Рішення № 75474221, 24.07.2018, Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24.07.2018 Справа №607/9891/18

м. Тернопіль

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

головуючого - судді Вийванко О. М.

за участю секретаря судового засідання Хримко У. А.

заявників ОСОБА_1, ОСОБА_2

представника заявників ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за заявою ОСОБА_1, ОСОБА_2, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1, ОСОБА_2, з участю заінтересованих осіб - Міністерства соціальної політики України та Російської Федерації, звернулися до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

Подана заява аргументована тим, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Алчевськ Луганської області (Україна). Її донька ОСОБА_2 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Алчевськ Луганської області (Україна). Вони були разом зареєстровані та проживали за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_1 володіє на праві спільної приватної власності ? часткою будинку, розташованого за вищевказаною адресою, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №19188348. У квітні 2015 року заявники вимушено перемістились з місця їх постійного проживання на тимчасово окупованій території Луганської області до АДРЕСА_2, де зараз проживають. Дана адреса є фактичним місцем проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2, про що свідчать довідки про взяття їх на облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території та району проведення антитерористичної операції від 08 травня 2015 року №6117000789 та №6117000788.

Наведені довідки видані заявникам, як внутрішньо переміщеним особам, були чинними на момент набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 24 грудня 2015 року №921-VІІІ, тобто станом на 13 січня 2016 року, та відповідно до ст.4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» діють безстроково.

У кінці лютого - на початку березня 2014 року перекинуті з Російської Федерації війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини її території є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно з приписами ч.3 ст.82 ЦПК України.

Гуманітарна ситуація в м. Алчевськ різко погіршилася після 11 травня 2014 року, після так званого «референдуму» на якому ставилося питання про перебування Луганської області у складі України. Влітку 2014 року державна влада в місті фактично була усунута проросійськими найманцями, які замінили українську символіку на адміністративних будівлях і замість неї встановили прапори квазідержавного утворення «ЛНР». Припинилась виплата пенсій, соціальних виплат, в магазинах спостерігався дефіцит продовольчих товарів та продуктів харчування. Поступово м. Алчевськ наповнювалося військовою технікою та військовими без розпізнавальних знаків, з'явились блокпости, на яких чергували озброєні проросійські найманці. Боїв безпосередньо в місті не було, однак вдень і вночі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 чули звуки обстрілів, які лунали з боку сусідніх населених пунктів.

До весни 2015 року заявники намагалися не звертати увагу на події, що відбувалися навколо них, ОСОБА_1 їздила на підконтрольну Україні територію, аби отримувати пенсію, оскільки на той час ці кошти були єдиним джерелом їх існування. Розуміючи, що ситуація в м. Алчевськ буде лише погіршуватись, і контроль над окупованими територіями Україна поверне не скоро, 01 квітня 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вирішили покинути рідне місто та переїхати до м. Тернополя., аби мати елементарну змогу жити не турбуючись про свою безпеку.

Після вимушеного виїзду з окупованої території Луганської області заявники були змушені прилаштовуватись до нових життєвих умов. На даний час вони не відчувають впевненості у завтрашньому дні. За один короткий період часу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишились без житла, підтримки і без надії на повернення додому.

Заявники вважають, що саме внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території Луганської області та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України було порушено цілу низку їх прав і свобод, зокрема: право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканність, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії.

Водночас, Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року №1706-VІІ не визначено порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту та/або тимчасової окупації території України, як причини переселення з тимчасово окупованих територій, та не виключено можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення такої конкретної причини внутрішнього переміщення.

Звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до суду із заявою про встановлення юридичного факту вимушеного переселення обумовлене тим, що заявники мають на меті визначити свій статус як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту чинним законодавством не передбачено.

З врахуванням вищенаведеного ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, просять встановити юридичний факт, а саме, що їх вимушене переселення у квітня 2015 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Заявники та їх представник в судовому засіданні заяву підтримали з підстав, викладених у ній. Просили задовольнити.

Представник заінтересованої особи -Міністерства соціальної політики України у судове засідання не зявилися, хоча повідомлялися належним чином про день, час та місце розгляду справи.

На адресу представництва Посольства Російської Федерації направлялися листи-повідомлення про розгляд справи, копія ухвали про відкриття провадження з копією заяви та додатками до неї, проте Російська Федерація у судових засіданнях участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення цієї справи, не заявляла.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що заява підлягає до задоволення, виходячи із таких міркувань.

