Постанова № 75544543, 27.07.2018, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/491/2018(м)

242/4089/17

Головуючий в першій інстанції: Черков В.Г.

Доповідач: Лопатіна М.Ю.

Категорія 52

ПОСТАНОВА

Іменем України

27 липня 2018 року Апеляційний суд Донецької області у складі:

головуючого судді Лопатіної М.Ю.,

суддів Мироненко І.П., Принцевської В.П.,

за участю секретаря Єфремової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: Служба у справах дітей Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав

за апеляційною скаргою ОСОБА_2, в інтересах якої діє ОСОБА_4, на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 20 квітня 2018 року, повний текст якого складено 30 квітня 2018 року,-

в с т а н о в и в :

У вересні 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з вищезазначеним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що з відповідачем вона перебувала у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 08 грудня 2015 року був розірваний. Під час шлюбу в них народився син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1. З лютого 2015 року відповідач проживає окремо від дитини на тимчасово окупованій території і жодного покладеного на нього, яка батька, обов'язку щодо виховання та утримання дитини не виконує, не піклується про дитину, не проявляє заінтересованості в його подальшій долі, не цікавиться його успіхами, станом здоров'я, не піклується про фізичний та духовний розвиток, її навчання, підготовку до самостійного життя, також не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, не спілкується з дитиною. З огляду на викладене, просила позбавити ОСОБА_3 батьківських прав відносно малолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 20 квітня 2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

З таким судовим рішенням позивач не погодилась та через свого представника ОСОБА_4 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги про позбавлення відповідача батьківських прав відносно малолітнього сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам у справі, зокрема висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, згідно якого було рекомендовано позбавити відповідача батьківських прав, оскільки він не виконує батьківські обов'язки щодо сина. Також суд належним чином не оцінив довідку державної прикордонної служби щодо перетину лінії розмежування відповідачем (вх.№1987/18 від 15 лютого 2018 року), яка містить беззаперечні докази того, що відповідач мав повну можливість вільно перетинати лінію розмежування, не маючи жодних перешкод у 2016 році, при цьому з дитиною ОСОБА_3 не бачився, а вчиняв інші дії, мету яких суд не встановлював. Місцевим судом допущено грубе порушення норм процесуального закону, а саме ст. 265 ЦПК України, в описовій частині відсутній перелік заяв та клопотань сторін, в мотивувальній частині не зазначені докази та мотиви їх відхилення, мотивована оцінка кожного аргументу учасників справи, в резолютивній частині відсутні порядок розподілу судових витрат. Окрім цього, особа, яка подає апеляційну скаргу вважає, що суд першої інстанції неповністю з'ясував обставини, що мають значення для вирішення справи, а сторона відповідача не довела обставини на які вона посилалась, а саме відсутність вини відповідача у невиконанні ним батьківських обов'язків, проте, суд визнав ці обставини у своєму рішенні встановленими.

Позивач та її представник адвокат ОСОБА_4 в суді апеляційної інстанції підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити.

Представник відповідача ОСОБА_6 в суді апеляційної інстанції заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив її залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Представник Служби у справах дітей Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації в судове засіданні не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарги, апеляційний суд вважає, що скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

У відповідності з вимогами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Так, при розгляді справи судом першої інстанції встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 08 грудня 2015 року був розірваний (т. 1 а.с.22).

ІНФОРМАЦІЯ_3 у сторін народився син ОСОБА_5, який після розірвання шлюбних відносин між його батьками залишився проживати з матір'ю у місті Києві (т. 1 а.с.21).

Також з матеріалів справи вбачається, що відповідач проживає на тимчасово окупованій території у місті Донецьку.

Згідно Акту № 86 обстеження умов проживання, ОСОБА_2 мешкає разом із сином за адресою: АДРЕСА_1, де наявні всі необхідні умови для проживання (т. 1 а.с.14).

В 2016 році відповідач ОСОБА_3 звернувся до Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації із заявою про визначення його участі у вихованні його малолітньої дитини ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 і розпорядженням даного органу від 06 травня 2016 року визначено його спілкування з малолітнім сином один раз на місяць та два тижні під час відпустки за попередньою домовленістю та в присутності матері (т. 1 а.с.15).

Згідно повідомлення Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 07 грудня 2016 року спеціалістами служби з ОСОБА_3 в телефонному режимі проведено профілактично-роз'яснювальну роботу щодо дотримання ним прав дитини та ознайомлено про відповідальність, передбачену законодавством України в разі порушення прав малолітнього. Зі слів ОСОБА_3 на даний час він проживає за межами Києва, неодноразово намагався зустрітись з сином та йому чинились перешкоди (т. 1 а.с.17).

Згідно висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації за можливе позбавити батьківських прав ОСОБА_3 відносно його малолітнього сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, у зв'язку з тим, що він ухиляється від виховання та утримання дитини (т. 1 а.с.49).

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, а належних та допустимих доказів ухилення відповідачем від виконання своїх батьківських обов'язків, які б були законною підставою для позбавлення його батьківських прав, не надано.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають матеріалам справи й вимогам закону.

Відповідно до частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Статтею 164 СК України передбачено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини. Тобто, перелік підстав позбавлення батьківських прав є вичерпним.

У пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» (далі - Постанова) роз'яснено, що ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Пунктом 15 Постанови передбачено, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ передбачено, що, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці.

Отже, позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яке тягне за собою серйозні правові наслідки, як для батька (матері), так і для дитини (ст. 166 СК України). Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише, коли змінити поведінку батьків в кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків.

У даній справі, суд першої інстанції, встановивши, що відповідач від виконання своїх батьківських обов'язків не відмовляється, належних та допустимих доказів такого ухилення матеріали справи не містять, врахувавши те, що першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Апеляційний суд не може погодитись з доводами апеляційної скарги про те, що відповідач ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, оскільки встановлено, що він у 2016 році звертався до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації із заявою про визначення його участі у вихованні його малолітньої дитини, що свідчить про бажання батька підтримувати на регулярній основі стосунки з сином.

Також заслуговують на увагу суду посилання відповідача на те, що, об'єктивні труднощі у спілкуванні з сином створює для нього ситуація, яка склалась на тимчасово непідконтрольній території, де він працює та мешкає на теперішній час.

Є неспроможними твердження позивача про те, що суд першої інстанції необґрунтовано не прийняв до уваги висновок органу опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, згідно якого доцільно позбавити батьківських прав відповідача, оскільки такий висновок має рекомендаційний характер та не є обов'язковим для суду (частини 5, 6 статті 19 СК України).

Оскільки, в матеріалах справи відсутні дані про обставини, які б свідчили про винну поведінку відповідача щодо сина, свідомого нехтування ним своїми батьківськими обов'язками, суд першої інстанції цілком вірно не прийняв до уваги вищезазначений висновок органу опіки та піклування.

Більш того, факт оскарження відповідачем заяви про позбавлення батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (рішення від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України»).

Письмові докази, надані позивачем, а саме довідки з лікувального та дошкільних закладів, які відвідує дитина, про доходи ОСОБА_2 та інші також не підтверджують наявність вини в діях відповідача щодо неналежної участі у вихованні дитини.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі про те, що місцевий суд на надав мотивовану оцінку кожному аргументу сторін апеляційний суд відхиляє, з огляду на не, що Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Посилання особи, яка подає апеляційну скаргу, на порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо змісту рішення суду не є такими, що заслуговують на увагу суду, оскільки ці порушення не дають підстав для скасування або зміни оскарженого судового рішення, так як не призвели до неправильного вирішення справи.

За таких обставин, у відповідності з вимогами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, оскільки визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, апеляційний суд,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 20 квітня 2018 року залишити без змін.

Повне судове рішення складено 27 липня 2018 року.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Судді: