Постанова № 75452956, 18.07.2018, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м. Львів, вул. Личаківська, 81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" липня 2018 р. Справа № 907/29/18

Львівський апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого судді: Данко Л.С.,

суддів: Зварич О.В.,

Костів Т.С.;

секретар судового засідання: Фака С.П.,

розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали за апеляційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, вих № 35.10-04/784 від 16.03.2018р. (вх. № ЛАГС 01-05/952/18 від 22.03.2018р.)

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 27 лютого 2018 року (суддя Йосипчук О.С.)

у справі № 907/29/18,

за позовом: Фізичної особи-підприємця Войцихович Оксани Львівни, м. Ужгород Закарпатської області

до відповідача: Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, м. Ужгород Закарпатської області

про стягнення заборгованості в сумі 45633,23 грн. та стягнення судових витрат,

за участю представників:

від апелянта/відповідача: не прибув;

від позивача: не прибув.

ВСТАНОВИВ:

Фізичною особою-підприємцем Войцихович Оксаною Львівною до місцевого господарського суду подано позовну заяву, яка зареєстрована судом 25.01.2018 року за вх. № 02.3.1-12/34/18 до Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради про стягнення заборгованості в сумі 45633,23 грн. за договором № 16 на перевезення пасажирів автомобільним транспортом від 23.03.2015 року та стягнення судових витрат (а. с. 6-44).

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 27.02.2018 року у справі № 907/29/18 позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з Управління соціального захисту населення міста Ужгорода (88000, Закарпатська область, м. Ужгород, пл. Петефі, 24, 26, код 03192997) на користь Фізичної особи-підприємця Войцихович Оксани Львівни (АДРЕСА_1, код НОМЕР_1) суму 45633,23 грн. та 1762,00 грн. на відшкодування судового збору (а. с. 54-59).

Слід зазначити, що справу № 907/29/18 судом першої інстанції розглянуто в порядку ст. 247 Господарського процесуального кодексу України, оскільки позивачем в п. 3 прохальної частини позовної заяви заявлено клопотання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Як вбачається з матеріалів справи, учасниками справи, зокрема апелянтом, щодо клопотання позивача про розгляд справи в порядку спрощеного провадження не заперечувалося, про що свідчить відзив апелянта.

Крім того, предметом спор у даній справі є стягнення коштів в сумі 45633,23 грн., що свідчить про малозначність справи № 907/29/18.

Відповідно до наведеного, колегія суду вважає, що судом першої інстанції в частині розгляду справи в порядку спрощеного провадження дотримано норми процесуального права.

Не погоджуючись із вищевказаним судовим рішенням, апелянт/відповідач: Управління соціального захисту населення Ужгородської міської ради подав до Львівського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу № 35.10-04/784 від 16.03.2018р. (вх. № ЛАГС 01-05/952/18 від 22.03.2018р.), в якій просить рішення Господарського суду Закарпатської області від 27.02.2018 року по справі № 907/29/18 скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні позову Фізичній особі - підприємцю Войцихович Оксани Львівни про стягнення суми 45633,23 грн. відмовити повністю (а. с. 71-73).

Апеляційну скаргу мотивує тим, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з порушенням норм матеріального права, при неповному дослідженні обставин справи, що мають значення для справи, що стало підставою для прийняття незаконного рішення.

Так апелянт в апеляційній скарзі покликається на те, що судом першої інстанції приймаючи оскаржуване рішення, не було надано належної правової оцінки доводам відповідача викладеним у відзиву на позов.

Апелянт в апеляційній скарзі покликається на те, Управління є розпорядниками коштів місцевих бюджетів у частині здійснення заходів, виконання державних програм соціального захисту населення, тобто, розпорядником коштів нижчого рівня, від якого не залежить фінансування, оскільки коштів на державну програму у 2016 році виділено не було, відповідно до наведеного апелянт вважає, що Управління не має зобов'язань перед позивачем і правові підстави вимагати виконання зобов'язань у позивача також відсутні.

Крім того, апелянт в апеляційній скарзі звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, в 2015 році за рахунок коштів державної субвенції було передбачено на компенсаційні виплати за пільговий проїзд автомобільним транспортом 3504,1 тис. грн. У зв'язку з цим мало місце недофінансування компенсаційних виплат перевізником. Бюджетні призначення на погашення боргів за 2015 рік, у 2016 - 2017 роках ні в місцевому, ні в державному бюджетах виділено не було, на рахунки відповідача протягом 2016 - 2017 років кошти для розрахунків з позивачем не надходили.

