Постанова № 75535376, 26.07.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/2423/18 Головуючий у 1-й інстанції: Ярошенко А.Г.

Є.У.№ 315/885/16ц Суддя-доповідач: Кочеткова І.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 липня 2018 року м. Запоріжжя

Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

Дашковської А.В.,

секретар: Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_3 про стягнення боргу,

за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2017 року,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2016 року ПАТ КП «Приватбанк» звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості, посилаючись на те, що відповідач не виконує умови кредитного договору №б/у укладеного 18.01.2011 року, станом на 25 липня 2016 року маэ заборгованість на суму 70 774, 49 грн., із яких 16 980 грн. - за тілом кредиту, 49 048, 09 грн. - за відсотками, 900 грн. - за пенею та комісією, а також 3 846, 40 грн. - судові штрафи.

Відповідач ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилася. Відповідно до довідки КУ «Запорізький геріатричний пансіонат» №10 від 05.01.2017 року і №150 від 29.03.2017року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, проживає в пансіонаті з 02.10.2015 року, діагноз: цукровий діабет тип 1, тяжка форма в стадії декомпенсації; легкий когнітивний розлад внаслідок енцефалопатії змішаного ґенезу, ішемічний інсульт у лівій гемісфері, потребує постійної сторонньої допомоги. Письмові пояснення надати не може, зважаючи на психічний стан (а.с.62,69).

Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2017 року Банку відмовлено у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що до позовної заяви додані неякісні копії документів на підтвердження факту укладення кредитного договору, їх текст неможливо прочитати, а на неодноразові вимоги суду забезпечити участь представника Банку у судовому засіданні останній не реагував, направивши клопотання про розгляд справи за відсутності представника позивача.

Не погоджуючись з рішенням суду ПАТ КБ «Приватбанк» подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, і ухвалити по справі нове рішення яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування своїх доводів Банк зазначає, що суду надані належні і допустимі докази на підтвердження факту укладення кредитного договору, зміст кредитного договору зафіксовано в заяві позичальника та Умовах і правилах надання банківських послуг. Відповідач не заперечував факт підписання заяви позичальника, отже фактично визнав факт укладення договору. Вважає, що суд не сприяв Банку як учаснику судового процесу в реалізації його права надати додаткові докази.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч.1 п.1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до якої рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У вирішенні питання розподілу тягаря доведення судом підлягають до застосування правила статей 10, 60 ЦПК України 2004 року, згідно з якими кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За правилом статті 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Згідно з приписами статті 59 ЦПК України 2004 року суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За правилами частини першої статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінюючи правомірність постановленого у справі рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керується тим, що, встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд був зобов'язаний власні процесуальні дії належним чином мотивувати, враховуючи при цьому, що доказування не може ґрунтуватися виключно на припущеннях. Процес доведення полягає в обґрунтуванні того, що певні дії або події неодмінно мають своїми наслідками настання інших дій або подій, при цьому обставини вважатимуться встановленими за умови, що настання таких наслідків не є вірогідним, а є обов'язковим за таких обставин та за таких умов.

Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Аналогічні положення щодо доказів і доказування містяться і діючому з 15 грудня 2017 року ЦПК України.

За положеннями ч.1 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.3 ст. 12 ЦПК України).

Вказане узгоджується із положеннями ч.1 ст. 81 ЦПК України, згідно яких кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України).

Відповідно до ч.5 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (ст. 76 ЦПК України).

При цьому, за вимогами ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.2 ст. 78 ЦПК України).

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання названого принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Доведення обставин, чи укладала зазначений кредитний договір ОСОБА_3, чи підписувала вона особисто анкету-заяву від 18 січня 2011 року про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг у ПАТ КБ «ПриватБанк», чи дійсно безпосередньо вона або за її згодою чи дорученням уповноважена на це особа користувалася грошовими коштами та здійснювала оплату кредиту, мають істотне значення для висновку про обґрунтованість застосування мір відповідальності за порушення договірних зобов'язань.

