Постанова № 75436219, 18.07.2018, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

Апеляційний суд Запорізької області

Єдиний унікальний номер 336/6682/17 Головуючий у 1-й інстанції Дмитрюк О.В.

Номер провадження 22-ц/778/1481/18 Суддя-доповідач Подліянова Г.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 липня 2018 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справах Апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого Подліянової Г.С.,

суддів: Дашковської А.В.,

Кримської О.М.,

за участю секретаря Семенчук О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 23 січня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» про зобов'язання звільнити з роботи, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за затримку звільнення, стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду, моральної шкоди,-

В С Т А Н О В И Л А :

У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищезазначеним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» (далі ТОВ «ДІЄСА»).

В обґрунтування позову позивач зазначив, починаючи з 01.08.2009 року перебував у трудових відносинах з відповідачем.

Наказом № 143-к від 08.04.2015 року його було відсторонено від роботи у зв'язку із виявленим фактом нестачі товарно-матеріальних цінностей.

Вважаючи таке відсторонення незаконним, він 11.04.2016 року звернувся до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя з позовом про стягнення заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним відстороненням від роботи за період з 09.04.2015 року по 31.05.2016 року.

За результатами судового розгляду 20.09.2016 року по справі № 336/2013/16-ц позов було задоволено частково, з відповідача стягнуто на його користь 19380 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 5000 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди. Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 07.12.2016 року вказане рішення було залишено без змін. Рішення суду виконано в повному обсязі.

Станом на теперішній час позивача так і не було звільнено і не видано трудову книжку, незважаючи на подану ним заяву про звільнення від 30.03.2016 року, в якій він просив його звільнити починаючи з дати отримання заяви за згодою сторін. Ця заява була отримана відповідачем 19.07.2016 року, але той не звільнив його, розрахунок не провів і трудову книжку не видав.

Крім того, після прийняття рішення Апеляційним судом Запорізької області, уповноваженим органом підприємства також не було здійснено жодних виплат, до дати звернення до виконавчої служби і лише після цього рішення суду про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу 01.11.2017 року було виконано. А тому він вимагає стягнення за затримку здійснення розрахунку середній заробіток з дати набрання чинності рішення суду з 07.12.2016 року по 01.11.2017 року. (дата закриття виконавчого провадження в зв'язку з повним розрахунком) в розмірі 23911,72 грн. за 329 днів прострочення.

На підставі викладеного, позивач просив суд, звільнити його з займаної посади у відповідача за власним бажанням починаючи з 19.07.2016 року та видати йому трудову книжку, в якій здійснити відповідний запис про звільнення та здійснити повний розрахунок; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за затримку виконання рішення суду в сумі 23911,72 грн., середній заробіток за час вимушеного прогулу за затримку звільнення в сумі 23472,64 грн., а також компенсацію моральної шкоди в сумі 20000 грн., що разом складає 67384,36 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

ТОВ « Дієса», будучи належним чином повідомленим про час і місце слухання справи до апеляційного суду не з'явився.

На адресу апеляційного суду від ТОВ «Дієса» надійшло клопотання про розгляд справи за його відсутності, від раніше поданого клопотання про проведення судового засідання в режимі відео конференції ТОВ « Дієса» відмовляється.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

З огляду на вищевикладене та у відповідності до ст. ст. 371, 372 ЦПК України, колегія суддів ухвалила розглядати справу за відсутності ТОВ « Дієса».

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

На підставі п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Згідно з ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувана рішення суду не у повній мірі відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 30.03.2016 року ОСОБА_3 подав заяву до ТОВ «ДІЄСА» про звільнення його за угодою сторін, яка була отримана відповідачем 19.07.2016 року (а.с.9).

Вказані обставини не заперечуються сторонами.

Як зазначено у п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів", при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП).

Отже, передумовою для розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк за ініціативи працівника є його заява про розірвання договору чи за згодою сторін чи за власним бажанням та погодженням її підприємством.

Аналіз фактичних обставин справи і зібраних у справі доказів свідчить про те, що сторони не дійшли згоди про розірвання трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Отже відповідач, незважаючи на отримання заяви ОСОБА_3 про звільнення 09 липня 2016 року, не звільнив його за ст. 38 КЗпП України.

З огляду на зазначене, після отримання заяви ОСОБА_3 та після спливу двох тижнів, ТОВ «ДІЄСА» на виконання вимог ст. 38 КЗпП України повинна було звільнити позивача.

Колегія суддів, приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 про звільнення його з займаної посади за власним бажанням починаючи з 19.07.2016 року та видачу йому трудової книжки, в якій здійснити відповідний запис про звільнення та здійснити повний розрахунок; а також стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за затримку звільнення є доведеними, однак суд першої інстанції відмовив у задоволенні в цій частині позовних вимог через пропуск строку позовної давності, з чим також погоджується колегія суддів.

Відповідно до ч. 1 ст. 233, ст. 234 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі пропуску з поважних причин строку суд може поновити цей строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як вбачається з матеріалів справи 30.03.2016 року ОСОБА_3 подав заяву до ТОВ «ДІЄСА» про звільнення його за угодою сторін.