Відповідно до наведеного апелянт вважає, що оскільки у нього не було бюджетних призначень щодо розпорядження коштами на компенсацію виплат за пільговий проїзд, то і Управління не повинно відповідати за невиконання Державного бюджету України у вигляді покладення на нього негативних фінансових наслідків, в підтвердження чого, апелянт у апеляційній скарзі покликається на судову практику, викладену, зокрема, у постановах Вищого господарського суду України по справах № 29/22 від 14.05.2009 р., № 29/21 від 08.04.2009 р., № 907/141/17 від 06.11.2017 р., № 911/3175/16 від 10.07.2017 р.

Слід зазначити, що в процесі розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції відзиву на апеляційну скаргу позивачем до суду апеляційної інстанції не надіслано (не подано), з огляду на наведене позивач не скористався своїм правом для подачі відзиву на апеляційну скаргу в порядку ч. 1, ст. 263 Господарського процесуального кодексу України (далі по тексту ГПК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 263 ГПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 11.04.2018 року (головуючий суддя Юрченко Я.О., судді: Зварич О.В. та Хабіб М.І.) відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради, вих № 35.10-04/784 від 16.03.2018р. (вх. № ЛАГС 01-05/952/18 від 22.03.2018р.) на рішення Господарського суду Закарпатської області від 27.02.2018 у справі № 907/29/18.

У зв'язку із відставкою головуючого судді Юрченка Я.О., розпорядженням керівника апарату Львівського апеляційного господарського суду від 17.04.2018 р, № 16 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 907/29/18, Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Львівського апеляційного господарського суду від 17.04.2018 р. для розгляду даної справи визначено склад колегії суддів: Данко Л.С. - головуючий суддя, судді Хабіб М.І. та Зварич О.В. (а. с. 85, 86).

Враховуючи принцип незмінності судді встановлений п. 3 ч. 4 ст. 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (зміна складу колегії суддів) розгляд даної справи починається заново. При цьому заново розпочинається й перебіг передбачених ст. 273 ГПК України строків розгляду апеляційної скарги.

Ухвалою суду від 24.04.2018 р. призначено вищезазначену справу до розгляду у судовому засіданні на 16.05.2018 року, про що сторони були належним чином повідомлені рекомендованою поштою з повідомленням про вручення.

З підстав зазначених в ухвалі суду від 16.05.2018 р. розгляд справи відкладено на 06.06.2018 р., однак судове засідання 06.06.2018 року не відбулось, про що ухвалою суду від 12.06.2018 року розгляд справи № 907/29/18 повторно призначено на 18.06.2018 року, про що сторони були належним чином повідомлені.

18.06.2018 року розпорядженням № 197 керівника апарату суду, у зв'язку з перебуванням у відпустці члена колегії - судді Хабіб М.І., призначено проведення автоматизованої зміни складу колегії суддів у справі № 907/29/18. Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.06.2018 року справу № 907/29/18 розподілено до розгляду колегії суддів у складі: головуючого судді Данко Л.С., суддів Зварич О.В. та Костів Т.С. (а. с. 114, 115).

З підстав зазначених в ухвалі Львівського апеляційного господарського суду від 18.06.2018 р. розгляд справи № 907/29/18 відкладався на 18.07.2018 р., про що сторони були повідомлені рекомендованою кореспонденцією з повідомленням про вручення поштового відправлення.

В судове засідання, яке відбулося 18.07.2018 р., представник апелянта/відповідача - не прибув, на адресу суду подав клопотання № 35.10-04/1936 від 11.07.2018 р. (вх. № ЛАГС 01-14/26/18 від 12.07.2018 р.), в якому повідомляє суд про неможливість забезпечити участь представника Управління в судовому засіданні 18.07.2018 р. та просить розглядати справу без їхньої участі за наявними в матеріалах документами. Також у клопотанні апелянт повідомляє суду про зміну назви юридичної особи - відповідача по даній справі, що відбулася 05.07.2018 року, про що додає виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Як вбачається з апеляційної скарги Управління соціального захисту населення Ужгородської міської ради № 35.10-04/784 від 16.03.2018р. (вх. № ЛАГС 01-05/952/18 від 22.03.2018р.), останній просить рішення Господарського суду Закарпатської області від 27.02.2018 року по справі № 907/29/18 скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні позову Фізичній особі - підприємцю Войцихович Оксани Львівни про стягнення суми 45633,23 грн. відмовити повністю (а. с. 71-73).

