Рішення № 75451899, 12.07.2018, Рівненський окружний адміністративний суд

РІВНЕНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

12 липня 2018 року м. Рівне №817/1370/18

Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Махаринця Д.Є. розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 доГоловного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області Пенсійного фонду України про визнання протиправними відмов, зобов'язання вчинення певних дій,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 в травні 2018 року звернувся в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області та Пенсійного фонду України з вимогами визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, яка міститься у листі №Л-524/071-59 від 15.03.2018 та протиправною відмову Пенсійного фонду України, яка міститься у листі №7267/Л-101 від 27.04.2018.

Ухвалою суду від 29.05.2018 позовна заява залишися без руху, з підстав відсутності клопотання про поновлення строку звернення до суду. Після усунення недоліків позивачем, ухвалою суду від 11.06.2018 прийнято позовну заяву до розгляду, визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду, відкрито провадження в адміністративній справі та ухвалено про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін за наявними у справі матеріалами.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є пенсіонером органів внутрішніх справ, якому призначена пенсія за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Вказує, що з 07.11.2015 і по 30.09.2016 працював на посаді державного службовця, провідного спеціаліста відділу зв’язку та телекомунікації Головного управління Національної поліції в Рівненській області. Працюючи на посадах державного службовця, одночасно отримував пенсію за вислугу років, але з 01.01.2016 виплату такої пенсії йому припинено. Як наслідок за період із 01.01.2016 по 30.09.2016 (до закінчення перебування на посаді державного службовця), ним пенсійне забезпечення не отримувалось. На прохання позивача до Головного управління ПФУ в Рівненській області провести виплату невиплаченої пенсії за вислугу років за період з 01.01.2016 по 30.09.2016, в продовж якого ним не отримувалось таке забезпечення, Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області у своєму листі №Л-524/071-59 від 15.03.2018 - відмовило. Не погоджуючись із такою відмовою позивач звернувся із скаргою до Пенсійного фонду України. Однак, листом від 27.04.2018 №7267/Л-11 в задоволенні скарги Пенсійним фондом України було також відмовлено. Такі відмови органів пенсійного фонду, позивач вважає протиправними, а відтак невиплачені суми пенсії за вислугу років за період з 01.01.2016 по 30.09.2016 йому повинні бути компенсовані в повному обсязі. Також, позивач зазначає, що строк звернення до суду не пропустив, оскільки про відмову у перерахунку пенсії дізнався з відповідних листів від Головного управління ПФУ в Рівненській області та Пенсійного фонду України, які отримані позивачем в межах шестимісячного строку, який передував зверненню до суду. Вказує, що строк звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод та інтересів.

На адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов не визнав. В обґрунтування своїх заперечень зазначив, що позивачем не дотримано строків звернення до суду, передбачених ст.122 КАС України, оскільки він просить про відновлення його порушених прав починаючи з 01.01.2016. Також посилається на Рішення Конституційного Суду України від 26.12.2011 № 20-рп/2011, в якому зазначено, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Стверджував, що Державним бюджетом України, відповідно і бюджетом Пенсійного фонду України, видатки на виплату пенсійного забезпечення для працюючих держслужбовців не були передбачені, а тому відповідач діяв на підставі, в межах та у спосіб, передбачені чинним законодавством. За таких обставин, просив в задоволенні позову відмовити.

Розглянувши у визначеному статтею 263 КАС України порядку в письмовому провадженні позовну заяву та відзив, повно і всебічно з'ясувавши всі обставини адміністративної справи в їх сукупності, перевіривши їх дослідженими доказами, суд встановив наступне.

Встановлено, що позивач є пенсіонером органів внутрішніх справ та йому призначено пенсію на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 (далі - Закон № 2262-XII).

У період з 07.11.2015 і по 30.09.2016 позивач працював на посаді державного службовця, провідного спеціаліста відділу зв’язку та телекомунікації Головного управління Національної поліції в Рівненській області. Працюючи на посадах державного службовця, одночасно отримував пенсію за вислугу років, але з 01.01.2016 виплату такої пенсії йому було припинено. Як наслідок за період із 01.01.2016 по 30.09.2016 (до закінчення перебування на посаді державного службовця), ним пенсійне забезпечення не отримувалось. На прохання позивача до Головного управління ПФУ в Рівненській області провести виплату невиплаченої пенсії за вислугу років за період з 01.01.2016 по 30.09.2016, в продовж якого ним не отримувалось таке забезпечення, Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області у своєму листі №Л-524/071-59 від 15.03.2018 - відмовило. Не погоджуючись із такою відмовою позивач звернувся із скаргою до Пенсійного фонду України. Однак, листом від 27.04.2018 №7267/Л-11 в задоволенні його скарги Пенсійним фондом України було також відмовлено.