При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Позивач в позові зазначає, та це підтверджено матеріалами справи, що ТОВ «Дієса» не погодилося звільнити ОСОБА_3 за угодою сторін, в такому випадку сам факт висловлення бажання позивачем свідчить про його волю і є підставою для його звільнення на загальних умовах за ст. 38 КЗпП України з відпрацюванням 14 днів до дати звільнення так як заява подається за 14 днів до вказаної дати.

Тобто, з часу спливу двотижневого строку після подання заяви ОСОБА_3 про його звільнення, ОСОБА_3 міг довідатися про порушення свого права та у відповідності до вимог ч. 1 ст. 233 КЗпП України мав право звернутись до суду за захистом порушеного права.

З позовом до суду про зобов'язання звільнити з роботи з 19.07.2016 року, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за затримку звільнення, видачі трудової книжки ОСОБА_3 звернувся лише 24.11.2017 року, тобто через один рік чотири місяці 5 днів, після подачі заяви про звільнення.

Також, про порушення свого права позивач був обізнаний, що підтверджується зокрема, ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 07.12.2016 року (а.с.8), в якій зазначено, що трудовий договір з позивачем не припинений, трудова книжка знаходиться у відповідача.

У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 6 (із змінами) "Про практику розгляду судами трудових спорів" судам роз'яснено, якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Проте оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін.

Відповідно п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Суд першої інстанції, врахувавши зазначені вимоги закону, правомірно відмовив у задоволенні позову в зазначеній частині позовних вимог за пропуском строку звернення з позовом до суду, про застосування якого заявлено ТОВ « Дієса» у відзиві на позовну заяву.

Крім того, позивачем не наведено поважних причин пропущення строку звернення з позовом до суду.

Враховуючи, що позивачу відмовлено в цій частині позовних вимог, тому суд першої інстанції прийшов до вірного висновку відмовивши у задоволенні позову про стягнення моральної шкоди.

Водночас, відмовляючи в задоволені позову про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за затримку виконання рішення суду в сумі 23911,72 грн., суд першої інстанції виходив з того, що до даних правовідносин не можуть застосовуватись вимоги ст. 236 КЗпП України, оскільки рішення суду, з яким позивач пов'язує підстави для стягнення середнього заробітку, було постановлено не за результатами розгляду трудового спору про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Проте, суд апеляційної інстанції визнає неправильним застосування до спірних правовідносин положень ст. 236 КЗпП України, які не підлягають застосуванню. У зв'язку з цим відхиляє аргументи щодо недодержання позивачем вимог цієї правової норми.

Між тим, судом першої інстанції не застосовано закон, який підлягав застосуванню до зазначених правовідносин.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року встановлено, що Наказом № 143-К від 08 квітня 2015 року ОСОБА_3 відсторонили від роботи директора магазину на період проведення перевірки фактів та причин виникнення недостачі товарно-матеріальних цінностей, що в силу вимог ч. 5 ст. 82 ЦПК України, не підлягає доказуванню.

З часу винесення вказаного наказу ОСОБА_3 не отримував заробітну плату, трудовий договір з ним не припинений і трудова книжка позивача знаходиться в товаристві.

Вказаним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року позов ОСОБА_3 до ТОВ «ДІЄСА» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «ДІЄСА» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу із врахуванням індексації у розмірі 19380,00 грн. та 5000,00 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 07 грудня 2016 року рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року залишено без змін.

Згідно зі ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

За роз'ясненнями, які містяться у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", якщо буде встановлено, що на порушення ст. 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП).

Отже, висновок суду, який зроблений в рішенні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року, про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 09.04.2015 року по 31.05.2016 рік відповідає фактичним обставинам справи та встановленим на їх основі правовідносинам сторін.

Відповідно до положень ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до інформації про виконавче провадження № 54844226 відкритого за виконавчим листом № 336/2013/16-ц, виданого 11 січня 2017 року Шевченківським районним судом м. Запоріжжя, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року виконано 01 листопада 2017 року (а.с. 35-37).

З огляду на зазначене, колегія приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 про стягнення 23911,73 грн. - середнього заробітку за час вимушеного прогулу за затримку виконання рішення суду, ( з дати набрання чинності рішення суду 07.12.2016 року по 01.11.2017 року -дати закриття виконавчого провадження у зв'язку з повним розрахунком) є обґрунтовані та підлягають задоволенню, оскільки за період, коли не виконувалось рішення суду, ОСОБА_3 має право на стягнення середнього заробітку.

При цьому, колегія суддів погоджується з наданим позивачем розрахунком, який правильно зроблено відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 ( з наступними змінами).

Таким чином, аргументи апеляційної скарги щодо відмови у задоволенні позову про стягненню середнього заробітку за час вимушеного прогулу за затримку виконання рішення суду в сумі 23911.73 грн. є виправданими.

Всі інші докази та обставини, на які посилається позивач в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом дотриманні норми матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2018 року у цій справі в частині відмови у задоволенні позову про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь ОСОБА_3 середнього заробітку за затримку виконання рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року в розмірі 23911,72 грн. скасувати.

Прийняти нову постанову.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за невиконання рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року в розмірі 23911,72 грн.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 23.07.2018 року.

Головуючий

Судді: