Постанова № 75516502, 19.07.2018, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 525/928/17 Номер провадження 22-ц/786/1373/18Головуючий у 1-й інстанції Ячало Ю. І. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 липня 2018 року м. Полтава

Апеляційний суд Полтавської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Головуючого судді: Абрамова П.С.,

Суддів: Хіль Л.М., Гальонкіна С.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Полтаві цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області, з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Устивицька сілська рада Великобагачанського району Полтавської області, про визнання права власності на земельну ділянку в порядку набувальної давності

за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Великобагачанського районного суду Полтавської області від 28 березня 2018 року, ухвалене у період часу з 12:06:38 год. до 13:49:19 год. 28 березня 2018 року під головуванням судді Ячало Ю.І., -

В С Т А Н О В И В:

короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції:

У вересні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати право власності на земельну ділянку в порядку набувальної давності.

Підстави позову вмотивовував тим, що після смерті його тітки ОСОБА_3, яка померла 08 листопада 1997 року в селі Устивиця Великобагачанського району Полтавської області, залишилася земельна ділянка для ведення сільського господарства загальною площею 3,67 гектара, з яких: рілля - 3,67 гектара, яка розміщена на території Устивицької сільської ради Великобагачанського району Полтавської області, що належала померлій згідно сертифікату на право на земельну частку (пай) серії ПЛ №0053905, виданого на підставі рішення Великобагачанської районної державної адміністрації 27 грудня 1996 року.

Позивач вказував, що з 1997 року відкрито та безперервно користується зазначеною земельною ділянкою, тобто понад 15 років, а тому вважає, що набув права власності в порядку набувальної давності на вказану ділянку на підставі ст. 344 ЦК України та 119 Земельного кодексу України, крім того посилаючись на ст. 41 Конституції України, ст. 15, 16, 328, Прикінцевих і перехідних положень ЦК України, ст. 116, 119, Прикінцевих і перехідних положень Земельного кодексу України, просить суд визнати за ним право власності на зазначену земельну ділянку.

Рішенням Великобагачанського районного суду Полтавської області від 28 березня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_2 до до Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області, з участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Устивицька сільська рада Великобагачанського району Полтавської області, про визнання права власності на земельну ділянку в порядку набувальної давності – відмовлено.

короткий зміст вимог апеляційної скарги :

З даним рішенням не погодився відповідач ОСОБА_4 та подав на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним з’ясуванням обставин, які мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права, а викладені в ньому висновки такими, що не відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи.

узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу :

Вказує на те, що суд не однобічно та упереджено проігнорував вимоги статті 344 ЦК України.

Також зазначає, що 27 грудня 1996 року ОСОБА_3 отримала права на земельну частку (пай), яким не скористалася. Права власності на земельну ділянку площею 3,67 га, місцезнаходження якої є територія Устивицької сільської ради Великобагачанського району Полтавської області, станом на 08 листопада 1997 року ніхто не набув.

Після смерті ОСОБА_3 цією земельною ділянкою користується позивач. Спадщина після померлої ОСОБА_3 також ніким не приймалася.

Показами свідків підтверджено безперервне, добросовісне, відкрите володіння земельною ділянкою.

узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи:

Відзив на апеляційну скаргу учасниками справи не подавався, даний факт не є перешкодою для перегляду рішення суду судом апеляційної інстанції.

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, суд приходить до наступних висновків.

встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини:

Судом встановлено, що за свого життя громадянка ОСОБА_3, на підставі рішення Великобагачанської райдержадміністрації від 25 вересня 1996 року № 277, набула право на земельну частку (пай) на земельну ділянку, яка перебувала в колективній власності КСП "Нива", розміром 3,67 умовних кадастрових гектарів, яка розміщена на території Устивицької сільської ради Великобагачанського району Полтавської області.

Даний факт підтверджується сертифікатом на право на земельну частку (пай) серії ПЛ №005395, який зареєстровано 27 грудня 1996 року у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за №416 (а.с. 5).

08 листопада 1997 року ОСОБА_3 Катурина Харитонівна померла в селі Устивиця Великобагачанського району Полтавської області померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а.с. 4).