Від позивача представник в судове засідання жодного разу не прибув, відзиву на апеляційну скаргу не подав, про причини не прибуття суд не повідомив, вся поштова кореспонденція з процесуальними документами, яка була скерована на адресу: ФОП Войцихович О.Л. (88015, м. Ужгород, вул. Минайська, 15/69) повернута поштовим відділенням зв'язку за закінченням встановленого терміну зберігання.

З огляду на наведене слід зазначити наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.

11.04.2018 р. ухвалою Львівського апеляційного господарського суду відкрито апеляційне провадження та ухвалою суду від 24.04.2018 р. призначено справу № 907/29/18 до розгляду у судовому засіданні на 16.05.2018 року, про що сторони були належним чином повідомлені рекомендованою кореспонденцією (а. с. 89, 93).

З урахуванням розпорядження № 197 керівника апарату суду від 18.06.2018 року, судом апеляційної інстанції ухвалою суду від 18.06.2018 р. по даній справі, у зв'язку з неявкою в судове засідання представників сторін, розгляд справи було відкладено на 18.07.2018 р., про що сторони, зокрема, апелянт/відповідач, були належним чином повідомлені.

Слід зазначити, що ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 18.06.2018 р. у справі № 907/29/18, участь уповноважених учасників по справі обов'язковою не визнавалась (а. с. 117-118).

Також слід зазначити, що апелянтом на адресу суду було надіслано клопотання: № 35.10-04/1335 від 10.05.2018 р. (вх. № ЛАГС 01-14/22/18 від 11.05.2018 р.), № 35.10-04/1567 від 05.06.2018 р. (вх. № ЛАГС 01-14/25/18 від 06.06.2018 р.) та № 35.10-04/1936 від 11.07.2018 р. (вх. № ЛАГС 01-14/26/18 від 12.07.2018 р.), в яких апелянт повідомляв суд про неможливість забезпечити участь представника Управління в судових засіданнях та просить розглядати справу без їхньої участі за наявними в матеріалах документами.

Відповідно до статті 216 ГПК України відкласти розгляд справи суд може у випадку настання обставин, що визначені ст. 202 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 статті 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків визначених цією статтею.

У частині 2 статті 202 ГПК України визначено перелік підстав відкладення розгляду справи в межах встановленого цим Кодексом строку, які є вичерпними і не підлягає поширеному тлумаченню:1) неявка в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання; 2) перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнані поважними; 3) виникнення технічних проблем, що унеможливлюють участь особи у судовому засіданні в режимі відеоконференції, крім випадків, коли відповідно до цього Кодексу судове засідання може відбутися без участі такої особи; 4) необхідність витребування нових доказів, у випадку коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження.

Частиною 3 статті 202 ГПК України передбачено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з'явилася особа, яку він представляє, або інший її представник;4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з'явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов'язковою.

Як зазначено вище у цій постанові, ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 18.06.2018 р. у даній справі участь уповноважених учасників сторін по даній справі обов'язковою не визнавалась.

Частиною 4 статті 202 ГПК України передбачено, що у разі неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки, суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає вирішенню спору.

Враховуючи все вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, розглядати дану справу за наявними у ній матеріалами, без участі сторін, оскільки нез'явлення представників сторін у судове засідання не перешкоджає вирішенню спору.

Апеляційний господарський суд, обговоривши доводи апеляційної скарги, здійснивши аналіз наявних у справі письмових доказів, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення Господарського суду Закарпатської області від 27.02.2018 р. у справі № 907/29/18, виходячи з наступного.

Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається із матеріалів справи, 23 березня 2015 року між Управлінням праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради (Замовник - за договором, відповідач - у справі) та Фізичною особою-підприємцем Войцихович Оксаною Львівною (Перевізник - за договором, позивач - у справі) було укладено договір № 16 про перевезення пасажирів автомобільним транспортом (а. с. 14-15).

Судом також встановлено, що між тими самими сторонами 23.03.2015 р. укладено Додаток № 1 (а. с. 16) та Додаток № 2 (а. с. 17) до договору № 16 від 23.03.2015 р.