Як вбачається із зібраних у справі письмових доказів, в обґрунтування доводів про наявність кредитних правовідносин з ОСОБА_3, Банк додав до позовної заяви розрахунок заборгованості, фотокопію анкети-заяви і довідку про умови кредитування, текст яких в частині, що стосується конфіденційних даних про позичальника, і умов кредитування, не прочитується через низьку якість копії документа (а.с.6-7).

Зважаючи на те, що участь відповідача у судовому засіданні фактично неможлива через стан її здоров'я - після ішемічного інсульту у лівій гемісфері ОСОБА_3 потребує постійної сторонньої допомоги, надати письмові пояснення не може, зважаючи на психічний стан, суд першої інстанції визнав участь представника позивача обов'язковою для особистих пояснень, про що 05 квітня 2017 року постановив відповідну ухвалу (а.с.76).

Отримавши копію ухвали суду, Банк участь представника у судовому засіданні не забезпечив, просив розглядати справу за відсутності представника Банку, заз7гачивши про те, що всі необхідні докази є в матеріалах справи (а.с.70).

Апеляційний суд враховує, що з точки зору дотримання позивачем критерію добросовісності використання процесуальних прав, на виконання вимог ухвали суду першої інстанції про забезпечення участі представника Банку у суді, останній на власний розсуд розпорядився своїми процесуальними правами і визнав, що доданих до позовної заяви письмових доказів достатньо для встановлення фактичних обставин справи.

Проте, усі наведені документи дають привід виключно для припущення про підставність вимог позивача, вони не мають доказової сили та не доводять цих вимог, оскільки не містять інформації щодо особи позичальника і умов кредитування .

Застосовуючи до спірних правовідносин правила статті 1055 ЦК України, апеляційний суд керується тим, що єдиною можливою формою кредитного договору є письмова форма, доказом дотримання якої може бути виключно оригінал такого договору або належним чином засвідчена копія.

Проте, до апеляційної скарги належним чином засвідчена копія відповідного договору (анкети-заяви і пам'ятки клієнта) також додана не була.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача; за таких умов, доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов'язків.

Апеляційний суд під час перегляду оскаржуваного рішення керувався тим, що суд першої інстанції, дійшовши до переконання про недопустимість поданих позивачем в обґрунтування позову як доказів копій документів, які не читаються, діяв у межах правила про обов'язковість подання в судовому засіданні письмових доказів в оригіналі (частина друга статті 64 ЦПК України 2004 року), а тому зробив правильний та обґрунтований висновок про відмову у позові.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина друга статті 11 ЦПК України 2004 року).

Виходячи із загальних засад цивільного судочинства, принципів змагальності та диспозитивності, ПАТ КБ «ПриватБанк» на підтвердження вимог позову обмежився доданими до позовної заяви фотокопіями, самоусунувся від доведення своїх вимог у судовому засіданні, ухвалу районного суду 05 квітня 2017 року про обов'язкову участь представника банку для дачі особистих пояснень не виконав, всупереч вимогам положень статей 10, 60 ЦПК України 2004 року не довів дотримання сторонами правочину правил статті 1055 ЦК України.

За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не заперечувала факт підписання анкети-заяви, а суд не сприяв Банку як учаснику судового процесу в реалізації його права надати додаткові докази є неспроможними. Ні представник позивача, ні відповідач участь у розгляді справи не приймали. Позивач фактично самоусунувся від участі у судовому засіданні в суді першої інстанції, відповідач не приймав участь за станом здоров'я.

Колегія суддів зазначає, що разом із застосуванням закону має бути забезпечено особливий захист людини як більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін цивільно-правових відносин шляхом застосування визначених особливостей правовідносин у сфері споживчого кредитування.

Зважаючи на фактичні обставини справи, неможливість позичальника брати особисту участь у розгляді справи внаслідок тяжкого захворювання, відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

За вказаних обставин доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції вимогам закону є безпідставними.

Отже, апеляційний суд вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляції, не вбачається.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст. 374, 375,380- 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» залишити без задоволення.

Заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2017 року по цій справі залишити без зміни.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Касаційна скарга на постанову подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення виготовлено 27 липня 2018 року.

Головуючий

Судді: