Постанова № 75542690, 26.07.2018, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/3830/16 Суддя (судді) першої інстанції: Смолій І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2018 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі:

судді-доповідача: Беспалова О. О.

суддів: Губської О. А., Парінова А. Б.

за участю секретаря: Присяжної Д. В.

представника позивача ОСОБА_3, представника відповідачів Карманського І. Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Києві апеляційну скаргу Громадянки Російської Федерації ОСОБА_6 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 травня 2018 року (місце ухвалення: місто Київ, час ухвалення не зазначений, дата складання повного тексту не зазначена) у справі за адміністративним позовом Громадянки Російської Федерації ОСОБА_6 до Державної міграційної служби України, управління Державної міграційної служби України в Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, -

В С Т А Н О В И В :

Громадянка Російської Федерації ОСОБА_6 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України, управління Державної міграційної служби України в Київській області про визнання неправомірним та скасування рішення управління Державної міграційної служби України в Київській області про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, оформленого наказом № 179 від 04.12.2015 року; визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 10-16 від 15.02.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту; зобов'язання ДМС України вирішити питання про надання статусу біженця або додаткового захисту громадянці РФ ОСОБА_6

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 травня 2018 року позов залишено без задоволення.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позовних вимог з огляду на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Свої вимоги апелянт обгрунтовує тим, що суд першої інстанції не дослідив інформацію про країну походження Узбекистан, проте факт переслідування родичів людей, звинувачених у вчиненні злочинів проти країни, є загальновідомим.

До Київського апеляційного адміністративного суду надійшов відзив ДМС України, зареєстрований 25.07.2018 р. за вх. № 24669, в якому відповідач наголошує на тому, що позивач не мала підстав для об'єктивних побоювань стати жертвою переслідувань, в країні перебування не зазнавала жодних утисків, таким чином рішення суду першої інстанції скасуванню не підлягає.

У відповідності до ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю - доповідача, осіб, що з'явились, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду - без змін з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та було вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_6, громадянка Російської Федерації з 2000 p., паспорт громадянина Російської Федерації НОМЕР_1, виданий УФМС Росії по Курганській області 22.03.2012 p., народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Наманган (Узбекистан), за походженням узбечка, за релігійною приналежністю - мусульманка (суннітка).

До прибуття в Україну постійно проживала у Російській Федерації. Має середню освіту, не працює, заміжня, рідна мова - узбецька, володіє російською мовою.

До України прибула потягом Мінськ-Київ 15.11.2015 р. разом із неповнолітнім сином. У РФ залишилася доросла дочка чоловіка з дітьми, які проживала із заявницею.

Кордон на в'їзді до України заявниця перетнула нелегально - за підроблений паспортом на ім'я громадянки Узбекистану ОСОБА_7

У зв'язку з цим 15.11.2015 р. була затримана на залізничному вокзалі Київ-пасажирський ОКПП «Київ», після чого її було доставлено і передано у встановленому порядку до управління ДМС України у Київській області для оформлення відповідних документів.

За результатами розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та проведення співбесід з позивачем, висновком управління Державної міграційної служби України у Київській області від 04.12.2015 року було відмовлено заявнику - громадянці Російської Федерації ОСОБА_6 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених п. п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Як вбачається зі змісту висновку про відмову, заявник (позивач) не має підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.

Рішенням ДМС України № 10-16 від 15.02.2016 року відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Повідомленням управління Державної міграційної служби України у Київській області від 03.03.2016 року № 11 позивача повідомлено про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вказані обставини визнаються сторонами та не підлягають доказуванню у відповідності до ч. 1 ст. 78 КАС України.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 р. № 3671-VI.

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п. 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому, обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Згідно з частиною 7 статті 7 Закону № 3671 до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Статтею 9 Закону № 3671 визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону № 3671).

Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону № 3671).

Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями частини 5 статті 10 Закону № 3671 передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671, відсутні.

В протоколі співбесіди від 23.11.2015 року позивач повідомила причину свого виїзду з Російської Федерації до України: побоювання за своє життя та життя сина.

У заяві та під час співбесіди свої побоювання вона пояснила тим, що у 2014 році невідомими особами був викрадений її чоловік, громадянин РФ ОСОБА_8, який після цього опинився у в'язниці в Узбекистані, де був засуджений до тривалого ув'язнення за звинуваченням у релігійному екстремізмі та причетності до антиконституційної діяльності у період до його переїзду з Узбекистану до РФ.

Таким чином, позивач вважає, що її також можуть викрасти люди з Узбекистану.

За наданням статусу біженця або надання додаткового захисту до інших країн не зверталась. Під час прямування до України 1 день перебувала у Мінську.

Також позивач зазначила, що ні вона, ні діти не зазнавали у РФ жодних утисків, переслідувань чи дискримінації за будь-якою ознакою.

Зокрема, син заявниці був прийнятий на безоплатній основі на навчання у технікум у м. Тюмень та на військовий облік як військовозобов'язаний.

Також позивач надала пояснення, що після отримання статусу має намір виїхати в Швецію для постійного проживання з метою нормального життя та навчання сина.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо того, що побоювання, які виникли у заявника мають суто суб'єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має доказів наявності погроз у її бік, як і не має інших документальних підтверджень своїх слів.

Щодо доводів апеляційної скарги в частині недослідження судом першої інстанції ситуації в Узбекистані, колегія суддів зауважує, що предметом доказування у даній справі є обставини, що свідчать про неможливість чи небажання внаслідок об'єктивних побоювань стати жертвою переслідування скористатися захистом країни громадянської належності, тобто Російської Федерації.

Натомість, відомостей про переслідування позивача у РФ матеріали справи не містять та таке переслідування заперечується самим позивачем.

Відтак, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і апеляційним судом відхиляються за необґрунтованістю.

Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.

Керуючись ст.ст. 229, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Громадянки Російської Федерації ОСОБА_6 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 травня 2018 року у справі за адміністративним позовом Громадянки Російської Федерації ОСОБА_6 до Державної міграційної служби України, управління Державної міграційної служби України в Київській області про визнання протиправним та скасування рішення залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку і строки, визначені ст. ст. 328, 329 КАС України.

Суддя-доповідач О. О. БеспаловСуддя О. А. ГубськаСуддя А. Б. Парінов

(Повний текст постанови складено 26.07.2018 р.)