Постанова № 75429227, 16.07.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2018 р. м. ХарківСправа № 820/2258/18Харківський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Бегунца А.О.

суддів: Калиновського В.А. , Рєзнікової С.С.

за участю секретаря судового засідання Машури Г.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.05.2018, суддя Волошин Д.А., вул. Мар'їнська, 18-Б-3, м. Харків, 61004, повний текст складено 02.05.18 по справі № 820/2258/18

за позовом ОСОБА_1

до Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова

про зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1, звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова (далі - відповідач), в якому просила суд зобов'язати Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 07.10.2009 шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацію втрати частини доходів.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що 18.01.1996 по досягненню пенсійного віку та наявності 39 років страхового стажу, їй була призначена пенсія за віком. Перед виїздом за кордон вона мешкала за адресою: АДРЕСА_1. 18.01.1996 вона виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. Починаючи з 1996 року пенсія ОСОБА_1 не виплачувалась. 13.09.2017 представник позивача, діючи на підставі нотаріальної довіреності, подала до Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова особисту заяву позивача про поновлення пенсії, проте листом від 15.09.2017 №263/С-11 позивачу відмовлено у поновленні пенсії позивачу.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 02.05.2018 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова про зобов'язання вчинити певні дії, в частині позовних вимог про зобов'язання Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 07.10.2009 по 12.09.2017 залишено без розгляду.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 02.05.2018 вказаний позов задоволено частково. Зобов'язано Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 13.09.2017 шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" з проведенням індексації і компенсації втрат частини доходів. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням в частині задоволених позовних вимог, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом при вирішенні справи норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Відзив на апеляційну скаргу не надано.

В судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони не з'явились, про день, час та місце слухання справи повідомлені належним чином, про причини неявки суду не повідомили, у зв'язку з чим відповідно до ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) колегія суддів вважає за можливим розглянути справу по суті.

Відповідно до ч.4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд апеляційної інстанції розглянув справу в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до вимог ст.308 КАС України.

Колегія суддів заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 18.01.1996 по досягненню пенсійного віку та наявності 39 років страхового стажу, що підтверджується копією трудової книжки, була призначена пенсія за віком.

18 січня 1996 року ОСОБА_1 виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль.

До виїзду за кордон позивач була зареєстрована та мешкала за адресою: АДРЕСА_1.

З 1996 року пенсія ОСОБА_1 не виплачувалась.

13 вересня 2017 року представник позивача, діючи на підставі нотаріальної довіреності, подав до Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова особисту заяву позивача про поновлення пенсії

Листом від 26.09.2017 № 263/С-11 Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова повідомило позивача про прийняте рішення комісії розгляду спірних питань при призначенні (перерахунку) пенсії, що оформлене протоколом № 24 від 15.09.2017.

Згідно вказаного рішення ОСОБА_1 відмовлено в поновленні пенсії за віком відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" у зв'язку із тим, що заява та документи для поновлення виплати пенсії подані з порушенням чинного законодавства України.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач звернулась до суду за захистом своїх прав.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що відповідачем не доведено правомірність прийнятого рішення про відмову ОСОБА_1 у поновленні виплати пенсії.

Колегія суддів частково погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Таким чином, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Стаття 24 Конституції України гарантує громадянам України рівність конституційних прав незалежно від місця проживання. Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.3 ст. 25 Конституції України).

Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Статтею 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають:

1) громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;

2) особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення" - за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, - члени їхніх сімей.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (в редакції до 7 жовтня 2009 року), виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно ст.51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (в редакції до 7 жовтня 2009 року), у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Однак, рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 року № 25-рп/2009 визнано такими, що не відповідають Конституції України положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року № 1058-IV щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного забезпечення і якщо згода на обов'язковість такого міжнародного договору не надана Верховною Радою України.

Відповідно до п.3.3 Рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. вказаними нормами Закону (статті 51) конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

У Рішенні Конституційним Судом зазначено, що право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, оскільки держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно вад того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Частиною другою статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже, кожний громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч.3 ст.2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Таким чином, позивач, проживаючи в Ізраїлі як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України і пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

Крім цього, у рішенні у справі "Пічкур проти України" (Заява № 10441/06), яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд з прав людини доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що наведених вище міркувань Європейський суд з прав людини достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки позивач з 1996 року виїхала на постійне місце проживання в Ізраїль, а їй пенсія була припинена в період проживання за кордоном, тому, враховуючи той факт, що на даний час вона не втратила громадянство України, вона має право на поновлення її виплати пенсії

З приводу посилання відповідача на відсутність факту звернення позивача до територіального органу Пенсійного фонду у встановленому порядку із заявою встановленого зразка та необхідними документами для призначення пенсії, колегія суддів зазначає наступне.

Постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до п.2.8 якого поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

У випадку поновлення виплати пенсії особі, якій не було проведено перерахунок відповідно до статті 43 Закону, заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається відповідно до статті 40 Закону із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески та яка відповідно до цього Закону враховується для обчислення пенсій, призначених до 2004 року.