25 травня 2015 року між сторонами укладено Додаткову угоду до договору № 16 від 23.03.2015 р. (а. с. 18), 24 червня 2015 року внесено зміни до договору № 16 від 23.03.2015 року на перевезення пасажирів автомобільним транспортом, а саме додаток до договору № 2 сторони виклали в новій редакції (а. с. 19-20), 23 листопада 2015 року укладено Додаткову угоду до договору № 16 від 23.03.2015 р. (а. с. 21) та 23 грудня 2015 року укладено Додаткову угоду до договору № 16 від 23.03.2015 р. (а. с. 22).

Колегією суддів встановлено, що вищезазначений договір, додатки, додаткові угоди до нього та зміни до договору укладено сторонами у письмовій формі єдиного документа, підписано повноважними особами сторін за цим Договором, їх підписи посвідчено печатками сторін, що відповідає приписам ст. 181 ГК України, ст. 207, 208 ЦК України, є правомірним правочином в силу статті 204 ЦК України, оскільки сторонами, зокрема, апелянтом, не доведено зворотнього.

За своїми основними та другорядними ознаками, зазначений вище правочин є договором перевезення, відповідає вимогам ст. 908 Цивільного кодексу України.

Статтею 908 Цивільного кодексу України визначено, що перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення; загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Слід зазначити, що в матеріалах справи відсутні докази того, що договір № 16 від 23.03.2015 року, додатки, додаткові угоди до нього та зміни до договору визнані судом недійсними, оскільки сторонами, зокрема апелянтом зворотнього суду апеляційної інстанції не доведено, такі докази в матеріалах справи відсутні.

Відповідно до умов договору (п.1.1.), Замовник встановлює перевізнику державне замовлення на здійснення перевезення міським автотранспортом пільгових категорій пасажирів, які мають на це право згідно з відповідними законодавчими актами України, а перевізник зобов'язався надавати транспортні послуги пільговикам на відповідних маршрутах, на умовах, передбачених цим договором.

Розділом 2 договору в редакції, викладеній в додатковій угоді від 23 грудня 2015 року, сума фінансування для відшкодування витрат, пов'язаних з перевезенням пільгових категорій громадян орієнтовно складає 117897,00 грн. (а. с. 22).

Зобов'язання сторін визначено розділом 3 даного договору.

Так п. 3.1. договору, Замовник визначає види та обсяги перевезень пільгових категорій пасажирів згідно чинного законодавства та перелік маршрутів на яких вони повинні здійснювати перевезення (додаток №1 та № 2).

Пунктом 3.7 даного договору, перевізник щомісячно, до 25-го числа, представляє довідку про обсяги наданих послуг пільгового перевезення пасажирів та рахунок для проведення оплати, виходячи із кошторису на поточний рік (місяць) та тарифу, затвердженого рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 09.07.2014 року № 244.

Пунктом 5.4 договору сторони узгодили, що всі додаткові угоди, зміни та доповнення до цього договору є його невід'ємною частиною і мають однакову з Договором юридичну силу, якщо вони виконані в письмовому вигляді та підписані обома Сторонами. Даний договір вступає в силу із дати підписання та діє до 31 травня 2015 року (п. 5.5. договору).

Крім того, п. 5.6 договору, сторони погодили, що згідно ч. 3 ст. 631 Господарського кодексу України Сторони встановили, що умови даного договору застосовуються до відносин між ними, які виникли з 01.01.2015 року.

На виконання умов договору позивачем з 01.01.2015 р. по 31.12.2015 р. було надано послуги перевезення пільгових категорій громадян на загальну суму 117897 грн., що підтверджується узгодженими сторонами за спірний період Актами виконаних робіт по перевезенню пільгових категорій пасажирів в м. Ужгород (а. с. 23-42).

З долучених до справи Актів виконаних робіт по перевезенню пільгових категорій пасажирів в м. Ужгород вбачається, що апелянт не заперечує щодо наданих послуг з перевезення пільгових категорій пасажирів, про що частково ним, на виконання своїх зобов'язань щодо відшкодування витрат Перевізнику за перевезення пільгових категорій громадян здійснено часткову оплату на суму 72263,77 грн., непогашеною за спірний період залишилась решта у розмірі 45633,23 грн. (117897,00 грн. - 72263,77 грн.).

У зв'язку з невиконанням відповідачем обов'язку щодо оплати за перевезення пільгових категорій громадян (надані послуги) за вказаним вище Договором у повному обсязі, позивач звернувся до місцевого господарського суду для захисту порушеного права та просить суд стягнути з відповідача на свою користь решта 45633,23 грн. основного боргу за перевезення пільгових пасажирів автомобільним транспортом.