Судом встановлено, що після смерті ОСОБА_3 спадщину ніхто не прийняв, що підтверджено відомостями із Спадкового реєстру ( а.с. 109, 110).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий суд виходив з того, що земельна ділянка, яка є предметом спору, вже була передана у власність одній фізичній особі на підставі рішення відповідного органу, та не перебуває ані у державній власності, ані у комунальній власності, а тому, відповідно до ст. 119 Земельного кодексу України, вона не можу бути передана у власність іншій особі лише в силу права, яке виникло у неї у зв’язку з набувальною давністю.

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції:

Спірні правовідносини врегульовуються нормами Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Таким чином, в розумінні вказаної статті ЦК України, задоволення судом вимог про визнання за володільцем права власності на нерухоме майно за набувальною давністю можливе лише за наявності необхідних умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, тривалості та безтитульності володіння.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

У п. 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» роз'яснено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України.

Виходячи зі змісту ст.344 ЦК України, обставинами, які мають значення для справи та які повинен довести саме позивач є законний об'єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність та його безперервність.

Зокрема володілець, за давністю є незаконним володільцем, про що зазначено в ч. 1 ст. 344 ЦК України (особа заволоділа чужим майном).

Право власності на стороні володільця, за давністю виникає поза волею та не залежить від волі колишнього власника. При цьому добросовісність володіння означає, що особа не знала і не повинна знати, хто є власником майна (речі).

Позов про право власності за давністю володіння не може пред'явити законний володілець, або особа яка володіє майном за волею власника і завжди знає хто є її власником.

Згідно абзацу 2 ч. 1 ст. 344 ЦК України, набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Розділом III Земельного кодексу України врегульовані питання, що стосуються прав на землю.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Відповідно до ст. 119 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.

Суд вірно дійшов висновку, що набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність) врегульовано саме нормами Земельного кодексу України та в порядку, визначеному цим кодексом.

Доцільним є застосування і правового висновку Верховного Суду України, ухала від 30 травня 2007 року, справа № 6-29569св06, в якому зазначено, що зі змісту ст. 119 ЗК України, вбачається, що сама по собі наявність строку набувальної давності не є єдиною та безпосередньою підставою для виникнення у особи права власності або права користування земельною ділянкою. Вона є лише умовою для застосування інших способів встановлення цих прав. Набувальна давність користування земельною ділянкою згідно з вказаною статтею є лише підставою для звернення до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з відповідним клопотання щодо оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку. При цьому, земельна ділянка, яка вже була передана у власність одній особі на підставі рішення відповідного органу, не може бути передана у власність іншій особі лише в силу права, яке виникло у неї у зв'язку з набувальною давністю.

Судом встановлено, що померла особа (ОСОБА_3Х.) мала право на земельну частку пай розміром 3,67 умовних кадастрових одиниць, яка перебуває в колективній власності КСП «Нива» Устивицької сільської ради Великобагачанського району Полтавської області.

Межі земельної ділянки, що є предметом розгляду справи в суді, в натурі (на місцевості) визначені не були. Даний факт підтверджується інформацією Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (а.с. 9) та долученим до матеріалів справи викопіюванням з Проекту розташування земельної частки (паю) на території Устивицької сільської ради, яка належить ОСОБА_3 (а.с. 27).

Окрім цього встановлено, що земельна ділянка не відноситься до земель державної чи комунальної власності, а рахується за фізичною особою, якій вона була передана у приватну власність на підставі відповідного рішення, і яка не завершила процедуру приватизації земельної ділянки (а.с. 5, 9).

З урахуванням викладеного, встановивши, що позивач не навів інших підстав, окрім строку набувальної давності, місцевий суд дійшов вірного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2.

мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу:

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).,(Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)

Загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу (рішення у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain), від 23 червня 1993 року, пункт 63) . Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представити свою справу за таких умов, які не ставлять його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (див. рішення у справі «Dombo Beheer B.V. проти Нідерландів» (Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands), від 27 жовтня 1993 року, п. 33, Series А № 274).

При розгляді справи суд виступає незалежним та неупередженим і не віддає перевагу жодній із сторін процесу (вимоги ст. 6 Європейської конвенції, в тому числі і щодо роз’яснення сторонам процесуальних наслідків вчинення чи не вчинення певних процесуальних дій).