Свою відмову органами Пенсійного фонду України було мотивовано тим, що Національна поліція України та її структурні підрозділи не включені в перелік відомств, зазначених у пункті 3 Прикінцевих положень Закону України №911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», виплата за яким для працівників, що отримують пенсійне забезпечення та працюють на посадах держслужбовців була припинена з 01.01.2016 з метою економії коштів Державного бюджету України.

Не погоджуючись з відмовою відповідачів, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Так, судом встановлено, що у зв’язку з істотними змінами політичної та соціально-економічної ситуації в Україні, на час дії особливого періоду, пов’язаною із проведенням антитерористичної операції на сході країни, Верховною ОСОБА_2 України у 2015-2016 роках, з метою економії державних коштів, вносились зміни до пенсійного законодавства України, зокрема вводились положення щодо тимчасового припинення виплати пенсій працюючим пенсіонерам, а також пенсіонерам, які крім пенсій отримують інший дохід.

Зокрема було прийнято два таких Закони:

- Закон України від 02.03.2015 № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (надалі - Закон № 213-VIII), відповідно до норм якого тимчасово припинено виплату пенсій певним категоріям осіб (зокрема працюючим пенсіонерам), на період з 01.04.2015 р. по 31.12.2015 р.;

- Закон України від 24.12.2015 № 911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (надалі - Закон № 911-VIII), відповідно до норм якого тимчасово припинено вирлату пенсій певним категоріям осіб, на період з 01.01.2016 по 31.12.2016.

Вказаними законами, в тому числі, викладались відповідні редакції статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», яка регулює порядок виплати пенсій військових пенсіонерів та пенсіонерів ОВС за наявності інших видів доходів.

Крім того, закони № 213-VІІІ та № 911-VIII містили Прикінцеві положення, у яких визначені категорії осіб, на які не розповсюджуються обмеження щодо виплати пенсій.

Так, пунктом 4 Закону № 213-VІІІ статтю 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» викладено у такій редакції:

«Тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року, особам, яким пенсія призначена відповідно до цього Закону (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), у період роботи на посадах, які дають право на призначення пенсії, або щомісячного довічного грошового утримання у порядку та на умовах, передбачених законами України «Про статус народного депутата України», «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», пенсії, призначені відповідно до цього Закону, не виплачуються. Після звільнення з роботи виплата пенсії відповідно до цього Закону поновлюється. З 1 січня 2016 року, пенсії, що призначаються відповідно до цього Закону, виплачуються без урахування одержуваного заробітку (прибутку).»

Одночасно, пунктом 3 Прикінцевих положень Закону № 213-VІІІ (у редакції до 29.12.2015) визначено наступні категорії осіб, на які обмеження щодо виплати пенсій, визначені цим законом не розповсюджуються, а саме:

«Обмеження щодо виплати пенсії, щомісячного довічного грошового утримання, передбачені цим не застосовуються протягом особливого періоду до пенсій, щомісячного довічного утримання, що призначені особам, які проходять військову службу або перебувають на Міністерстві оборони України, Головному управлінні розвідки Міністерства оборони, Міністерстві внутрішніх справ України, ОСОБА_2 національної безпеки і оборони України, Державній спеціальній службі транспорту, Службі безпеки України, Службі зовнішньої розвідки України, Державній прикордонній службі України, Управлінні державної охорони України, Державній пенітенціарній службі України, Державній службі України з надзвичайних ситуацій, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України, Національній гвардії України, органах військової прокуратури, або беруть участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбитті збройного нападу на об’єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні цих об’єктів у разі захоплення, відбитті спроб насильницького заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою; до пенсій, щомісячного довічного грошового утримання, що призначені відповідно до законів України «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», на період виконання особами, яким вони призначені, повноважень членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та Вищої ради юстиції. Після завершення особливого періоду виплата пенсій таким особам здійснюється згідно із законодавством».

При цьому слід зазначити, що після створення в Україні нового органу державної влади - Національної поліції, та ліквідації територіальних органів внутрішніх справ (міліції) 23.12.2015 Верховною ОСОБА_2 України був прийнятий Закон № 900-VІІІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення гарантій соціального захисту колишніх працівників органів внутрішніх справ України та членів їх сімей» (набув чинності 29.12.2015).

Цим Законом доповнено пункт 3 Прикінцевих положень Закону № 213-VІІІ, а саме після слів «Міністерстві внутрішніх справ» доповнено словами «Національній поліції».

Отже, на осіб, які працюють на посадах державних службовців у Національній поліції, відповідно до Закону № 213-VІІІ від 02.03.2015, обмеження щодо виплати пенсії не розповсюджуються.

Однак, 24.12.2015 Верховною ОСОБА_2 України був прийнятий згаданий вище Закон №911-VIII, відповідно до якого перше речення частини першої статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» викладено у такій редакції:

«Тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, особам (крім інвалідів І та II груп, інвалідів війни III групи, ветеранів військової служби та учасників бойових дій, осіб, на яких поширюється дія пункту 1 статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), які працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», призначені, пенсії/щомісячне довічне грошове утримання не виплачуються».

Одночасно пунктом 3 Прикінцевих положень Закону № 911-VIII визначено наступні категорії осіб, на які не розповсюджуються обмеження щодо виплати пенсій, визначені цим законом:

«Обмеження щодо виплати пенсії, щомісячного довічного грошового утримання, передбачені цим Законом, не застосовуються протягом особливого періоду до пенсій, щомісячного довічного грошового утримання, що призначені особам, які проходять військову службу або перебувають на посадах у Міністерстві оборони України, Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України, Міністерстві внутрішніх справ України, ОСОБА_2 національної безпеки і оборони України, Державній спеціальній службі транспорту, Службі безпеки України, Службі зовнішньої розвідки України, Державній прикордонній службі України, Управлінні державної охорони України, Державній пенітенціарній службі України, Державній службі України з надзвичайних ситуацій, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України, Національній гвардії України, органах військової прокуратури, або беруть участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбитті збройного нападу на об’єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні цих об’єктів у разі захоплення, відбитті спроб насильницького заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою; до пенсій, щомісячного довічного грошового утримання, що призначені відповідно до Законів України «Про «прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», на період виконання особами, яким вони призначені, повноважень членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та Вищої ради юстиції. Після завершення особливого періоду виплата пенсій таким особам здійснюється згідно законодавством.»

Таким чином, переліки відомств, робота у яких не передбачає обмежень щодо виплати пенсій, визначених Прикінцевими положенням Законів № 213-VIII та № 911-VIII є ідентичними, однак у переліку, визначеному Законом № 911-VIII відсутні слова «Національній поліції».

Як вбачається зі змісту Законів № 213-VIII та № 911-VIII обмеження щодо виплати пенсій не розповсюджуються на пенсіонерів які працюють у відомствах, що забезпечують обороноздатність, безпеку, забезпечення публічного порядку в Україні на час дії особливого періоду.

В свою чергу, відповідно до Закону України «Про Національну поліцію», поліція – це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції координується Кабміном через Міністра внутрішніх справ. Завданнями поліції є: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорона прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидія злочинності, (статті 1, 2 Закону України «Про Національну поліцію»).

Таким чином, Національна поліція в державі виконує ті ж функції, які виконували ліквідовані органи внутрішніх справ.

Отже, законодавець не міг мати на меті, шляхом прийняття Закону № 911-VIII (враховуючи його зміст та предмет регулювання), позбавити осіб, які працюють під час дії особливого періоду у правоохоронному органі - Національній поліції, права на отримання пенсії одночасно із грошовим забезпеченням, на відміну від інших осіб, що працюють у відомствах, зазначених у переліку п. 3 його Прикінцевих положень.

(Отже на переконання суду, слова «Національна поліція» не зазначені у переліку, визначеному Законом № 911-VIII помилково, і це могло відбутись наприклад тому, що на момент прийняття цього закону (24.12.2015) ще набули чинності зміни до Закону № 213-VIII (прийняті 24.12.2015) в частині включення Національної поліції до переліку відомств, на які не розповсюджуються обмеження щодо виплати пенсій. А це в свою чергу призвело до порушення права осіб, які працюють у правоохоронному органі під час особливого періоду, на отримання пенсії одночасно із грошовим забезпеченням, у порядку виключення).

Конституційний Суд України у рішенні № 15-рп/2004 від 02.11.2004 навів аналіз поняття верховенства права, співвідношення понять «законність» і «справедливість», і вказав наступне. «Відповідно до ст.8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності, тощо. (...) Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством, як однією з його форм. (...) Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді , може бути несправедливим.»

Статтею 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Стаття 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Як зазначено у преамбулі Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби. та деяких інших осіб» цей Закон визначає умови, норми і порядок пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом.

Закон має на меті реалізацію особами, які мають право на пенсію за цим Законом, свого конституційного права на державне пенсійне забезпечення у випадках, передбачених Конституцією України та цим Законом, і спрямований на встановлення єдності умов та норм пенсійного забезпечення зазначеної категорії громадян України.