Згідно ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

В даному випадку між сторонами у справі було укладено договір № 16 про перевезення пасажирів автомобільним транспортом з додатковими угодами та змінами до додатку № 2 до даного договору (а. с. 14-15, 16, 17, 18 ,19, 20, 21, 22).

Згідно зі ч.6 ст. 306 Господарського кодексу України, відносини, пов'язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються Цивільним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 908 Цивільного кодексу України визначено, що перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення; загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Відносини з перевезення пасажирів регулюються спеціальним щодо даного виду правовідносин Законом України «Про автомобільний транспорт».

Відповідно до ст.7 Закону України «Про автомобільний транспорт», забезпечення організації пасажирських перевезень покладається на приміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі району, - на районні державні адміністрації.

Положенням ч.1 ст. 29 Закону України «Про автомобільний транспорт», автомобільним перевізником та автомобільним самозайнятим перевізником, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, є суб'єкти господарювання, які відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надають послуги за договором перевезення пасажирів транспортним засобом, що використовується ними на законних підставах.

Згідно ч.1 ст.31 Закону України «Про автомобільний транспорт», відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських, приміських та міжміських, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються договором про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, у якому встановлюються: перелік маршрутів загального користування, які буде обслуговувати автомобільний перевізник, умови організації перевезень, показники якості транспортного обслуговування населення, термін роботи автомобільного перевізника, зобов'язання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо облаштування маршруту, підтримки проїзної частини автомобільної дороги та під'їзних шляхів у належному стані (тільки для міських автобусних маршрутів), розмір компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання тарифів, механізм їх виплати.

Згідно з ч.1 ст.42 Закону України «Про автомобільний транспорт», договір про організацію перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування міському, приміському та міжміському, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), укладається між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування та автомобільним перевізником і вважається укладеним з моменту його підписання сторонами.

За приписами ст.37 Закону України «Про автомобільний транспорт», пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами, забезпечують автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування. Автомобільному перевізнику, який здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, забороняється відмовлятися від пільгового перевезення, крім випадків, передбачених законом. Безпідставна відмова від пільгового перевезення тягне за собою відповідальність згідно із законом. Види та обсяги пільгових перевезень установлюються замовленням, у якому визначається порядок компенсації автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на маршрутах загального користування, збитків від цих перевезень.

В свою чергу, відповідно до ч.2 ст. 29 Закону України «Про автомобільний транспорт», органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані надати перевізникам, які здійснюють пільгові перевезення пасажирів та перевезення пасажирів за регульованими тарифами, компенсацію відповідно до закону.

Частиною 2 ст. 916 ЦК України встановлено, що плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку. Пільгові умови перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування можуть встановлюватися організацією, підприємством транспорту за їх рахунок або за рахунок відповідного бюджету у випадках, встановлених законом та іншими нормативно-правовими актами.

Умови відшкодування компенсацій, зокрема, за пільгові перевезення пасажирів автомобільним транспортом перевізникам визначається Порядком фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету (далі - Порядок), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 року № 256.

Відповідно до ч.3 Порядку, головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, об'єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту населення (далі - головні розпорядники коштів).

Згідно з п.2 Порядку, фінансування видатків місцевих бюджетів за державними програмами соціального захисту населення провадиться за рахунок субвенцій, передбачених державним бюджетом на відповідний рік, у межах обсягів, затверджених у обласних бюджетах, бюджеті Автономної Республіки Крим, бюджетах міст Києва та Севастополя, міст республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення, районних бюджетах, бюджетах об'єднаних територіальних громад, що створюються згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, на зазначені цілі. Забороняється фінансування місцевих програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 ЦК), сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору (стаття 627 ЦК).

Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Положення ст. 612 Цивільного кодексу України встановлюють, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

В силу вимог ст. 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За змістом ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Слід зазначити, що апелянт/відповідач не заперечує щодо наявної у нього перед позивачем заборгованості за надані послуги з перевезення пільгових категорій громадян, однак, як вважає, апелянт, дані обставини виникли у зв'язку з відсутністю виділених коштів з місцевого та державного бюджетах протягом 2016 та 2017 року для розрахунків з Позивачем, оскільки такі кошти не надходили.