Згідно інформації, яка міститься в паспорті громадянина України, НОМЕР_1, ОСОБА_1, народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Алчевськ Луганської області, де була зареєстрована та постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1

З Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №19188348 від 13 червня 2008 року, виданого Комунальним підприємством «Алчевське бюро технічної інвентаризації», вбачається, що ОСОБА_1 на підставі рішення Алчевського міського суду Луганської області б/н від 07 квітня 2008 року є власником ? частки будинку за адресою: АДРЕСА_1.

ОСОБА_2 народилася ІНФОРМАЦІЯ_3 в м. Алчевськ Луганської області, про що є відомості у її свідоцтві про народження НОМЕР_2 від 23 січня 1992 року. Батьками ОСОБА_4 записані: батько - ОСОБА_5, мати - ОСОБА_1.

Зазначені в паспорті громадянина України ОСОБА_2, НОМЕР_3, відомості свідчать про те, що остання була зареєстрована та постійно проживала за адресою: АДРЕСА_1.

Згідно з довідкою від 08 травня 2015 року №6117000789 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, виданої Управлінням соціальної політики Тернопільської міської ради, заявниця ОСОБА_1 перемістилася з тимчасово окупованої території району проведення антитерористичної операції (АДРЕСА_1) в м.Тернопіль, де зареєстрована і проживає по АДРЕСА_2.

Довідка від 08 травня 2015 року №6117000788 про взяття на облік особи, переміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, видана Управлінням соціальної політики Тернопільської міської ради, свідчить про те, що заявниця ОСОБА_2 перемістилася з тимчасово окупованої території району проведення антитерористичної операції (АДРЕСА_1) в м. Тернопіль, де зареєстрована і проживає по АДРЕСА_2

Згідно зі ст.4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз наведених положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути, зокрема, збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У ч.1 ст.4, ч.1 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст.12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у ст.1 цього Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. За змістом встановленої форми довідки не передбачається внесення до неї відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не передбачено порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.

У ст.55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин 1 та 2 ст.124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) визначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст.124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У ч.4 ст.10 ЦПК України і ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

За змістом ст.1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).

У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом ст.1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilaєcu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 132).

Згідно з ч.1 та п.5 ч.2 ст.293 ЦПК України, окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відтак, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до ч.3 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Враховуючи викладене, встановлення факту, що має юридичне значення, щодо вимушеного переселення заявників з окупованої території Луганської області, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку. Крім того, від встановлення такого факту залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав ОСОБА_1 та ОСОБА_2

При цьому відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки має правові наслідки лише для заявників в частині встановлення причини їх внутрішнього переселення.

Стосовно обставин, що зумовили вимушене переселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з частини окупованої Російською Федерацією території - м. Алчевськ Луганської області, Україна, то суд виходить з такого. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є громадянками України. До початку окупації м. Алчевськ, ОСОБА_1, як повноправний громадянин своєї країни, мала власне майно, налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. ОСОБА_2 проживала разом з матір'ю в належному їй будинку, де обидві були зареєстровані. Проте наведені вище обставини призвели до неможливості їх подальшого проживання у м. Алчевськ, а тому в квітні 2015 року внаслідок воєнних дій Російської Федерації проти України заявники змушені були переїхати до м. Тернопіль, залишивши житло у м. Алчевськ, змінивши власний побут та спосіб життя.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 переселилися з території окупованої Луганської області задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, насильницькій втраті громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист у результаті збройної агресії Російської Федерації. Встановити такий юридичний факт заявникам потрібно для визначення їх статусу як осіб, які перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права.

Суд вважає, що незважаючи на те, що як одну із заінтересованих осіб у цій справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене ч.1 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено, з огляду на таке.

По-перше, зазначена норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Однак, у цьому випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження. По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права.

У ч.4 ст.79 Закону України «Про міжнародне приватне право» наведено випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування цих приписів закону наголошується у п.19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».

Аналізуючи вищезазначене, суд приходить до переконання, що подана заява є підставною та підлягає до задоволення в повному обсязі шляхом встановлення факту, що має юридичне значення, а саме, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, з окупованої території Луганської області України у квітні 2015 року відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Суд не вирішує питання розподілу судових витрат, оскільки в силу ч.7 ст.294 ЦПК України, вони не відшкодовуються.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 10, 293, 294, 315-319, 352-355 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Задовольнити заяву ОСОБА_1, ОСОБА_2, заінтересовані особи - Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення.

Встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, з окупованої території Луганської області України у квітні 2015 року відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що вимушене переселення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, з окупованої території Луганської області України у квітні 2015 року відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційної скарги не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення суду, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до апеляційного суду Тернопільської області або через Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області.

Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повний текст рішення суду складено та підписано 24 липня 2018 року.

Головуючий суддяО. М. Вийванко