанції і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, на думку колегії суддів, справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв’язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд Одеської області, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: М.М. Драгомерецький

ОСОБА_8

Повне судове рішення складено 27.07.2018 року.

Суддя Р.Д. Громік