Держава гарантує гідне пенсійне забезпечення осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, шляхом встановлення їм пенсій не нижче прожиткового мінімуму, визначеного законом, перерахунок призначених пенсій у зв’язку із збільшенням рівня грошового забезпечення, надання передбачених законодавством державних соціальних гарантій, вжиття на державному рівні заходів спрямованих на їх соціальний захист.

Частиною першою статті 1-1 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» передбачено, що законодавство про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, базується на Конституції України і складається з цього Закону, Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та інших нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до цих законів.

Статтею 7 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» закріплено основоположні принципи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування серед яких є рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат.

Відповідно до ст. 68 Конституції України, кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи інших людей.

За таких умов, на переконання суду, викладене вище свідчить про наявність ознак порушення статті 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу, при позбавлення позивача пенсії

1) Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зазначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 цієї Конвенції.

Стаття 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим. 4.Х1.195( (Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини) (далі Конвенція) передбачає, що здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин майнового стану, народження або інших обставин.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (далі - певні ознаки), якщо вони унеможливлюють визнання і реалізацію на рівних підставах прав і свобод людини та громадянина; непряма дискримінація - рішення, дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика, які формально є однаковими, але під час здійснення чи застосування яких виникають чи можуть виникнути обмеження або привілеї стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками, крім випадків, якщо такі дії або бездіяльність, правові норми або критерії оцінки, умови чи практика об'єктивно виправдані метою забезпечення рівних можливостей для окремих осіб чи груп осіб реалізовувати рівні права і свободи, надані їм Конституцією і законами України.

Дискримінація - це порушення прав людини, заборонене цілою низкою обов'язкових для виконання документів в області прав людини. Термін «дискримінація» має точне визначення і стале значення в міжнародному праві. Комітет ООН з прав людини - незалежний експертний орган, що спостерігає за виконанням Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, роз'яснив, що в пакті цей термін включає: «будь-яку відмінність, виключення, обмеження або перевагу, за ознакою раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших поглядів, національного або соціального походження, майнового положення, народження або іншої обставини, і яка має на меті або як наслідок, знищення або применшення визнання, використання або здійснення всіма особами, на рівних можливостях, всіх прав і свобод».

Водночас, всупереч ст. 14 Європейської конвенції з прав людини , яка гарантує рівність у здійсненні основних свобод, мені з огляду на мій рід занять припинено виплату пенсії в той час як без будь-якого об'єктивного і розумного обґрунтування виплата такої ж пенсії проводиться іншим особам, які перебувають в однаковому із позивачем положенні, однак мають інший рід занять. Виплата такої пенсії не зупинена іншим особам які працюють в інших сферах та секторах державного впливу та економіки.

Таким чином, має місце вочевидь наявне запровадження дискримінації відносно позивача при здійсненні останнім права на мирне володіння майном та отримання призначеної пенсії.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Пічкур проти України» № 10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» (Willis v. the United Kingdom), заява № 36042/97, n. 48, ECHR 2002-IV).

Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (див. рішення від 21 лютого 1997 року у справі «ОСОБА_3 проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands), п. 39, Reports 1997-I).

Також Європейський суд з прав людини в даному рішенні зазначив, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

2) Стаття 1 Першого протоколу Конвенції (Париж, 20.III.1952) передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 18 Конвенції обмеження, які дозволяються нею щодо згаданих прав та свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, з якою вони передбачені.

Надбавки, доплати та пенсії є майном в контексті тлумачення Європейським Судом з прав людини ст. 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини поняття майно, оскільки існує у вигляді вимог, стосовно яких позивач наводить доводи , що він має принаймні законні сподівання (яке ґрунтується на законодавчій нормі) на набуття права володіння. Таке сподівання виникало у мене з моменту призначення пенсії по інвалідності та на підставі Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та набуття права на її виплату із зазначеного часу.

За правовою позицією Європейського Суду з прав людини, право на соціальні виплати є майновим правом, передбаченим статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, і зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (рішення у справі «Хонякіна проти Грузії» (Khoniakina v. Georgia), № 17767/08, пункт 72, від 19 червня 2012 року). Бездіяльність держави щодо прийняття нормативного акту, який визначає механізм реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах, тримання громадян у невизначеності є невиправданим втручанням у права, передбачені статтею 1 Першого протоколу (рішення у справі «Суханов та Ільченко проти України" (Sukhanov and Ilchenko v. Ukraine), № 68385/10 та 71378/10), від 26.09.2014 р.).