При поновленні виплати пенсії та переведенні з одного виду пенсії на інший до наявних документів особа може додати: 1) документи про страховий стаж за період роботи до 01 січня 2004 року, який не врахований у пенсійній справі, у тому числі після призначення пенсії. За період роботи, починаючи з 01 січня 2004 року, відділ персоніфікованого обліку подає довідку із бази даних реєстру застрахованих осіб за формою згідно з додатком 1 до Положення, а у разі необхідності за формою згідно з додатком 3 до Положення; 2) довідку про заробітну плату відповідно до абзаців другого і третього підпункту 3 пункту 2.1 цього розділу; 3) документи про обставини, що впливають на розмір пенсії (наприклад, зміна кількості членів сім'ї, які перебували на утриманні пенсіонера чи померлого годувальника, виникнення (втрата) права на надбавку на непрацездатних членів сім'ї і надбавку на догляд за ними, визнання заявника одиноким і таким, що потребує сторонньої допомоги, визнання заявника інвалідом або учасником війни тощо).

З аналізу наведених норм чинного законодавства України вбачається, що поновлення виплати пенсії здійснюються за документами, що є в пенсійній справі. Подання позивачем додаткових документів при поновленні виплати пенсії являється виключно його правом та не створює відповідного обов'язку щодо їх подачі.

Згідно з п.1.5 Порядку, заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.

Таким чином, пенсіонер наділений правом вибору щодо особистого звернення до органу, що призначає пенсію, або через свого представника.

Посилання відповідача на п.2.9 Порядку щодо обов'язку пенсіонера пред'явити паспорт при поданні заяви при поновленні пенсійних виплат є безпідставним, оскільки вказаний пункт Порядку регулює звернення особи за пенсією, а не порядок подання ним заяви про її поновлення.

Відповідно до п.4.1 Порядку орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).

Разом з тим, законодавством не визначено підставою для відмови в поновленні виплати раніше призначеної пенсії подання особою заяви за формою, що не відповідає додатку 2 до Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає необґрунтованою відмову у задоволенні заяви позивача про поновлення виплати пенсії з підстав не подання документів про реєстрацію та відсутності особистого звернення.

Щодо твердження Пенсійного фонду про ненадання позивачем оригіналів документів, що підтверджує її особу та вік, суд зазначає, що оскільки позивач постійно проживає в Ізраїлі копії документів, які подавались до заяви про поновлення пенсії, були скріплені та підтверджені печаткою апостиль, відповідно до Гаазької Конвенції, до якої Україна приєдналась у 2003 році.

Таким чином, відповідач не мав підстав для відмови у поновленні виплати позивачу пенсії з вищенаведеної підстави.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову в частині зобов'язання Шевченківське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Харкова провести поновлення та виплату пенсії за віком ОСОБА_1 з 13.09.2017 шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Водночас, колегія суддів не погоджується з оскаржуваним рішенням в частині задоволення позовних вимог щодо проведення індексації і компенсації втрат частини доходів, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Статтею 2 вказаного Закону зазначено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Згідно зі ст. 3 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Статтею 4 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" визначено, що виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Пунктом 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 р. №159 (далі - Порядок), № 159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.

Згідно з п. 3 Порядку № 195, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру:

- пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат);

- соціальні виплати (допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо);

- стипендії;

- заробітна плата (грошове забезпечення).

Відповідно до п. 4 Порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

З системного аналізу вищезазначених норм права, встановлено, що компенсації підлягають нараховані грошові доходи, зазначені у п. 3 Порядку, разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, у разі затримки їх виплати на один і більше календарних місяців.

Таким чином, компенсація нараховується та проводиться при виплаті доходу, тобто право на компенсацію позивач набуває в момент отримання доходу.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що позивач просить нарахувати компенсацію на ще не виплачені суми пенсії, що не підпадає під визначення доходів, передбачених Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати", за порушення строків виплати яких сплачується компенсація.

Тобто, підстави для задоволення вимог позивача про зобов'язання Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова поновити виплату пенсії з проведенням індексації та компенсацією втрати частини доходів відсутні, оскільки перерахунок пенсії позивачу не проведений та доказів того, що відповідача при його проведенні не врахує вищезазначені виплати, не надано.

З огляду на вищевказане, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову в частині проведення індексації і компенсації втрат частини доходів, та приходить до висновку про його скасування в цій частині з прийняттям постанови про відмову в задоволенні позовних вимог щодо проведення індексації і компенсації втрат частини доходів.

Керуючись ст. 243, 245, 246, 250, 315, 317, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Шевченківського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Харкова задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.05.2018 по справі № 820/2258/18 скасувати в частині задоволення позовних вимог щодо проведення індексації і компенсації втрат частини доходів.

Прийняти в цій частині постанову, якою у задоволенні вимог щодо проведення індексації і компенсації втрат частини доходів - відмовити.

В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.05.2018 по справі №820/2258/18 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена у касаційному порядку, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя (підпис)А.О. БегунцСудді(підпис) (підпис) В.А. Калиновський С.С. Резнікова Повний текст постанови складено 23.07.2018.