Враховуючи вищенаведене, колегія суду погоджується з висновком місцевого господарського суду, що позовні вимоги про стягнення з відповідача решта коштів в сумі 45633,23 грн. за перевезення пільгових категорій громадян автомобільним транспортом є правомірними та такими, що підлягають до задоволенню.

Щодо тверджень апелянта, які викладені в апеляційній скарзі, які є аналогічними викладеним у відзиві на позовну заяву про те, що відсутність бюджетного фінансування, оскільки відповідні субвенції були передбачені не в повному обсязі, що останній не мав бюджетних призначень щодо розпорядження коштами на компенсацію виплат за пільговий проїзд, а тому, на думку апелянта, Управління не повинно відповідати за не виконання Державного бюджету України у вигляді покладення на нього негативних фінансових наслідків, колегія суддів вважає такими, які не заслуговують на увагу суду, з наступних підстав.

Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання виникають на підставі договорів (стаття 179 ЦК), сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору (стаття 627 ЦК).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

Згідно з вимогами частини першої статті 48 Бюджетного кодексу України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та проводять видатки тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами.

Згідно з частиною першою статті 96 ЦК України, юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями, а статтями 525, 526 ЦК України і статтею 193 ГК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом частини першої статті 530 ЦК України, якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

За приписами ст. 218 Господарського кодексу України у разі, якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. Аналогічна приписи містяться у ст. 617 Цивільного кодексу України.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави вважати, що сама по собі відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов'язання.

Аналогічну позицію зазначено у постанові Верховного Суду від 22 березня 2017 року по справі № 905/2358/16, а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 18.10.2005 р. по справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України»(заява № 70297/01, Страсбург 18 жовтня 2005). В силу вимог ст. 17 Закону України " Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Слід також зазначити, що аналогічну позицію зазначено у постанові Вищого Господарського Суду України від 11 грудня 2017 року у справі № 921/144/17-г/11.

Таким чином, проаналізувавши спірні правовідносини та законодавство яким здійснюється їх правове регулювання, а також подані позивачем докази, суд констатує, чинним законодавством України не передбачена можливість надання або ненадання пільг з компенсації за послуги перевезення відповідним категоріям громадян залежно від стану фінансування видатків державного чи місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, оскільки надання пільг певним категоріям населення відбувається у відповідності до вимог чинних законів України.

Апеляційний суд відхиляє, як необґрунтовані, доводи апеляційної скарги відповідача щодо неоплати ним наданих позивачем послуг з пільгових перевезень пасажирів з покликанням на відсутність бюджетних коштів на рахунку відповідача, оскільки на підставі частини другої статті 617 ЦК України, частини другої статті 218 ГК України та рішення Європейського суду з прав людини у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» від 18 жовтня 2005 року відсутність бюджетних коштів передбачених у видатках Державного бюджету України на 2016 рік не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання скаржника: Управління соціального захисту населення Хустської районної державної адміністрації.

З врахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що саме відповідач є відповідальною особою за своїми зобов'язаннями, що виникли безпосередньо із Закону і така відповідальність не може ставитись в залежність від наявності чи відсутності бюджетних асигнувань, відтак у відповідача наявний обов'язок компенсована вартість послуг, наданих позивачем на пільгових умовах визначеній законодавством категорії громадян за 2015 рік, та складає решту непогашеної відповідачем перед позивачем суми 45633,23 грн.

Відповідно до статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

З огляду на встановлені фактичні обставини справи в сукупності, проаналізувавши чинне законодавство, що регулюють спірні правовідносини, колегія суду апеляційної інстанції вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача суми 45633,23 грн. - компенсації витрат за перевезення пасажирів автомобільним транспортом є правомірними та такими, що підлягає задоволенню повністю.

Підсумовуючи вищевказане, необхідно зазначити, що судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини даної справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, тому його необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги необхідно покласти на скаржника відповідно до положень ст.129 ГПК України.

Керуючись, ст. ст. 86, 240, 269, 270, 275, 282, 283 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 27 лютого 2018 року у справі № 907/29/18 - залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.

2. Витрати зі сплати судового збору за перегляд рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку покласти на апелянта.

3. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її підписання і може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

4. Матеріали справи повернути в Господарський суд Закарпатської області.

Повний текст постанови складено та підписано 24.07.2018 року.

Головуючий суддя Л.С.Данко

Суддя О.В.Зварич

Суддя Т.С.Костів