Отож, запроваджені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» 911-VIII від 24.12.2015 року тимчасові обмеження щодо виплати пенсії особам, що працюють на посадах та на умовах, передбачених законами України «Про Національну поліцію» суперечать:

- статті 14, статті 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» щодо дискримінації при виплаті пенсії в залежності від роду занять та позбавленні права на належне майно у формі призначених пенсійних виплат;

- ст. 22, 46, 58 Конституції України щодо не допустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод в тому числі і в сфері соціального захисту та пенсійних виплат;

- основоположним принципам, закріпленим у Законі України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” щодо рівноправності застрахованих осіб при отриманні пенсійних виплат.

Відповідно до роз'яснень, які містяться в Постанові Пленуму Верховного Суду Україна № 9 від 1 листопада 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її ст.8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акту з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акту прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію у разі, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України виокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. У рішеннях Конституційного Суду України зазначалося, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається (Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004).

Згідно ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Зокрема, Європейський Суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через принцип юридичної визначеності, згідно якого остаточне рішення суду у справі не може піддаватися сумніву, навіть у разі зміни законодавства (п. 51, 52 рішення у справі «Рябих проти Росії» від 24.07.2003 р.). Крім цього, відповідно до роз'яснення Верховного Суду України N 1-5/400 від 14.07.2006 року, наданого на підставі листа Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у справі "Качко проти України", реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як причину невиконання своїх зобов'язань, судами не повинні прийматися до уваги.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що рішеннями та діями відповідачів безпосередньо порушено право позивача на соціальний захист, гарантоване ст.22, 46, 58 Конституції України, статтею 14, статтею 1 Першого протоколу Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» обмеження якого неможливе, враховуючи положення норм вище проаналізованого чинного законодавства.

Відтак, з огляду на вказане суд приходить до висновку, що з 1 січня 2016 року виплата пенсії за вислугу років, призначеної позивачу відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», була призупинена неправомірно, а відтак, дії Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області та Пенсійного фонду України щодо відмови провести виплату невиплаченої пенсії за вислугу років за період з 01.01.2016 по 30.09.2016, в продовж якого позивачем не отримувалось таке забезпечення є неправомірними.

Враховуючи наведені обставини, суд критично оцінює позицію представника відповідача щодо відсутності предмету спору, а тому, не вбачає підстав для відмови у позові з наведених у відзиві мотивів.

Разом із тим, як вбачається із листів №Л-524/071-59 від 15.03.2018, №7267/Л-11 від 27.04.2018, однією із підстав для відмови позивачу у виплаті пенсії стала відсутність додаткових коштів у Державному бюджеті України для здійснення виплати пенсії, оскільки прийняті Верховною ОСОБА_2 України закони № 213-VІІІ та № 911-VIII, призвели до неможливості виділення додаткових коштів на зазначені цілі у Державному бюджеті України.

Оцінюючи неможливість здійснення виплати пенсії позивачу через відсутність додаткових коштів у Державному бюджеті України, суд зазначає про наступне.

Частинами першою-другою статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейським Судом з прав людини у рішенні від 8 листопада 2005 року по справі Кечко проти України зазначено, зазначено що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Відтак, суд доходить висновку, що відсутність державного асигнування не є поважною причиною для невиконання суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків.

Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010 у справі № 21-399во10, від 07.12.2012 у справі №21-977во10, від 03.12.2010 у справі № 21- 44а10).

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позивачем належним чином доведено, наявними у матеріалах справи доказами підтверджено, а відповідачем не спростовано наявність підстав для виплати неотриманої за період з 1 січня 2016 року по 30.09.2016 р. пенсії позивачу.

Керуючись статтями 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, яка міститься у листі №Л-524/071-59 від 15.03.2018.

Визнати протиправною відмову Пенсійного фонду України, яка міститься у листі №7267/Л-101 від 27.04.2018.

Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Рівненській області (33028, вул. Короленка, 7, м. Рівне, код ЄДРПОУ 21084076) провести виплату невиплаченої ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса 35434, Рівненська обл., Гощанський район, с. Дорогобуж, вул. Гудкова, 15) суми пенсії за вислугу років за період з 01.01.2016 по 30.09.2016.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса 35434, Рівненська обл., Гощанський район, с. Дорогобуж, вул. Гудкова, 15), судові витрати зі сплати судового збору в загальному розмірі 352,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (33028, м. Рівне, вул. Короленка, 7, код ЄДРПОУ 21084076).

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, адреса 35434, Рівненська обл., Гощанський район, с. Дорогобуж, вул. Гудкова, 15), судові витрати зі сплати судового збору в загальному розмірі 352,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Пенсійного фонду України (01601, м. Київ-14, вул. Бастіонна, 9, код ЄДРПОУ 00035323).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Махаринець Д.Є.

ОСОБА_4