Сторонам належним чином було роз’яснено їх процесуальні права, попереджено про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій та цими правами сторони розпорядилися диспозитивно.

Відповідно до вимог ч.1, 5, 6 ст. ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Питання набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється нормами ст. 119 Земельного кодексу України,( спеціальним законом) а тому заперечення позивача щодо необґрунтованого ігнорування судом норм ст. 344 ЦК України є недоречними та невірними.

Крім того саме таке трактування норм матеріального права відповідає стабільній судовій практиці ( наведена вище позиція Верховного Суду України у справі № 6-29569)

Як зазначалося вище, відповідно до ст. 119 ЗК України набувальна давність є лише умовою для застосування інших способів виникнення у особи права власності або права користування земельною ділянкою.

У підтвердження звернення позивача у інший спосіб, ОСОБА_2 надав лише відповідь Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області, яка може вважатися підтвердженням вичерпання всіх можливих способів захисту прав, оскільки з матеріалів справи вбачається, що земельна ділянка не відноситься до комунальної чи державної власності.

Матеріали справи не містять доказів: виділення земельної ділянки в натурі із земель колективної власності та, як наслідок – фактичного користування позивачем цією земельною ділянкою, доказів добросовісного фактичного користування земельною ділянкою.

У відповідності з вимогами Цивільного кодексу України 1963 року, у разі відсутності спадкоємці та в разі неприйняття ними спадщина, спадщина відходила до держави. Пунктом 5 ч. 1 ст. 555 ЦК УРСР було встановлено, що спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави, якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадщину. ЦК УРСР не обмежувався строк для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом або заповітом, у тому числі й для держави. Тому, якщо упродовж встановленого шестимісячного строку ніхто зі спадкоємців за законом або за заповітом не прийняв спадщину, вважається, що спадщина переходить до держави.

Таким чином не можна говорити про те, що після смерті ОСОБА_3, 8 листопада 1997 року держава не успадкувала її права та обв’язки, в тому числі право на земельну частку, пай.

Апелянт вказує, що судом не взято до уваги покази свідків ОСОБА_5 ОСОБА_6, ОСОБА_7

Суд апеляційної інстанції зазначає, що покази даних свідків не впливають на вірність висновків місцевого суду щодо відмови в задоволенні позовних вимог.

Як вказано вище, після смерті ОСОБА_3Х її спадкоємцем стала держава. В натурі межі земельної ділянки визначені не були. До часу отримання державного акту на право приватної власності на землю вважається, що спірна земельна ділянка знаходиться в колективному володінні.

Апелянт вказує на порушення вимог ст. 1 протоколу № 1 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Суд зазначає, що в даному випадку позивач у справі не є власником чи законним користувачем права на земельну частку, пай, яке належало померлій ОСОБА_3, та яке є предметом даного спору.

Її спадкоємцем стала держава Україна в силу закону ЦК УРСР, який діяв на час її смерті.

чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду;

Висновки місцевого суду з приводу того, що позивач не довів належним чином виникнення у нього права користування земельною ділянкою, є правомірними та ґрунтуються на нормах закону.

висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції;

Доводи апеляційної скарги висновків місцевого суду не спростували.

У відповідності з вимогами ст. 376 ЦПК України порушення норм матеріального та процесуального права може бути підставою для зміни судового рішення лише у випадку якщо це порушення призвело до неправильного вирішення спору.

Порушень норм матеріального та процесуального права, які б могли призвести до зміни чи скасування рішення Великобагачанського районного суду Полтавської області від 28 березня 2018 року не встановлено.

Підстави для зміни та розподілу судових витрат судом апеляційної інстанції не встановлено.

Оскільки в задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити, понесені апелянтом судові витрати відшкодуванню не підлягають. Відповідачем вимоги про відшкодування судових витрат на стадії апеляційного розгляду не заявлялись.

Керуючись ст. ст. 374 ч. 1 п.1, ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Великобагачанського районного суду Полтавської області від 28 березня 2018 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, яким є Верховний Суд.

У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, строк на касаційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 19 липня 2018 року.

Головуючий суддя : /підпис/ ОСОБА_1

Судді: /підпис/ ОСОБА_8 підпис/ ОСОБА_9

З оригіналом згідно:

Суддя апеляційного суду Полтавської області П.С. Абрамов